«Iсторія Русів» — катехізис, Коран та Євангеліє українства
Втім, певна логічна суперечливість порівнянь, що їх використовує Ульянов, дещо знижує вартість його компліментів. Якщо вже і вдаватися до метафоричного порівняння «Історії Русів» із богодухновенними книгами, то послідовність, цільність та закінченість Біблії, на відміну від «хаотичності» Корану, радше спонукає казати про «Біблію українського сепаратизму». Увазі російських «читачів найосвіченіших» український патріот презентував не «Коран сепаратизму», себто таку собі «незрозумілу книгу, кожен рядок якої примушує здригатися здоровий глузд» (як висловився про Коран Вольтер), а саме «Біблію» — послідовне, цільне та закінчене моралізаторсько-белетристично-історичне оповідання, що його було написано у блискучій манері європейського Просвітництва. «Історія Русів» саме просвіщала росіян і українців, закляклих у їх темноті та історичному безпам’ятстві, просвіщала уміло, грамотно, романтично, пристрасно.
«Не этим, впрочем, определяется ее исключительное место в русской, даже в мировой литературе», — вважає Ульянов, а безпрецедентним успіхом авторської фальсифікації історії: «сочинения, в котором бы история целого народа представляла сплошную легенду и измышление, — кажется, не бывало». Дивним чином науковий апологет «единой и неделимой» скаржиться на повну нерозробленість малоросійської (себто власної!) історії, «в то время как по общей русской истории появились в XVIII веке обширные труды Татищева, Шлецера, Миллера, Болтина, кн.Щербатова и других, завершенные двенадцатитомной «Историей Государства Российского» Карамзина». Дивним чином російська громадськість нехтувала «обширными трудами» та навіть дванадцятьма томами «общей русской истории», а підкорилась чарам суцільної легенди та вигадки якогось там малороса. Існує, виходить, «цілий народ» iз власною історією, до якої світочі історії загальноросійської не виявляють ані найменшої наукової цікавості — як до народу чужого. Отже, принаймні в цьому погоджується з «фальсифікатором» суворий викривач його? І не заперечує, що буття Малої Росії в період після монгольської навали, як стверджує псевдо-Кониський, «в Загальній Російській Історії ледве згадується; по визволенню ж її від Татар Князем Литовським Гедиміном і зовсім вона в Російській Історії замовчана»? Таке собі поєднання жадібності з зневагою на кшталт, як «сам не гам, і тобі не дам».
Пояснивши вплив «Історії Русів» винятково видатними художніми якостями твору, серед яких вільний художній вимисел напрочуд вдало компонувався з необізнаністю російського читача у власній історії, Ульянов тим не менш не вдається до мистецтвознавчих розвідок, а зосереджується на спростуванні суто історичних викладів псевдо-Кониського, передусім — тези про одвічну відокремленість України від Росії. Після 1991 року пафос цих спростувань виглядає дещо змарнілим; саме ж питання є вирішеним теоретично і практично. Тому облишимо історію і зосередимось на мистецтві. Відвернемось від реальності та подивимось, як засобами романтичної історіографії автор «Історії Русів» прославляє ідеали, малює прекрасну, з його погляду, утопію. В цій утопії любов до рідної землі, честь, обов’язок, воля, дотримання слова мають першорядне значення. Псевдо-Кониський вперше після святих отців Києво-Печерського монастиря на повний голос заговорив про святенність клятви і необхідність дотримання слова, зламавши епічну традицію клятвопорушень руських князів («Слово про Ігорів похід») та запорозьких козаків («Тарас Бульба»).
«Історія Русів» протиставляє малоросійських козаків (Війська Малоросійські) запорожцям (Війську Запорозькому), а реєстрового козака запорізькому «партизану» так само категорично, як Порядок (регула) протистоїть Хаосу (розбишацтву). Визнаючи, що після гетьмана Сагайдачного «всі наступні Гетьмани в титулах своїх додавати Військо Запорозьке почали, їх наслідуючи, титулувались також Полковники і Сотники Малоросійські, та й саме військо Малоросійське часто Запорозьким військом називалось», автор тим не менш продовжує іменувати українських козаків та їх гетьманів «Малоросійськими» — очевидним чином всупереч загальновідомим та незаперечним фактам.
