ГУЛАГ як «позитивний герой»

Цветет красотой небывалой
Народного счастья весна,
Всемирной надеждою стала
Советская наша страна.
И звезды сильней заблистали,
И кровь ускоряет свой бег,
И смотрит с улыбкою Сталин —
Советский простой человек.

75 років тому, з 17 серпня по 1 вересня 1934 року, в Москві працював Перший з’їзд радянських письменників. За розмахом, тривалістю і участю зарубіжних гостей він став явищем винятковим.

Доба 30-х років виникає перед нами як би в двох іпостасях: з одного боку, перші п’ятирічки, які докорінно змінили СРСР, перетворили його «з країни, що завозить обладнання, на країну, що виробляє його», а з другого — неймовірні біди й прикрості, що звалилися на мешканців цієї країни. Ось скажіть — як можна зрозуміти неймовірний ентузіазм, свідоме самозречення тисяч людей, що мирно існують з часом Великого терору, відчаю і горя для мільйонів? У звичайному житті все задумане можна здійснити людськими зусиллями, а все записане в перших радянських п’ятирічних планах можна було досягнути тільки надлюдськими, замішаними на захопленій праці й страху, раболіпстві та комуністичній свідомості, жаху і любові до Батьківщини.

Держава і партія більшовиків прагнули керувати не лише промисловістю, що тільки народжується, і новим колективним сільським господарством. Вожді чудово розуміли, що людей і подвиги нової доби треба оспівати, прославити в прозі й віршах, увічнити в пам’ятниках, зняти про них фільми і поставити вистави — для упізнавання масами і подальшого клонування. Ось чому 23 квітня 1932 р. ухвалюється постанова ЦК ВКП(б) про перебудову літературно-художніх організацій. Відтепер літературою і мистецтвом насильно керують зверху, тому що поставлене в 20-ті роки Леніним м’якотіле завдання — перевиховувати письменників, не виконане. На зміну йому прийшло інше — зобов’язати літераторів робити те, що треба системі. Партійною постановою ліквідовувалася колишня Російська асоціація пролетарських письменників (РАПП), замість неї пропонувалося створити єдину Спілку радянських письменників, яка об’єднувала б літераторів усіх республік СРСР. Одночасно з РАППом були закриті шляхом «саморозпуску» декілька незалежних організацій, що залишалися: «Перевал», «З’їзд селянських письменників» і інші об’єднання «пролетписів».

Історію майбутньої літераторської спілки вирішено було розпочати невеликою подорожжю — всім відомо, що поза столицями, ближче до вечора, на свіжому повітрі та під гарну закуску можна вирішити сотні питань. Партія й ОДПУ все організували, як би тепер сказали, «по-дорослому»: в серпні 1933 голодного року на комфортабельному теплоході 120 письменників проїхалися Біломорсько-Балтійським каналом імені Сталіна (ББК), що будувався. «З тієї хвилини, як ми стали гостями чекістів, для нас почався комунізм. Їмо й п’ємо за потребами, ні за що не платимо. Копчені ковбаси. Сири. Ікра. Фрукти. Вина. Шоколад. Коньяк», — згадує один із мандрівників. Ризикну нагадати, що до скасування карткової системи на хлібопродукти, крупи, картоплю, цукор і мануфактуру залишалося ще три роки.

1934 року учасники походу — Олексій Толстой, Валентин Катаєв, М. Козаков, І. Ільф і Е. Петров, В. Іванов, Віра Інбер, Віктор Шкловський (його брат був серед в’язнів ББК), Михайло Зощенко й інші випускають у світ книгу, в якій рабська праця будівельників 227 кілометрового каналу, де за 20 місяців загинуло понад 100 тис. осіб від холоду, недоїдання, від земляних робіт, здійснюваних первісним інвентарем, названа «найкращим способом і першим у світі досвідом перековування працею найбільш закоренілих злочинців-рецидивістів і політичних ворогів». Парадокс — але вони описали неймовірно яскраво з властивим їм талантом не виснажених ворогів народу, цинізм керівників, холод бараків, непіддатливий убогому інструменту непорушний граніт карельських скель, баланду й воші, а ентузіазм будівництва, завзятість, надзвичайне терпіння, палаючі очі будівельників, готовність до подвигу та самопожертвування задля перемоги світової соціалістичної революції.

