Iсторія як драма ідей
Вільне мислення в Росії від Чаадаєва до ГорбачоваЗакінчення. Початок читайте «День», № 195-196
Продовжуючи нашу розмову, слід обов’язково мати на увазі одну засадничу річ: вільнодумство в імперській наддержаві й вільнодумство в країні, котра цією державою поглинена, це принципово різні речі. В Імперії навіть «ліберально» налаштовані мислителі (а тим більше — люди біля керма влади) підсвідомо, вибудовуючи свої вільнодумні конструкції, мимоволі змушені запитувати себе: а які наслідки це все матиме для Великої Держави, що в ній я живу? У підкореній Імперією країні, навпаки, поціновувачі свободи думки не можуть не замислюватись ось над чим: а як ці ліберальні конструкції вплинуть на перспективи боротьби мого народу за духовну й політичну свободу?
Йдеться, як вже здогадався читач, про Росію і про Україну. «Ліберальний» (у порівнянні з іншими монархами династії Романових: але ж українську мову забороняв та переслідував!) цар Олександр ІІ 1861 року, невдовзі після «Великої Реформи» (скасування кріпосного права) прибув в Україну, на Полтавщину, де зустрівся із тамтешніми селянськими старостами (не так вже й часто монарх «снисходил» до спілкування з таким «простим», «неосвіченим» народом — більше з представниками дворянства розмовляв). І що почули ці полтавські селяни від імператора? Буквально таке: «До мене доходять чутки, що ви чекаєте іншої волі. Ніякої іншої волі не буде, окрім тієї, яку Я вам дав. (А селяни гостро відчували, що «Велика Реформа» проведена зовсім не в їхніх інтересах. — І.С.). Трудіться й працюйте. Будьте послушні владі й поміщикам».
Спосіб мислення ліберального (за мірками його батька Миколи І — навіть вільнодумного) царя пояснює його відповідь (1866 року) на звернення зборів московських дворян, які «верноподданнейше» просили імператора «созвать общее собрание выборных людей от земли русской». Олександр ІІ відказав на це: «Я охоче дав би яку завгодно конституцію, якби не побоювався, що Росія на другий же день після цього розпадеться на шматки». І додав, уже в роздратованому тоні: «Взагалі, ніхто не уповноважений подавати переді мною клопотання про загальну користь і про потреби держави». Ось «червоні лінії» лібералізму...
Якщо розповідати, за заповітами Тацита, «без гніву й пристрасті», то однаково можна зробити висновок: отакі підходи надзвичайно сильно сприяли стрімкому розвитку радикалізму нігілістично-якобинського штибу, який швидко еволюціонував (бо, мовляв, якої свободи можна чекати від царя?!) до революційного народництва, згодом — і до більшовизму (так би мовити, від Нечаєва до Леніна — зв’язок тут прямий). Характерно, що всі провідні діячі цього напряму цілком щиро вірили, що є прихильниками воістину «вільної думки». Тільки на засадничі питання доби відповідали з нещадною жорстокістю: так, держава — усе, окрема людина — ніщо; так, суспільний прогрес є знищенням приватної власності і взагалі усього приватного в людському житті; так, церква є знаряддям старого експлуататорського ладу і тому має бути викорінена; так, стара Імперія Романових впала, а ми натомість творимо Всесвітню Червону імперію...
Показово, що серед усіх політичних течій Ленін найбільше ненавидів саме лібералізм із його наголосом на свободу («для якого класу?» — питав вождь) і права особистості. А ось Василь Ключевський, навпаки, писав: «Думка — це завжди плід особистої творчості» й додавав: «Вільна думка — це обов’язково критика історичного досвіду», закликаючи істориків «запитувати й навіть допитувати минуле». Таким було кредо російського ліберала.
Взагалі ж, правління Олександра ІІ показало, що неймовірно складно почати реформи і вкрай небезпечно зупинитися тут на півдорозі; бо країна, яка йде за реформатором, уже набрала інерцію руху і не може раптом зупинитися — загрожує радикалізація, навіть тероризація суспільства. Реформ «царя-визволителя» вистачило десь років на п’ять — сім, а потім треба було здійснювати нові реформи, розширюючи громадянські права селян і повертаючи їм «відрізані» в них поміщиками землі. Втім, новий цар Олександр ІІІ пішов геть не таким шляхом, чим наблизив майбутню Революцію...