Втім, ставлення псевдо-Кониського до запорожців є амбівалентним. З одного боку, запорожець — «рід блазня або навіженого», до того ж партизан і розбишака; січовики «звичайно тамо жнуть, де не сіють, і розтринькують так, як і збирають». Запорожці — хижаки Дикого Степу, харцизи, вони «наробили багато шкоди по Малоросії, мало чим меншої від руйнації Татарської, і, не кажучи про всілякі їхні безчинства, вся власність жителів привласнена ними була, яко спільна». Державницьким справам та шляхетній лицарській демократії вони сторонні; розповідаючи про обрання Івана Брюховецького, гетьманство та воїнство якого «не що інше було, як велика розбишацька ватага», автор зазначає: запорожці «у вибори тії втрутилися, а перед тим вони того чужі були». Віддячуючи виборцям і виконуючи свої передвиборні обіцянки, гетьман Брюховецький «всілякими підступами повиганяв iз полків противних йому Полковників, а на їх місця настановив Запорожців Полковниками. І тії Полковники, знавши лише розпусту та свавілля, зруйнували всю регулу і дисципліну військову, в полках реєстрових запроваджені од Гетьмана Князя Ружинського і зміцнені од Гетьмана Зіновія Хмельницького, і замість того допущено в них яничарське убивство, сваволю й непослух».
Але з іншого боку, запорожці — носії прав і вільностей Малоросійських, і в кожному козакові реєстровому є дещиця волі запорозької низової. Тому-то й титулували себе гетьмани, полковники, сотники і все військо Малоросійське з додаванням титулів Запорозьких. Як формулює автор — «для втримування прав своїх на вибори, які Поляки при всіх нагодах забороняли і припиняли в селах Малоросійських; а Запорозькі Козаки, навпаки, увійшовши у вибори Малоросійські, раніше для них чужі, і бувши далекими від сіл і від зносин з Поляками, могли зручно зберігати права і свободи військові і одвертати від них насильства Поляків». В лихі для Малоросії часи запровадження унії, коли зрада чільними керівниками військовими народу свого та віри своєї поставила країну і військо на межу зникнення, а «козаки реєстрові стали якимось плазуном без пастирів і вождів», саме запорожці виявились рятівниками волі і батьківщини. «Незаможні реєстрові Козаки… перейшли на Січ Запорозьку і тим її значно побільшили і підсилили, зробивши з тих пір, сказати б, збірним місцем для всіх Козаків, у вітчизні гнаних; а навпаки, найзначніші Запорозькі Козаки перейшли в полки Малоросійські і стали в них чиновниками, але — з притаманною йому об’єктивністю додає псевдо-Кониський — без дисципліни та регулу, від чого в тих полках видима утворилась зміна». Зрозуміло, де знаходиться серце волі малоросійської, з якого серця жива кров свободи пружним потоком розносила повітря волі по всій Україні.
Принцип відносин низових запорожців та козаків малоросійських найбільш точно сформульовано Богданом Хмельницьким. Пояснюючи послам московським, чому Військо Запорозьке присягати цареві не може і не повинне, гетьман сказав: «Запорожці у нас люди невеликі, і для того в діло се ставити їх ні для чого, бо вони з нас набираються і до нас повертаються, а дещиця проміж них чужоземців майже мізерна, до цього діла ненадійна і до всіх зобов’язань не здібна; і се поважається у них верховною вольницею і, так сказати б, їхньою поживою».
