I визволитель, і реформатор, і кат...
Аксіоми історії з плином часу стають настільки звичними, що їх мимоволі вже піддають сумніву. Утиски української культури й мови за царя-«визволителя» Олександра II, здавалося б, незаперечний факт, але про це потрібно нагадувати знову й знову хоча б тому, що не тільки російські, але й деякі вітчизняні ЗМІ час від часу піддають сумніву те, що реально зафіксовано на скрижалях історії.
Серед російських імператорів, можливо, найсуперечливішу оцінку діяльності отримав Олександр II. Десятки проведених ним важливих реформ, на жаль, не вивели імперію в ряд провідних країн світу; попри бажання царя Росія таки і залишилась в очах Європи азіатською деспотією.
Старший син Миколи I своєю вдачею відрізнявся від батька. Заслуга в цьому не тільки природи, а й великого російського поета Василя Андрійовича Жуковського, якому випало стати вихователем спадкоємця престолу. Завдяки йому майбутній цар мав інтерес до гуманітарних проблем, які хвилювали тогочасне суспільство, й тверде переконання, що роль правителя — служити державі.
На престол Олександр II вступив 19 лютого 1855 р. у тяжкий для Росії час Кримської (Східної) війни, й перше, що намітив — вийти з фатальної для імперії воєнної кампанії.
У коронаційному маніфесті 1856 р. Олександр II визначив широку реформаторську платформу, яка передбачала лібералізацію життя в безправному, страшному своєю реальною дійсністю суспільстві. Було оголошено про зменшення рекрутських наборів (раз на 3 роки), звільнення від багатодесятилітніх покарань учасників грудневого повстання 1825 року та політичних засланців, скасування податкових недоїмок для селян. Але найвизначнішою реформою (недарма її назвали «Великою») часів правління освіченого монарха мало стати звільнення селян від кріпацтва. Імператор чудово розумів, що рабська праця не дозволить зробити й щонайменшого кроку вперед економічно відсталій Росії.
Скасування кріпацтва між тим наштовхнулося на потужний спротив не тільки поміщиків та державних сановників, але й найближчого оточення імператора. Тільки непохитність і твердість Олександра II дозволили провести «вікопомну» реформу 19 лютого 1861 р., яка дала свободу 22 мільйонам безправних людей. Водночас селяни отримали право на самоврядування в межах своїх общин і волостей. Трохи згодом Олександр II впровадив інститут земств, які відіграли значну роль у демократизації суспільства, поліпшенні економічного життя імперії. Зазнало змін і судочинство: було введено гласність і публічність судових процесів, судочинство відокремлено від адміністративної влади, резонансні справи розглядалися присяжними.
Ліберально-буржуазні реформи торкнулися й інших сфер життя. Указом царя були ліквідовані страхітливі військові поселення, з 15 до 10 років скорочено термін солдатської служби, скасовані тілесні покарання. Дівчата отримали можливість здобувати знання в гімназіях і прогімназіях, а також на жіночих педагогічних курсах, які відкрилися в Петербурзі, Москві, Києві, Одесі, Казані. До речі, приймали туди жінок з усіх верств суспільства.
У 1862 р. цар розпорядився закрити цензурні комітети й упровадити нове Положення про пресу. Від цензурного розгляду звільнялися всі столичні часописи, книги обсягом більше нiж 160 сторінок, видання наукових закладів. Згадаймо наші недавні часи, коли навіть на випуск обгорток для цукерок брався дозвіл цензора...
Однак був ще й інший бік діяльності царя-реформатора. Скасовуючи цензуру, він видає сумнозвісний Валуєвський циркуляр 1863 року й Емський указ 1876 р. про заборону видань українською мовою. Чого варті слова з останнього драконівського указу: «Не допускать ввоза в пределы Империи каких бы то ни было книг и брошюр, издаваемых на малорусском наречии...» Звільняючи підданих від кріпацтва, потопив у крові Польське повстання 1863 року, визволяючи Балкани від турецького ярма, сотнями відправляв до Сибіру народників («процес 50 ти», «процес 193-х»),громив перші політичні організації, розганяв недільні школи, кидав усю військову міць на остаточне придушення національно-визвольних рухів на Північному Кавказі та Закавказзi, на «добровільне» приєднання до Росії суверенних держав Середньої Азії.
Народники винесли царю-визволителю смертний вирок, який і виконали 1(13) березня 1881 року. З політичної арени зійшла людина сильної політичної волі й великих державницьких устремлінь. Проте погляди на його реформи з Москви, Києва чи Варшави щонайменше не збiгаються.