Ось, власне, для чого й затіяна була історія зі створенням Спілки радянських письменників.

Кожний підневільний будівельник ББК називався «заключенным каналоармейцем», скорочено «з/к», від якого й походить жаргонне слово «зек». Радянські письменники, що зібралися в Москві на свій Перший з’їзд, також були вже невільними людьми. Мандрівники по Біломору були в центрі уваги й відчували себе ледве не героями-челюскінцями. У величезному Колонному залі Палацу Союзів окаючий Горький щось, покахикуючи, розказував, але розібрати його слова було важко. Трохи пожвавлювали присутніх виголоси депутацій від робітників, колгоспників, червоноармійців, піонерів і інших «верств», що прийшли вітати народження нової Спілки. Зала поріділа вже після першої перерви: у розкішних буфетах організувалися різношерсті групи, дзвенів кришталь, виголошувалися тости, хтось п’яно впав на розчавленій осетрині; коротше, небагато літераторів прагнуло повернутися до нудної зали. Їх дуже щедро підгодовували: на харчування кожного з 571 посланця відпускалося сорок карбованців на добу (обід для робітника тоді коштував 84 коп., а повечеряти в комерційному ресторані — п’ять-шість карбованців). Тому організаторам на чолі з головою оргкомітету І. Гронським не без великих зусиль вдалося зібрати творчу інтелігенцію для голосування резолюцій. До речі, послухати доповідь М. Бухаріна, що була третьою, останньою, прийшли геть усі — і патріархи типу Дем’яна Бєдного й А. Безименського, і молоді письменники, названі з легкої руки Юрія Олеши «інженерами людських душ». З’їзд відбувся. Передова стаття «Известий» за 2 вересня «Підсумки з’їзду письменників», ритуально згадавши «мудре керівництво Сталіна», повідомила, що «читач вимагає боротьби з літературним браком, халтурою, елементарщиною, римованою прозою».

Про заключний літераторський банкет з бюджетом на третину мільйона карбованців нічого не говорилося.

Найістотнішим підсумком з’їзду було визнання того факту, що професійними письменниками Радянського Союзу є тільки члени нового об’єднання. Само собою зрозуміло, після чистки до нової Спілки ввійшли не всі з чотирьохсот тисяч (!) часом напівписьменних авторів, що прийшли в літературу буквально по набору з заводів, фабрик, колгоспів. Таким чином, отримавши корпоративне оформлення, соціальний статус радянського письменника підвищувався; він отримував ряд пільг — можливість публікувати свої твори, право на додаткову житлову площу, матеріальну підтримку від своєї «профспілки» — СП, поправити в разі потреби здоров’я, на виплату через хворобу, на похорон, нарешті, й т. ін. Зрештою, письменник міг НЕ ПРАЦЮВАТИ і не вважатися дармоїдом, що в умовах загального трудового ентузіазму взагалі виглядало фантастикою.

Відтепер скарги на письменників на зразок «ніде не працює, ночами палить світло» не приймалися.

