Кара за правду про Росiю-2

Закінчення. Початок читайте «День», № 99-100

Якщо йдеться про становлення історично значущої особистості, то насамперед варто звертати увагу на те, як вона духовно зростала, розвивалися, усвідомлювала себе, свій час і сенс свого життя. Це, можливо, навіть важливіше, аніж конкретні факти тієї чи іншої біографії. До Петра Яковича Чаадаєва цей принцип має безпосередній стосунок.

Дослідження родоводу цього унікального російського мислителя дає нам чимало цікавої інформації. Предки Чаадаєва (мова йде про ХVІ століття) походили з теренів Великого князівства Литовського , значна частина населення якого була слов’янами-українцями та тодішніми білорусами. У «Родовідній книзі князів і дворян російських» знаходимо, зокрема, таку згадку: «Чаадаєви. Виїхали з Литви (це географічне й політичне поняття могло включати в себе і Україну, і Білорусь. — І.С.). Прізвище отримали від одного з нащадків приїжджого, який звався «Чагадай» (можливо, тюркського походження. — І.С.), але чому — невідомо».

Як розповідають історичні джерела, прапрадід філософа, Іван Іванович Чаадаєв, вправний військовик, згодом — спритний дипломат, за часів царя Олексія Михайловича був воєводою у Переяславі, Ніжині, пізніше — у Києві. Якщо вірити донесенням близьких до царя людей, І.І. Чаадаєв здобув повагу й прихильність киян та переяславців — за чесність і справедливість в урядуванні. І ще два моменти, що про них доречно згадати, пов’язують Чаадаєва з Україною. За материнською лінією його родовід — через відомих в історії князів Щербатових — сходить, хай і непрямо, до нащадків князів Чернігівських, доби Давньої Русі, а тим самим — до знаменитих Рюриковичів! А вступну промову на урочистому посвяченні здібних дворянських юнаків у студенти Московського університету в 1808 році (серед — них Петро Чаадаєв, якому лише 14 років) виголошував попечитель цього закладу, «Його Сиятельство, Пан Дійсний Таємний Радник, Камергер і Граф Олексій Кирилович Розумовський» — тобто син останнього з гетьманів України.

Такими є факти. Тут постає інше, можливо, ще цікавіше питання: а чи можна знайти «український слід» у духовних пошуках Петра Яковича? Прямої, однозначної відповіді відшукати важко. Відомо, що на світоглядне самовизначення мислителя величезний вплив справив насамперед інтелектуальний світ Європи — Кант, Шеллінг, Ламенне, Сен-Сімон, Франциск Ассізький, Фома Аквінський, з античних часів — Платон, Аристотель, звісно — Біблія (Чаадаєв вільно говорив й писав вісьмома мовами). Але ніяк не можна при цьому виключати, що й такі здобутки української філософської думки, як твори Петра Могили, Мелетія Смотрицького, Стефана Яворського, Дмитра Туптала, зрештою, Феофана Прокоповича (за усієї його неоднозначності), теж могли відкластися у свідомості Чаадаєва. Адже і його, і наших мислителів, як, зрештою, і західноєвропейських, поєднувала одна спільна духовна риса: прагнення поєднати філософію (історіософію) та християнську думку, сполучити релігію та науку, звільнитися від тотального впливу егоїстичного «я». Принаймні Чаадаєв мріяв саме про це.

Не ідеалізуючи російського філософа, не ігноруючи певні аспекти його творів, які не можуть бути привабливими для нас сьогодні (зокрема, наголос на «унікальній, пророчій місії Росії, яка в майбутньому скаже нове, рятівне слово для цілого людства» — філософ багато говорив про це в останні роки життя), можемо, проте, стверджувати, що тими працями, які Петро Якович залишив у спадок (передовсім, «Філософічними листами» та «Апологією божевільного») Чаадаєв заклав фундамент духовно-визвольної, вільнодумної традиції в історії своєї країни. Символічно кажучи, цю лінію можна було б окреслити так: «від Чаадаєва до Шаламова». Провідна ідея тут — звільнення духовної незалежності особистості від тиску держави.

Коротко про зовнішню канву біографії філософа. Петро (був ще старший на два роки брат — Михайло, друг на все життя) дуже рано залишився без батьків — Яків Чаадаєв, підполковник гвардії, кавалер Георгіївського хреста, помер, коли хлопчику було лише 10 місяців, а через два роки пішла з життя і мати — Наталія Михайлівна Щербатова. Виховання дітей взяла на себе тітка — княгиня Анна Михайлівна Щербатова. Як уже ми говорили, в 14 років Петро — студент Московського університету (слухав, здебільшого німецькою та французькою мовами, лекції зі всесвітньої історії, теорії та історії законів, римського права, логіки, метафізики, практичної філософії, етики). Потім — «гроза 1812 року»; від червня 1812-го у складі Семенівського полку бере участь у війні з Наполеоном (на Бородинському полі дивом не отримав навіть легкого поранення, попри те, що полк кілька годин мусив стояти нерухомо під ядрами французьких військ), потім — у закордонній кампанії армії Олександра І. 1814 року разом із військами вступив у Париж.

