Iз карти світу зникає Візантія — падіння Константинополя

ПОШУКИ СОЮЗНИКІВ — УНІЯ З ЗАХІДНОЮ ЦЕРКВОЮ

Видатний український сходознавець Агатангел Кримський повідомляє, що, починаючи з Х століття, греки називали Константинополь «Істамболі» або «Істанбул», від грецького «Місто». А «Царгородом» його іменували слов’янські літописці. У війнах ХIV — XV століть з турками-османами Візантійська імперія поступово втрачала свої володіння. На середину XV століття її територія зменшилася до розмірів столиці — Константинополя і декількох містечок у Фракії та на Пелопонесі. Ресурси Міста були вичерпані; утримувати велику армію стало неможливим. Власне, це була вже не імперія, а так звана «деспотія» (уділ).

За цих обставин останні візантійські імператори вимушені були звернутися за допомогою до католицького Заходу (на православні держави розраховувати було важко: до Москви далеко, та й монгольське іго не було остаточно повалено; Болгарія і Сербія знаходилися під владою османів). Згуртувати католицькі країни для антитурецького «хрестового походу», міг тільки Римський папа. Папи не ухилялися від переговорів про допомогу, але ставили за умову об’єднання Церкви, розколотої 1054 року на католиків і православних. Переговори велися роками, зрештою царгородський двір вирішив узяти участь у об’єднуючому соборі в Феррарі, а потім у Флоренції (1437 — 1439), зорганізованому папою Євгенієм IV. На соборі були присутніми візантійський імператор Іоан Палеолог, Царгородський патріарх Йосиф II, представники інших східних патріархатів. Після багатомісячних дискусій Унія між Римом і Східними церквами була підписана, а воєнна допомога обіцяна.

Вдома, на Сході, імператор та патріарх зіткнулися із запеклим неприйняттям Унії з боку духовенства, чернецтва та народу. Але виходу не було. І 1452 року, попри шалений опір, на службі Божій у храмі Святої Софії у присутності імператора Константина ХI було проголошено Унію, а в диптихах згадано Римського папу Миколая V. Мешканці Царгорода сприйняли це як осквернення храму та єресь і перестали ходити до Святої Софії. На вулицях Константинополя лунала формула, озвучена адміралом флоту Лукою Нотарасом: «Краще турецький тюрбан, аніж папська тіара!»

МЕХМЕД II ЗАВОЙОВНИК

Володарем Туреччини був енергійний, жорстокий та амбітний молодий султан Мехмед II (Мухаммед), мати якого, згідно з переданням, була християнською принцесою. Він отримав гарну освіту; знав або розумів п’ять мов і пишався, що може розмовляти зі своїми підданими на їхніх мовах; займався популярною тоді астрологією, мав неабиякі знання у математиці.

Попри приписи Корану, султан вельми полюбляв італійський живопис і запрошував до себе відомих художників, яким іноді робив незвичні послуги. Так аби надати відомому італійському художнику Джентіле Белліні (той зробив кілька портретів молодого султана) можливість краще вивчити будову людського тіла, Мехмед наказав відтяти голову молодому рабу. Взагалі, в палаці султана кров лилася, як на полі битви — такими були його нестриманість, темперамент і лють. Обійнявши трон, Мехмед почав із того, що вбив усіх молодших братів — аби позбавитися у майбутньому претендентів на трон.

Султан супроводжував свого батька Мурада II під час походів; війна невдовзі стала головною справою його життя. Загалом, Мехмед II завоював дві імперії, 12 королівств і 200 міст! У стосунках із Константином ХI Мехмед спочатку демонстрував поміркованість, підписавши з ним мирну угоду. Та честолюбна мрія — завоювання Великого Міста – маячила перед ним постійно. І вступивши у 20-літньому віці на трон (1451 р.), султан одразу почав готуватися до війни. На протилежному від Константинополя березі Босфору османи збудували фортецю «Богаз кесен», що заблокувала доставку грекам продовольства з берегів Чорного моря. Було виготовлено десятки великих порохових гармат; накопичено великі запаси пороху. До складу армії входили не тільки турки, але й греки, італійці, серби, боснійці, чехи... Сучасники подій, а також історики розходяться в оцінках її чисельності і називають цифри від 200 до 400 тисяч солдатів. Флот турків нараховував 80 військових і 300 вантажних суден.