Запорізькому (розбишацькому, піратському), по суті, варварському розумінню волі автор «Історії Русів» протиставляє розуміння свободи цивілізоване; Хаосу нічим не детермінованих воль протиставляється Порядок, детермінований, з одного боку, природним правом на життя і волю, а з іншого — домовленістю сторін; останнє є неможливим без інституції дотримання слова. В викладі псевдо-Кониського вся історія Малої Росії є трагічним виборюванням од віку вільним, православним та природно шляхетним народом своєї свободи, яке боріння призначене йому самим Провидінням Божим вести в оточенні народів віроломних та іновірних. Опинившись між молотом та ковадлом, або, так сказати б, між Сциллою християнського віроломства та Харибдою магометанства, яко непримиренного ворога Християнства, народ малоросійський розколовся на старих козаків, або товариство, що були «як і завжди колись прихильніші до своєї віри та давніх обичаїв», та козаків молодих, що були більше прагматиками, аніж християнськими ортодоксами. У дискусії про обрання вектора інтеграції, яка відбулась після переможних герців з поляками, «молоді чиновники та Козаки висловили першу згоду свою на поєднання з Турками, упевнюючи, що «у них військовий народ в особливій повазі та пошані, а для селян нема у них ні аренд Жидівських, ні великих податків та індуктів, які є в Польщі; а що найважливіше, то нема у них кріпаків і людей на продаж, або крестьянства, як у Московщині теє водиться; і все те видно і ймовірно в сусідніх Князівствах Молдавському і Волоському, котрі нам можуть правити за взірець. І коли нам за словами Гетьмана неможливо пробути самими собою, без сторонньої протекції, то Турецька протекція є від всіх інших надійніша і пожиточніша, і, не дивлячись на їхнє бусурманство, кожен Турок, що заприсягнувся одною своєю бородою, ніколи вже присяги своєї не переступить і слова свого не зламає. Християнські ж клятьби і навіть присяги бувають лише маскою, під котрою ховаються лукавства, зрадництва і всілякого роду неправди». Далося молодим взнаки віковічне сусідство запорізьке з правовірним світом мусульманським. «Що ж стосується наскоків Татарських, — відповідали запорожці на закиди про кривди православним з боку невірних, — то се вважається у нас з ними за гру шахову», себто за герці шляхетні лицарські.
Відповідаючи молодим чиновникам і козакам, гетьман Хмельницький вдався до витонченої софістики, змалювавши страшну картину загибелі християнського світу, яка загибель стане неминучою, якщо малороси, поєднавшись з невірними, вдарять на Царство Московське, «на сей єдиний і вільний залишок держави Християнської, з нами єдиновірної», і підкорять його під кормигу магометанську. «Що ми тоді будемо перед лицем світа? Воістину, не що інше, як тільки притча во язиціях і посміяння в людях і будемо ще окаянніші від народів Содомського і Гоморрського, погублених правосуддям Божим з такою лихою грозою. Та й самі тоді зостанемося, як обламаний корабель в просторому морі, гнаний з усіх сторін бурею і позбавлений пристановища та надії на порятунок». Апокаліпсичні картини вразили слухачів, і народ малоросійський приніс себе у жертву вірі християнській: судилося йому багато страждати у віроломстві й здирстві московському, і лише через три віки воскреснути.
Для автора «Історії Русів» категоричне дотримання слова є абсолютною чеснотою. Він суворо засуджує поляків, духовенство яких «присвоївши собі незрозумілу владу на діла Божі та людські, визначило збереження присяги поміж самими лише Католиками, а з іншими народами бувші у них присяги та умови завжди їм розгрішало і відмітало, яко Схизматичні і Судові Божому не належні. За сими дивними правилами, які підла підступність супроводжувала», тобто, так сказати б, найбільш варварським чином всупроти честі, совісті і всіх прав, поводились поляки не лише з українцями, але й з іншими народами та державами. Псевдо-Кониський розповідає, як року 1444 король польський порушив мир з Портою «у найпідступніший та найганебніший спосіб… Папа буллою своєю розгрішив Короля від усіх присяг та зобов’язань його супроти Турків, запевняючи, що присяги з невірними нічого не варті і Християни від них завжди можуть бути вільні.…Султан, звідавши про нашестя на землі його Короля Польського з армією своєю явною війною, без оголошення на те причин, протестувався довколишнім народам, свідчився небом і землею, підносячи до них руки, і, нарешті, присягався всім, що є найсвятішим на світі, що він не подав жодних причин до зламання миру з Поляками і урочистих присяг, які його ствердили, І завершив таким виразом: «Зневажили Гяури свого Бога, споручителя мирних умов; тож закличу я Його собі на допомогу!»… Султан безперестанку їздив по своїй армії і підбадьорював воїнів допомогою свого Аллаха, месника за віроломство, до котрого невтишно закликав; а Король теж роз’їжджав по своїх військах, бадьорив їх благословінням Святійшого Папи і присутністю його Кардинала. Нарешті споборники Аллахові перемогли послідовників Папських. Армія Польська була розбита і розсіяна, Король убитий».