Сказане повною мірою підходить і Михайлу Горбачову (його порівняння з Олександром ІІ стало вже «загальним місцем» в історіографії). Схоже, перший і останній президент СРСР (певною мірою ліберал за переконанням) злякався перетворень, які сам же почав здійснювати. Втім, заслуги цього видатного історичного діяча безсумнівні; згадаймо хоча б про те, що саме доповідь генсека до 70-річчя «Жовтневої революції» (1987 р.) «відкрила шлюзи» й знаменувала відмову КПРС від монополії на правду — основу основ тоталітарної ідеології та практики.
Тепер про Україну в цьому контексті. Часто, аналізуючи «вільнодумство» ХІХ століття, відзначають зв’язок між декабристським рухом та суто українським прагненням до свободи. Цікаво прочитати програмові засади Кирило-Мефодіївського товариства (як їх інтерпретував Костомаров) в контексті ідей декабризму. Костомаров згадує серед програмових засад кирило-мефодіївців «знищення кріпосного права; дворянських та будь-яких привілеїв; скасування смертної кари і тілесних покарань; обов’язкову освіту народу; заборону будь-якої пропаганди як «марної за часів свободи». Це (для тієї доби) було безстрашним запереченням самодержавства й гідним маніфестом вільного мислення. Недарма Микола І жорстоко покарав «винних» (і насамперед Тараса Шевченка).
І пізніше, коли імперський радикалізм у Росії використовував марксистські й псевдомарксистські шати, українська визвольна думка не мовчала. Критика була жорсткою та аргументованою. Ось блискучий уривок з праці Івана Франка «Що таке поступ?» (1903 рік). Пишучи про комуністичне вчення, Франко зауважує: «Нема що й казати, є дещо привабного в такім погляді, особливо для тих бідних людей нинішнього часу, що не знають сьогодні, де діти ся і що в рот вложити завтра; ...Житє в Енгельсовій народній державі було б правильне, рівне, як добре заведений годинник. Але є й у тім погляді деякі гачки, що будять поважні сумніви.
Поперед усього та всеможна сила держави налягла би страшенним тягаром на житє кожного поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кожного чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ануж держава признає її шкідливою, непотрібною. Вихованє, маючи на меті виховувати не свобідних людей, але лише пожиточних членів держави, зробилось би мертвою духовною муштрою, казенною. Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема і мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою». Вільна думка водночас є й думкою пророчою — і наведені Франкові слова якнайкраще це підтверджують!
А ось аж ніяк не ліберальний мислитель — засновник доктрини українського інтегрального націоналізму Дмитро Донцов. Цікаво: у своїй праці «Дух Росії» (1961 р, це перероблений і доповнений варіант його публікації ще 1921 р. «Підстави нашої політики») Донцов піддає нищівній критиці ідеологію новітньої російської Червоної імперії; характерно, що саме він назвав Леніна «Великим Інквізитором» — найбільш точне визначення! Донців пише: «Хіба ми не повинні бачити, що, обіцяючи нищення абсолютизму, вони («червоні імперці». — І. С.) мають намір ввести таке саме самодержавство, тільки в .тисячу разів страшніше? Як, обіцяючи «простим людям» свободу, примушують їх до у тисячу разів гіршого рабства, так само як і усі соціальні верстви народів, які потрапили під їхню владу? Як, обіцяючи рівність, вони створили нові касти правителів — того типу, про який можна прочитати тільки у Біблії? Як, обіцяючи братство, вони встановили систему, в якій людина людині стала вовком?» Показово, що тут Донцов, свідомо чи й мимоволі, стає захисником ідеалів вільної людини, попри своє відоме кредо — «нація понад усе!».
Чудові зразки вільної думки, які не засвоєні ще нами глибоко, по-справжньому, — це публіцистика В’ячеслава Липинського (особливо його «Листи до братів-хліборобів»), Миколи Хвильового («Україна чи Малоросія?»), з російської спадщини — фундаментальна праця Миколи Бердяєва «Витоки і сенс російського комунізму» (Париж, 1937 рік). Ці твори — предмет окремої серйозної розмови. Фрідріх Ніцше писав: «Нові чудовиська виростають разом із старими суперечностями». Важливо, що саме вільна думка дозволяє ці суперечності збалансувати — і уникнути появи таких чудовиськ.