Що міг протиставити цій потузі Царгород, населення якого на той час зменшилося до 60–70 тисяч мешканців? Місто захищали близько 9 тисяч солдатів, серед них — 3000 «латинників» (як їх тоді називали) із Західної Європи (в основному генуезців, венецінців, каталонців), професійних вояків; всі інші захисники — городяни, ополченці, ченці. На чолі оборони став сам імператор Константин ХІ (1403-1453), останній представник династії Палеологів, яка царювала у Візантії майже 200 років. Морськими силами керував досвідчений кондотьєр-генуезець Джованні Джустініані. Бухту Золотий Ріг захищав гігантський ланцюг та 26 грецьких кораблів. Сили сторін були трагічно нерівні.

На початку 1453 року військо султана розпочало блокаду Константинополя. Султан передав Константину пропозицію здати місто і гарантував йому життя та збереження майна. За відмови обіцяв безжальне пограбування міста, смерть його захисникам та неволю мешканцям. Імператор відхилив ці пропозиції.

ОБЛОГА

Місто Константинополь тоді нагадувало трикутник, дві сторони якого утворювалися Мармуровим морем та бухтою Золотий Ріг, а третя була сухопутною. Із моря місто вважалося недоступним; сухопутна західна сторона трикутника довжиною приблизно 10 км захищалася тисячолітніми подвійними кріпосними мурами і ровом глибиною понад 30 метрів. Свою атаку турки-османи, не дуже спритні моряки, вирішили розпочати з суші.

5 квітня 1453 року розпочалася майже двомісячна облога. Турки намагалися робити підкопи, засипали рів діжками, деревами, камінням, землею, а також своїми тілами, методично обстрілювали кріпосні стіни. Порівняно нова тоді порохова зброя була тут химерно перемішана із старожитною — вогонь, дим, постріли порохових гармат, хмари стріл і метальних списів. Окрім гармат використовувалися також катапульти. А невдовзі задіяли ще гігантську пересувну облогову дерев’яну башту, озброєну мортирами і обшиту потрійним шаром бичачих шкір; її використовували також для наведення перекидних мостів та підвозу амуніції, каміння, солдат і обслуги.

Греки спочатку поводилися досить активно і робили численні вилазки за стіни міста, але, впевнившись у багатократній чисельній перевазі противника, надалі обмежувалися захистом стін; тим більше, що мали недостатні запаси пороху. Імператор Константин дні і ночі проводив на мурах — керував обороною, підбадьорював, приймав стратегічні рішення.

Через два тижні турки впевнилися, що стіни витримують обстріли, що вириті підкопи греки завалюють, а засипаний вдень рів регулярно розчищають уночі. Тому султан вирішив атакувати і 18 квітня відбувся перший штурм Міста. Захисники відчайдушно захищалися і відбили напад.

20 квітня до Константинополя підійшло чотири великих кораблі. Це була та допомога від держав Заходу, яку зміг вислати Римський папа в обмін на Унію. Всеєвропейський хрестовий похід підняти не вдалося. Генуезькі галери були великі, добре озброєні; вони везли кілька сотень досвідчених, важко озброєних вояків, а також зерно, олію, інші продукти. Та була це тільки крапля у морі в порівнянні з потугою Мехмеда. Галери очікувала складна і загрозлива ситуація — місто було в облозі з суші і з моря, а біля входу до бухти Золотий Ріг знаходилися сотні турецьких кораблів. Та досвідчені генуезькі моряки безстрашно вступили у нерівний морський бій i турки не зуміли зупинити хитромудрих і відчайдушних генуезців, набагато більше вправних моряків. Кораблі пройшли, як «прорізали», турецький морський заслон і увійшли в бухту Золотий Ріг (греки на цей час опустили важкий ланцюг, що перетинав бухту). За морським боєм спостерігали сотні тисяч людей на берегах Босфору, тобто на берегах Європи і Азії. Сам султан, верхи на коні, стояв на високому виступі берега і очікував загибелі зухвалих невірних. Дарма!

Між тим, султану стало відомо від зрадника-грека, що захисні мури міста, які виходили на бухту, були порівняно слабкі й не дуже ретельно оборонялися. І він вирішив будь-що передислокувати частину свого бойового флоту в бухту — аби атакувати звідти фортечні мури. Незважаючи на нерівні сили, облога затягувалася, а султан вже було подумував покинути уперте Місто. Але ж як потрапити до бухти?

ХИТРІСТЬ

Султан вигадав майже казковий план — перемістити по суші (!) легкі кораблі та амуніцію із Босфору на лівий берег Золотого Рогу вище від гирла, в те місце, де бухта не захищалася. Берег бухти був тут крутий, нерівний, вкритий кущами. Вночі турки розчистили дорогу вздовж бухти, вкрили її міцними дерев’яними платформами, змазаними олією та овечим жиром, і — потягли по них 70 легких галер та бригантин. Та ще й під парусами — саме дув попутний вітер. Лише за одну ніч турецький флот виповз із води на берег, повільно пройшов рівнину і знову опинився в Золотій Бухті вище укріплень і потужних кораблів захисників.