Потім на нього чекала блискуча кар’єра у столичних гвардійських частинах (молода людина надавала чималого значення зовнішньому «блиску» — добре мебльованому житлу, багатим каретам, дорогому одягу). Але з часом його внутрішній світ змінюється: книги європейських філософів (частину з них ми вже згадували), безкінечні глибини Біблії — ось що спрямовує думку Чаадаєва. Є версія (цілком імовірна), що у 1816 — 1820 роках він належав до масонської ложі «Об’єднаних друзів», навіть став її магістром, проте потім вийшов із неї, і то назавжди — «Багато театрального ритуалу, замало пошуків істини». 1820 року Чаадаєв подає у відставку з гвардійської служби, а у 1823 — 1826 роках подорожує країнами Західної Європи (Англія, Франція, Швейцарія, Італія). Враження від цих трьох років перебування на Заході Петро Якович проніс крізь усе життя; досить згадати його «крамольні думки» про історичну прогресивність католицької релігійної системи у порівнянні з православною («там — дивовижна активність, дія, постійні зміни культури, тут, у нас, — застиглість форм, мертвотна тиша, вічний сон» — потім такі думки стануть приводом, після публікації «Філософічних листів», звинуватити його у «відступництві від віри батьків»). Або ж його порівняння «активних, вільних, живих облич європейців» та «сумної одноманітності наших селян».

Влітку 1826 року Чаадаєв повертається до Росії (якраз тоді було нещадно покарано декабристів, серед яких було чимало його близьких друзів). На кордоні Імперії його чекав суворий обшук, а потім тримісячне ретельне слідство, яким опікувався особисто брат нового царя Миколи І, великий князь Костянтин Павлович. Ухвала, «высочайше» затверджена: Чаадаєва поки що не затримувати, проте встановити за ним неослабний поліцейський контроль.

Враховуючи такі обставини, філософ (що легко зрозуміти) наступні майже п’ять років проводить у своєму маєтку Олексіївському, поблизу Москви, спілкуючись лише з тітонькою Анною Михайлівною, періодично — з братом. Самотність, тиша, віддаленість від «галасливого світу». І — робота думки: як зрозуміти вищі духовні християнські закони, котрі є порятунком для кожної людини — Чаадаєв вірив у це непорушно — та конкретну Російську імперію, де, за словами мислителя, «сліпо рухаються застиглі внутрішньо громади мас, рухаються, не знаючи сил, які дають поштовх цьому рухові, й не передбачаючи мети, до якої потрібно прагнути». Ту Російську імперію, де, незрозуміло на яких підставах, «хочуть поваги до законів з боку приватних осіб, коли уряд усе беззаконня собі дозволяє».

Ці роздуми не залишали Чаадаєва і тоді, коли 1831 року, перервавши своє відлюдництво, він повертається до Москви і стає завсідником тамтешнього Англійського клубу («біржі новин» та місця зустрічі «благонамеренной» публіки; «франт-філософ» Чаадаєв, як і раніше, бездоганно одягнений, холодно ввічливий та відчужений, виділявся на цьому тлі, проте з’являвся там щодня).

1836 року, восени, у журналі «Телескоп» з’явилися «Філософічні листи», з основними думками яких читач якоюсь мірою вже знайомий. Герцен, прочитавши їх у засланні, писав: «Від кожного слова віяло важким стражданням, вже охолодженим, проте ще озлобленим. Так пишуть люди, які довго думали, і думали багато, та багато чого зазнали в житті; життям, а не теорією доходять до такого погляду... «Листи» зростають, вони стають похмурим обвинувачувальним актом супроти Росії, протестом особистості, яка за все перенесене хоче висловити частину того, що лежить на серці».

Як відомо, цар Микола І оголосив Чаадаєва божевільним. Наказав йому перебувати під домашнім арештом і щоранку проходити огляд у лікаря-психіатра (цей лікар, Павло Нікітін, як розповідають, сказав: «Якби не моя родина і шестеро дітей — я б сказав уряду, хто тут справжній божевільний!»).

Такий режим був скасований імператором лише 1839 року. Але й після цього московський «вищий світ» цурався Чаадаєва, ставився до нього як до «чумного». Втім, філософ час від часу відвідував Англійський клуб — стояв віддалік, мармурово-біле обличчя, мовчав, лише дуже рідко подавав саркастичні репліки, завжди влучні...

Петро Якович Чаадаєв помер у Москві 14 квітня 1856 року від запалення легенів у віці 62-х років. Як писав, дізнавшись про його смерть, Герцен, «ця людина подолала неймовірно важкий шлях від щастя до досконалості. Це — незабутній приклад для кожного з нас».