Інститут літератури: на порозі «кризового» 90-річчя

Цього року виповнюється 90 років із того листопадового дня 1926 року, коли в Харкові постав Інститут Тараса Шевченка, першим директором якого було призначено члена президії Всеукраїнської Академії наук академіка Дмитра Багалія, а вченим секретарем — Ієремію Айзенштока. Саме академіку Д.Багалію на початку 1926 року було доручено організувати «наукову установу всеукраїнського значення — Науково-дослідний інститут Тараса Шевченка». Саме Дмитро Багалій був одним із перших, призначених наказом гетьмана Павла Скоропадського 14 листопада 1918 p., дійсних членів (академіків) Української Академії наук. Ім'я Тараса Шевченка зобов'язувало. І окрилювало. Інститут Тараса Шевченка вважав своїм найважливішим завданням зібрати рукописи Т.Шевченка, його малярську спадщину, і в цьому плані Ієремія Якович Айзеншток провів величезну дослідницьку роботу. У березні 1930 р. Інститут Тараса Шевченка організовує до Шевченківських роковин у залі громадської книгозбірні ім. В.Короленка виставку, на якій експонувалися 80 малюнків і 46 шкіців Шевченка, серед них — 9 автопортретів, серія «Блудний син», 12 акварелей періоду заслання 1849-1857 pp., портрети Айри Олдриджа, М.Щепкіна та ін. На той час Інститут мав 18 автографів Шевченкових творів, 58 листів поета і 5 листів до нього — усього автографів і документів було 138. Роль Інституту величезна і в плані формування таких потужних наукових літературознавчих шкіл та інституцій, як, наприклад, Інститут філології Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка. У відділі теорії літератури Інституту В’ячеслав Брюховецький розробляв план із відродження Києво-Могилянської академії. Те, що Інститут літератури на Грушевського, 4 став знаковим місцем пам’яті про події Майдану та Революції Гідності, накладає особливу відповідальність на тих, від кого залежить його подальша доля.

У радянський час (зокрема, починаючи з повоєнного періоду) академічний Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка був особливим структурним підрозділом НАНУ: він мав стратегічно важливе значення в партійно-ідеологічній системі. Інститутом керували люди, які не просто виконували «політику партії», а часом робили це з особливим «рвєнієм». Згадати хоча б М.Шамоту. До речі, подібна доля спіткала і Комітет державної премії УРСР ім. Тараса Шевченка, який спершу очолював О. Корнійчук, а згодом і згаданий академік Шамота. Йдеться про те, що такі «інституції» мусили виконувати партійні директиви беззастережно, стежачи за тим, щоб у радянській «гуманітаристиці» на першому плані була ідеологія, а вже потім — відповідність науковим ідеалам і підходам. Тому історія Інституту літератури і трагічна, і драматична. Репресії та переслідування, ідеологічний контроль, цензура, замовні статті, рецензії, доноси всередині наукового колективу — усе це знеславлювало філологічну науку, позбавляло перспектив розвитку, намертво прибивало літературознавців до ідеологічної колісниці, яку котила комуністична партія. Відомі численні анекдоти (за якими — реальні історії), коли академічні науковці-філологи проводили «засідання» під час міжнародних конференцій у туалеті, аби не потрапити під підозру ревних наглядачів від ідеології в скрутну ситуацію. Іноземних мов вони не знали, на новітніх методиках не зналися, про зарубіжну філологічну науку мали досить викривлені та стереотипні уявлення. Коли у світовому літературознавстві точилися гострі дискусії стосовно деконструкції, постструктуралізму, в українському радянському літературознавстві подібних віянь і близько не було, позаяк радянська наука значною мірою функціонувала в колі партійних зобов’язань та комуністичних і соцреалістичних ідеологем. Можливо, саме через це і досі Інститут літератури у масовому сприйнятті постає у викривлених категоріях.

Проте все одно не можна заперечити і важливої роботи, яка виконувалася в окремих відділах, скажімо, з текстологічного вивчення української класичної літератури тощо. Так, у 1976-1977 pp., був опублікований «Шевченківський словник» у двох томах, який планувався як «Шевченківська енциклопедія», але ЦК КПРС не дозволило такої назви, як енциклопедія: мовляв, немає ще «Пушкінської енциклопедії», а вони там в Україні «Шевченківську» хочуть видавати… У1976-1986 pp. Інститут здійснив видання творів І.Я.Франка в 50 томах. Саме науковці Інституту в ті скрутні минулі роки й пізніше підготували тритомне видання творів П. Грабовського, Т.Шевченка в 6 томах, Марка Вовчка в 7 томах, О.Білецького в 5 томах, І.Нечуя-Левицького в 10 томах, Панаса Мирного в 7 томах, А.Кримського в 5 томах, М.Коцюбинського в 7 томах, Лесі Українки у 12 томах, Максима Рильського у 20 томах, Григорія Сковороди у 2 томах, Василя Стуса в б томах, дев'яти книгах...