Це був страшний сюрприз для греків. Турки ж відразу розпочали наводити з галер міст через бухту, зблизька обстрілювали укріплення і готувалися до генерального штурму. Всі спроби греків спалити вночі флот або же наведений міст, закінчилися невдачею та загибеллю кращих загонів волонтерів. Проте Місто все ще вперто трималося. Мехмед II ще раз пішов на переговори і запропонував Константину або виплатити данину у 100 тисяч золотих, або залишити місто разом із усіма його мешканцями. Імператор не погодився на безчестя, тим більше, що не мав грошей на данину. Число захисників катастрофічно зменшувалося, одночасні атаки з моря і суші виснажували їх, а мури і башти потерпали від обстрілів. Перед останнім штурмом, звертаючись до війська, Мехмед II пообіцяв кожному подвійну платню, тим, що загинуть — небесні насолоди, зрадникам — страшну кару. Султан, зокрема, сказав: «Місто і будівлі — мої. Вам віддаю всіх полонених, усі скарби міста — будьте багаті і щасливі». У таборі мусульман царював екзальтований настрій.

У Константинополі була зовсім інша атмосфера. По місту пройшла похмура процесія із славетною іконою чудотворної Влахернської Божої Матері Заступниці. Греки скорботно оплакували своїх гріхи; багато хто звинувачував імператора, який не захотів вчасно капітулювати. Готувалися до найгіршого. Ввечері 28 травня всі вірні соратники імператора — православні і католики — були запрошені до палацу, де Константин виголосив промову, яка фактично стала некрологом Римській імперії. Він однак просив, наказував, заклинав, хоча було очевидно — надії немає. Вночі імператор із невеликим супроводом пішов до храму Святої Софії (через кілька годин храм буде перетворено на мечеть), де помолився, побожно причастився і попросив прощення в оточуючих його людей. А потім, ще рано вранці, сів на коня і поїхав на мури.

ОСТАННІ ГОДИНИ «ДРУГОГО РИМУ»

На світанку 29 травня турки почали безперервно атакувати укріплення вздовж Золотого рогу та з суші. Особливо відзначалася гвардія турок — яничари. В бухті Золотий Ріг турецькі кораблі підпливли під самі стіни і приставили до них високі драбини; тисячі нападників кинулися на стіни. З іншої сторони міста гігантська гармата зрештою зробила пролом у стіні неподалік від воріт Св. Романа. Турки прорвалися до міста також через Фанарські ворота з боку Золотого Рогу. Сучасники в один голос відзначають хоробрість імператора Константина, який діяв і як головнокомандуючий, і як солдат. Та після захоплення турками воріт греки і їх союзники почали панічно відступати на вулиці Міста; їх переслідували і нищили.

Існує кілька версій загибелі імператора Константина. Одні історики твердять, що він помер від ударів двох яничар, захищаючи Романські ворота, і був затоптаний власними солдатами й завалений горою мертвих тіл. Згадують також, що більше всього імператор боявся потрапити до полону і тому зняв із себе всі імператорські регалії. Пізніше, за наказом переможця Мехмеда, його тіло розшукали та ідентифікували завдяки червоним чоботям, розшитим орлами. Кілька годин точилися кровопролитні вуличні бої, потім опір припинився — місто впало. Декілька сотень латинських захисників міста на своїх кораблях вийшли з гавані і врятувалися.

ГОРЕ ПЕРЕМОЖЕНИМ!

Султан Мехмед II, як і обіцяв, віддав Місто на пограбування своїм солдатам: «Тих, хто просив милості, турки брали в полон, у рабство, а їхнє майно розтягували. Людей із зброєю в руках вбивали». Тисячі мешканців — жінки, діти, старі та хворі люди сховалися у велетенській Святій Софії. Всі вони очікували чуда — поширювалися чутки, що над Софією має з’явитися ангел із мечем і винищити супостатів. Чуда не сталося. До храму увірвалися переможці. Вони не вбивали людей: молоді, вродливі, сильні та багато вдягнені люди, а також діти стали головною здобиччю османів. Дітей відривали від матерів, із черниць зривали одяг, розлучали подружжя, знущалися над старими. Те саме творилося в інших церквах, монастирях, палацах, домівках. Ані вік, ані високий сан не були захистом.