Утопічні картини шляхетної поведінки малорусів буквально напоюють «Історію». Чого варте хоча б вассально-рицарське ставлення до короля як до суверена та помазаника Божого: «Гетьман наказав всьому воїнству своєму, щоб ніхто під час бою не важився знести вбивчу руку на Короля і доторкатися до нього, яко до особи освяченої, сиріч помазаника Божого, але при всякій нагоді шанував би його з побожністю… Король декілька разів був оточений Козаками, але до нього ніхто не доторкався і навіть нічим на нього не метав, а пропускали його з пошаною». Порівняйте хіба з відомою настановою Кромвеля солдатам армії парламенту («розрядити свій мушкет у короля»)! Тут і відпущені під слово честі закляті вороги Хмельницького, і полишені на своїх місцях без всякої злоби обивателі — поляки та євреї, і побожне християнське поховання загиблих супротивників, і пенсії удовицям, і ще багато чого. Це був наче ковток свіжого повітря з європейських теренів, що увірвався у задухлу атмосферу московських та імперських зрад, вбивств, катувань, переворотів та азійського деспотизму. Плутархові «великі мужі» наче ожили на українських теренах! Не дивно, що не кому-небудь, а українському гетьманові Наливайку Рилєєв вкладає у вуста легендарні слова:
«Известно мне: погибель ждет
Того, кто первый восстает
На притеснителей народа.
Судьба меня уж обрекла,
Но где скажи, когда была
Без жертв искуплена свобода?»
«Історія Русів» була настільною книгою і нашого Поета. Ось що пише Омелян Пріцак у праці «Шевченко-пророк»: «Історія Русів», або, як її називав Шевченко, «Літопис Кониського», залишилася назавжди головним джерелом його історичних відомостей про минуле України; крім того, цей твір формував його історіософічні погляди». Михайло Драгоманов вважав, що «між 1840 і 1844 роками, видно, Шевченко потрапив на «Історію Русів», яку приписували Кониському, і вона запанувала над його думками своїм українським автономізмом та козацьким республіканством часів декабристів. Шевченко брав з «Історії Русів» цілі картини і взагалі ніщо, крім Біблії, не мало такої сили над системою думок Шевченка, як «Історія Русів».
Блага вість… Справді так. Мусимо погодитись з Драгомановим, на думку якого «Історія Русів» була «безпосередньою предтечею «Кобзаря». Її невідомий автор, палкий патріот України і блискучий письменник, ніби казав: «Я крещу вас водою, но идет Сильнейший меня, у Которого я недостоин развязать ремень обуви; Он будет крестить вас Духом Святым и огнем» (Лук.3:16). Амінь!
У псевдо-Кониського можна прочитати й таке: «…почали було міркувати про протекцію і вибирати її між держав, які прислали своїх посланців. … Старші з них разом із Гетьманом погоджувались на пропозицію Московську, яко до народу єдиновірного і єдиноплемінного; але молоді вельми їм противились, доводячи через партизанта свойого і оратора Осавула Генерального Богуна, що «в народі Московському владарює найнеключиміше рабство і невільництво у найвищій мірі і що в них, окрім Божого та Царського, нічого власного нема і бути не може; і людей, на їх думку, створено нібито для того, щоб в ньому не мати нічого, а лише рабствувати. Самі вельможні та бояри Московські титулуються звичайно рабами Царськими, і в просьбах своїх завжди пишуть вони, що б’ють йому чолом; стосовно ж посполитого народу, то всі вони вважаються кріпаками… Словом сказати, з’єднатися з таким неключимим народом є те саме, що кинутися із вогню в полум’я». Вмри, краще не скажеш!