За 25 років Незалежності в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка сформувалися і нові наукові стандарти, які принципово розходяться з імітат-дискурсом соцреалістичного літературознавства, і нові наукові школи, які очолили справді талановиті дослідники. Можна згадати, щоправда, уже покійного, академіка Д.В. Затонського, чиє ім’я було відоме не тільки в Москві, а й у Відні, Берліні, Лондоні; академіка Д.С. Наливайка, котрий сформував компаративістичну школу в Україні. Кілька десятиліть професор Т.Н. Денисова опікувалась підготовкою майбутніх літературознавців-американістів у створеній школі при Ресурсному центрі посольства США. Центр американістики, яким керувала, на жаль, уже покійна Тамара Денисова, фактично координував діяльність усіх дослідників-американістів в Україні. Тут, думаю, можна було б згадати ще чимало науковців, які віддано роблять свою справу. Але, на жаль, ані українська держава загалом, ані Інститут літератури зокрема не змогли забезпечити сприятливого клімату для того, щоб науковці не виїздили з країни, а працювали вдома над примноженням вітчизняної наукової бази. Молодь позбавлена можливості претендувати на житло для молодих науковців, досвідчені дослідники часом змушені шукати таке робоче місце, де вони можуть думати над науковими проектами, а не над такими банально-прозаїчними питаннями, як вижити на зарплату, якої ледь вистачає, щоб сплатити за комунальні послуги і чи матимуть вони належну пенсію за кілька років, коли настане час для заслуженого відпочинку. Чи можуть українські науковці розраховувати на те, що держава таки подбає про них колись?

Важливе значення виконують і «давники», дослідники давньої української літератури. Це саме той материк культури, що віддавна постає об’єктом «великодержавних» маніпуляцій. Російські дослідники упродовж багатьох десятиліть прагнуть довести, що руська спадщина — це фундамент російської, але не української літератури. Робота, яку провадить відділ під керівництвом члена-кореспондента М.М. Сулими (раніше у відділі працювали такі знані дослідники українських старожитностей як О.В. Мишанич, В.І. Крекотень, О.Є.-Я. Пахльовська та ін.), важлива для розуміння української минувшини: У 17-18 ст. українська культура розвивалася в діалозі з європейськими літературами, а тому сьогоднішній процес повернення до Європи — це природна реінтеграція.

Важливими є монографії також уже покійного Григорія Сивоконя «У вимірах сприймання. Теоретичні проблеми художньої літератури, її історії та функцій», Дмитра Наливайка «Очима Заходу…», «Історія літератури й компаративістика», «Теорія літератури й компаративістика», Івана Дзюби «Тарас Шевченко», Тамари Денисової «Історія американської літератури ХХ ст.», Тамари Гундорової «Франко не Каменяр, Франко і Каменяр», «Транзитна культура», Лукаша Скупейка «Міфопоетика "Лісової пісні" Лесі Українки», Елеонори Соловей «Невпізнаний гість. Доля і спадщина Володимира Свідзінського», Ніли Зборовської «Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури», Лесі Генералюк «Універсалізм Шевченка: взаємодія літератури і мистецтва), Людмили Тарнашинської «Сюжет Доби: дискурс шістдесятництва в українській літературі ХХ століття» та ін.

Але Інститут — це передусім науковці, які самовіддано працюють у своїх вимірах, прагнучи осмислити явища і процеси, які хоча і неможливо запустити у виробництво, проте які мають важливе значення для побудови самої держави. Місячна зарплата молодшого наукового співробітника в Україні становить сьогодні приблизно 85 доларів США, старшого наукового співробітника — 173 дол. США, провідного наукового співробітника (доктора філологічних наук, професора — приблизно 200 дол. США).Проте напередодні ювілею виникає доволі болю запитання: чи доживе наш Інститут у форматі потужної академічної інституції до свого 90-річчя, яке відзначатиметься у листопаді 2016 р., якщо державний бюджет стосовно фінансування НАНУ не буде переглянуто найближчим часом, а також не буде розроблено державної стратегії підтримки таких установ, як Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка? Перед тим, як здійснювати переформатування науки у державі, важливо забезпечити бодай адекватне функціонування його ключових гравців.