Гинули не тільки люди. Знищувалися старовинні ікони, переплавлялося на золото і срібло дорогоцінне оздоблення храму, зривалися оклади з ікон, роздиралися на шматки розшиті золотом і сріблом ризи. Пограбовані і спалені були також безцінні бібліотеки старовинного Царгорода. Відомо, що загинуло 120 тисяч рукописів, унікальні зібрання авторів античної Греції та перших століть християнства. Візантійський історик Дука написав: «Місто лежало спустошене, мертве, голе, безмовне, безформне і потворне». Неможливо не згадати латинське: «Так проходить слава світу!».

Через вісім годин після захоплення Міста туди урочисто в’їхав султан Мехмед II. Біля головного входу до Святої Софії він зійшов iз коня і увійшов до храму. Деякі історики пишуть, що він в’їхав до храму на коні. Султан наказав перетворити Софію на мечеть. Багате християнське оздоблення було зняте й пограбоване солдатами, хрести скинуто додолу, а стіни, покриті розкішними мозаїками VI століття, «очищені» або (на щастя) забілені. І вже наступної п’ятниці муедзін закликав правовірних до молитви... А в наступні роки Мехмед та його спадкоємці побудували в Місті чимало чудових мечетей, моделями для яких стала Свята Софія.

Після падіння Константинополя чимало вчених греків знайшли притулок у католицькому Римі, куди вони привезли свою витончену східну культуру і освіченість. У Римі врятувалися і останні Палеологи, родичі Константина ХI. Звідти, з католицького Риму племінниця загиблого імператора Софія (Зоя) Палеолог вийшла заміж за Великого князя Московського Івана III. Завоювавши Константинополь, султан Мухаммед взяв собі титул «кейсара» (цезаря) — спадкоємця Рима і Візантійської імперії. На Західну і Східну Європу чекали століття кровопролитних війн із Портою.

ЕПІЛОГ — СПРАВИ ЦЕРКОВНІ

Падіння Царгорода створило суттєвий вплив на подальшу історію православного світу і, зокрема, на долю Київської митрополії. У Вселенському православ’ї почали набирати силу процеси децентралізації — все більше церков ставали незалежними і все менше вони рахувалися із тим, що досі називається «Повнотою Православ’я». Фактично, кожна церква керується сьогодні своїми власними правилами церковного життя. Прикладом є, зокрема, небажання церков зібратися на черговий (після 787 року!) Вселенський собор для вироблення спільних рішень.

Як відомо, 1965 року, після зустрічі в Єрусалимі Константинопольського патріарха Атенагора I і Римського папи Павла VI, в храмах були урочисто зняті взаємні анафеми, накладені 1054 року під час Великого розколу. Здавалось би, ця подія мала залагодити непорозуміння між Католицькою і Православними церквами. Та ба! Взаємне зняття анафем залишилося чи не персональною справою Царгородського патріарха...

Московія сприйняла катастрофу 1453 року як знак того, що всесвітня місія православної Візантії переходить до Кремля. У відомій богословській теорії «Москва — Третій Рим», запропонованій старцем Псковського монастиря Філофеєм, йдеться не тільки про те, що «Два Рими впали, а третій («Велика нова Росія») стоїть». Головна думка її в тому, що «Четвертому не бувати» і що цар Московії є останнім і єдиним... Деякі російські вчені саме в цiй теорiї вбачають витоки російського месіанізму та імперіалізму. У будь-якому разі, з часу перемоги Мехмеда Московська патріархія, попри постанови Другого Вселенського Собору, почала свідомо і планомірно домагатися першості у світовому православ’ї.

Ще до падіння Царгорода Москва скористалася його слабкістю і самоправно утворила незалежну від матері-церкви Московську митрополію (1448 р.). Пізніше (1589 р.), зважаючи на тяжкий стан Вселенського патріархату, який бідував під владою турок, уряд Бориса Годунова ледве не силою примусив патріарха Єремiю погодитися — попри всі канони і постанови Соборів — на перетворення Московської митрополії на патріархат.

Щодо Української церкви, то вона суттєво постраждала від ослаблення впливу Вселенської патріархії. Немає найменших сумнівів у тому, що Москва ніколи б не наважилася привласнити Київську митрополію (1686 р.) за умов існування на карті світу Візантії. «Під Москвою» Київська митрополія повністю втратила фактичне самоврядування, яке вона мала під омофором Царгородського патріархату. Майже негайно після приєднання Москва почала усувати і забороняти притаманні українській церкві особливості обряду, церковного життя, іконопису, архітектури храмів тощо, які з боку Царгороду ніколи не викликали заперечень. Зрештою, Українська церква була зрусифікована, що залишається надзвичайно болючою проблемою і сьогодні.