Мав рацію булгаковський Воланд: квартирне питання зіпсувало москвичів. Членство у Спілці дозволяло претендувати на непогані площі в центрі столиці, тому багато хто з наближених до правління Спілки радянських письменників, цього Наркомату літератури, спрямували чималі свої гонорари на спорудження квартир, додавши до них рекомендації впливових персон. Усіх тих, хто опинився на «Біломорському ковчезі» й зазнав від заполярних комарів і зеківських рукостискань, було винагороджено насамперед. Наприклад, знаменитий М. Зощенко через місяць після подорожі обирається головою Ленінградського відділення Всеросійської комісії з драматургії, 1 вересня 1934 входить до складу правління СРП, а 24 жовтня того ж року отримує простору квартиру в письменницькому кооперативі в Ленінграді на каналі Грибоєдова, за два кроки від Палацової площі. Не залишився осторонь і Антон Семенович Макаренко, який до того часу непогано заробляв: досить сказати, що педагог-письменник спокійно міг 2 червня 1936 р. відмовитися від авансу в 25 000 карбованців на Київській кінофабриці (з 1957 — кіностудія ім. Довженка), який пропонували йому за сценарій, пославшись на зайнятість; Галина Макаренко подумувала про заміський будинок і ще одну домробітницю. Простий шкільний вчитель був радий тоді 200 карбованцям на місяць. Макаренко, Катаєв, Ільф і Петров, інші письменники успішно інвестували свої гонорари в московський письменницький будинок в Лаврушинському провулку, біля Третьяковської галереї і незабаром переїхали в Білокам’яну.

Література розшарувалася. Полярне існування тих, хто був «за» і тих, хто «не розділяв» рішення Першого з’їзду, що стали своєрідним договором держави з такою впливовою соціальною групою громадян СРСР, як письменники, було очевидним. Регулярним стало вручення вищих нагород СРСР літераторам з подачі Правління СРП, не були забуті і національні околиці, наприклад, Сулейман Стальський, дагестанський поет, автор циклу віршів «Я буду петь большевиков», «Песня о товарище Сталине», «Поэма о Серго Орджоникидзе». Наступною піснею ашуга стала «Принимая от товарища Калинина орден Ленина». Але були й інші автори...
«Его пальцы, как толстые черви, жирны,
А слова, как чугунные гири, верны,
За указом указ — кому в бровь, кому в лоб, кому в пах, кому в глаз».

Цей вірш про Сталіна Осипа Мандельштама став причиною того, що в ніч на 1 травня 1934 року поета заарештували. Його кімнату в комунальній квартирі віддали якомусь племіннику голови правління СРП В. Ставського, який тут же переїхав до Москви з Далекого Сходу.

Великий ажіотаж викликали 80 ділянок, які відразу ж стали дефіцитними, в підмосковному Передєлкіно, виділених під письменницькі дачі. Усюди виникали письменницькі Будинки творчості та відпочинку, наприклад, в Голіцино під Москвою, де провів свої останні дні А. Макаренко. Київська організація наслідувала приклад Москви і «вибила» землю в Ірпіні та Ворзелі для заміських будинків своїх кращих творців. Прямо пропорційно зростанню письменницького добробуту зростав коефіцієнт відданості партії і уряду.

Я гадаю, що цьому чималою мірою сприяло створення при Правлінні СРП «Спілки дружин радянських письменників».

Зберігся цікавий лист Сталіна Ставському: «Зверніть увагу на т. Соболєва (радянський «морський» письменник Леонід Соболєв (1898—1971). — О.А.). Він, безперечно, великий талант. Він, як помітно з його листа, капризний і неврівноважений (не визнає «голоблі»)», — писав вождь. «Не треба зобов’язувати його писати про колгоспи чи Магнітогорськ. Не можна писати про такі речі за необхідністю. Нехай пише, що хоче і коли хоче. Такий обов’язок нізвідки не витікає. Привіт! Й. Сталін»

Виходить, що диктатору було однаково, що пишуть літератори? А Правління СРП перегинало палицю, рухаючи пером критиків чи мозками членів Спілки, перешкоджаючи БУДЬ-ЯКИМ спробам літераторів відхилитися від лінії партії? Та ні, тут інше: тонка гра, в якій Сталін-господар, він роздає індульгенції і ділить свободу творчості, а Правління СРП на чолі з В. Ставським — наглядачі за порядком, які «голоблями» примушують літераторів рухатися в потрібному напрямку. До речі, той факт, що Л. Соболєв після звернення до Сталіна дожив до спокійної старості, також багато про що говорить: виходить, каприз йому більшовики пробачили, але відпрацювати, видно, якось примусили...

