Iсторія без брому,

Запропонована «Днем» для дискусії (№41, 5 березня) проблема української історії у світі (та й у самій Україні!), що постає як суцільна «Атлантида», є своєрідним «лакмусовим папірцем» патріотизму та «дорослості» нашого суспільства, яке на дванадцятому році існування держави ніяк не спроможеться синтезувати хоч якоюсь мірою оптимістичний, позитивний погляд на власну історію.

«Українську історію треба читати з бромом», — схоже, ці слова Володимира Винниченка стали керівництвом до дії для багатьох сучасних істориків, які, наче змовившись, голосять «плачем Ярославни» за трагічними сторінками минулого, сиплячи сіль на старі рани. Читаючи подібні праці, складається враження, що українці — виключно нація невдах та страждальців. Так, у нашій історії були Берестечко і Батурин, Крути і Бабин Яр. Це наш біль і наша пам’ять. Але ж майбутні покоління необхідно виховувати не лише на трагедіях! Славних перемог та тріумфів в історії України також вистачає. Озирнувшись у глиб століть, знайдемо в історії чимало прикладів позитиву, які б слугували приводом для національної гордості.

Розгром Ярославом Мудрим печенігів під Києвом 1036 року — хіба не приклад великої перемоги, що поклала край спустошливим набігам ворога? У сусідній Польщі, між іншим, із пошаною згадують князя Генріха Набожного, який очолив польсько-німецьке військо у битві з монголо-татарами 1241 року, що зупинила просування Золотої Орди в Західну Європу.

Коронація у 1253 році князя Данила Галицького — унікальний факт в українській історії! Ми мали князів, гетьманів, генерал-губернаторів, перших секретарів, але король в Україні був лише один.

Кревська унія 1385 року. Династичний шлюб литовського князя Ягайла з польською королівною Ядвігою визначив (інша справа, що еліта виявилася не на висоті) оптимістичні орієнтири розвитку українських земель, наблизивши їх ментально до західної цивілізації.

Хотинська битва 1621 року. Хто знає, яким було б нинішнє обличчя Європи, якби не блискуча перемога над турецько-татарською армією українсько- польського війська; про визначальний внесок у цю перемогу саме козаків і їхнього гетьмана Петра Сагайдачного пишуть навіть польські автори. Чим ця славна вікторія не предмет для гордощів?

До речі, перераховані вище події за останні три роки мали «круглі» річниці (це до питання «історичних» ювілеїв, якими так опікується наша владна еліта...). Та чи знають українці про ці (та безліч інших) славних сторінок своєї історії? Чи пишаються? Щоб зрозуміти, чому ці запитання звучать риторично, варто відверто визнати — українська історія не стала могутнім цементуючим фактором єдності нації, зв’язуючою ланкою між її минулим, сьогоденням і майбутнім. Але чому?

Причина байдужості більшості українців до власної історії сягає корінням у радянську епоху, коли ідеологічна машина завзято продукувала «правильних» та «неправильних» діячів історії, навішуючи улесливі ярлики одним (Хмельницький, Кармелюк) та нещадно тавруючи інших (Мазепа, Петлюра, Грушевський). Подібний «чорно-білий» підхід до історії призвів до утворення в радянському суспільстві стійких міфологем («мета Визвольної війни 1648 — 1654 рр. — возз’єднання з Росією», «Іван Мазепа — зрадник українського народу», «Грушевський і Петлюра — буржуазні націоналісти» та інші). І коли реалії початку 90- х років дозволили дослідникам зняти з більшості історичних подій міфічний флер, для суспільства цей процес деміфологізації виявився зовсім несподіваним і болісним. Важко було усвідомити, що колишнє «біле» стало «чорним», і навпаки. Люди, заплутавшись у тенетах історичних міфів, сприйняли історичну правду також як міф, не бажаючи засмічувати ним свідомість; хоч треба визнати — і нових міфів останнім часом народилося чимало.

Таким чином, нині існують дві основні проблеми у трикутнику «держава — суспільство — історія». Перша з них — це акцентування владою (свідомо чи ні — це питання) якщо не трагічних, то принаймні, вкрай суперечливих історичних подій, що є досить специфічним методом виховання патріотизму у громадян. Друга проблема — поступова втрата суспільством інтересу до власної історії, а значить — i до самого себе. Особливо ця «історична байдужість» помітна серед молоді, для значної частини якої Шевченко — лише футболіст, «Отаман» — марка сигарет, «Холодний Яр» — горілка, «Гайдамаки» — рок-гурт, а Хмельницький, Мазепа, Грушевський — виключно портрети на гривнях.

Тож якщо українці самі не знають (і не хочуть знати) своєї історії, яким чином ця історія буде відомою за межами держави? Для більшості іноземців наша країна залишається terra incognita, а зухвалі заяви з північного сходу чи то заходу про те, що Україна не має власної історії, є невеселим підтвердженням Шевченкових слів:

...Може й справді!
Нехай так і буде!
Так сміються ж з України
Стороннії люди!

А між тим історія України не краща й не гірша за історію будь-якої іншої країни, маючи перемоги й поразки, тріумфи й трагедії, героїв та негідників . Нашу історію можна (і треба!) читати й без брому. Адже Україні сьогодні так необхідний «історичний оптимізм». Чи нас цілком влаштовує вже усталений імідж — «славних прадідів великих правнуки погані»?..