Початок 1937 року ознаменований завершенням процесу над так званим антирадянським троцкістським центром: П’ятаков, Серебряков, Сокольников, Муралов, Дробніс, Шестов, Радек (один із доповідачів на Першому з’їзді письменників) та ін. Відволікшись від написання роману про Петра Великого, корифей радянської літератури Олексій Толстой з натугою, але пам’ятаючи про письменницький обов’язок, описує судовий процес, не по-толстовськи, якось мілко й дешево: «Радек. Коли запитують, як до мене ставилися під час слідства, — засвідчую: не мене мучив слідчий, а я три місяці мучив слідчого». (Алексей Толстой. Последние слова подсудимых. «Ленинградская правда», 03.02.1937 р.)

Або ось ще... В «Литературной газете» 15 липня 1937 року з’являється стаття А. Макаренка «Вредная повесть». Це рецензія на твір молодої письменниці Наталії Гірей «68 параллель», опублікований у двох номерах ленінградського журналу «Литературный современник». У ньому йшлося про будівництво нового міста на Півночі, про «перековування» людей в системі ГУЛАГу. Але акценти, на думку рецензента, який отримав замовлення на неї, були розставлені невірно, не відповідно до лінії партії...

«Книга зроблена настільки невдало, з таким переважанням ворожих тонів і ворожих слів, з таким завуальованим радянським горизонтом, із такими підозрілими порівняннями і з такою холодністю, що при всьому моєму бажанні бути поблажливим до молодого автора, я не можу бути поблажливим», — чеканить Макаренко в рецензії (А.С. Макаренко, Педагогические сочинения, М. Педагогика, 1988, т.7, с.64).

Незабаром Головне управління Держбезпеки УНКВС Ленінградської області заарештувало Гірей Наталю, вилучивши «...начерки та чернетки й усі матеріали до повісті «68 параллель». Вирок — «вела антирадянську агітацію, розповсюджувала наклепницькі вигадки про керівників ВКП(б) і радянського уряду з основних господарсько-політичних питань. Ув’язнити у виправно-трудовому таборі терміном на п’ять років» (Архів Управління ФСБ по С.-Петербургу та Ленінградській обл., арх. № П-72072, л.26 — публікується вперше. — О.А.)

Така ось вам рецензія!

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

Десятки письменників-делегатів Першого з’їзду, були знищені або кинуті в табори. Борис Пільняк, Ісаак Бабель, Борис Корнілов, Тіціан Табідзе, Іван Катаєв, Бруно Ясенський, Михайло Кольцов, Артем Веселий, А. Сенченко, Іван Микитенко, І. Гронський... Це лише декілька найбільш відомих імен.

У середині 1936 року помер Максим Горький. Ідея про соцреалізм у літературі, що передбачала набір обов’язкових правил, естетичний кодекс радянського письменника, догму про «позитивного героя», який має бути присутній всюди — навіть якщо ліричний вірш, то це щось на кшталт «грудь его в медалях, ленты в якорях», проіснувала понад півстоліття без Горького й небезпідставно внесена в аннали філософії. Тому титул основоположника соцреалізму я б все ж розділив між Сталіним і 66-річним смертельно хворим Буревісником, який лише озвучив на Першому з’їзді письменників перспективний проект, народжений у владних кабінетах. Затиснута кремлівськими канонами, література шостої частини планети виглядала в 30-і та наступні роки як російська піч, що поглинула майже весь простір радянського будинку. Треба або залізти на неї і користуватися благодатним теплом, що іде від нагрітих цеглин, або весь час натикатися на неї, із заздрістю чи ненавистю роздивляючись тих, хто забрався на неї, протискуватися, чортихаючись і проклинаючи пічника, що її спорудив.

Але тихо чортихаючись.