Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

Карибські «козаки» та дніпровські «флібустьєри»

13 квітня, 00:00
Все пізнається у порівнянні; історичне знання прогресує, якщо беззаперечно відомі факти ставити в контекст фактів нових. Результат — несподіваний, свіжий. Тим і цінний науковий погляд на, здавалося б, уже відоме. Таким є і пропонований читачам «Дня» матеріал Євгена Зарудного з Харкова. Він, безумовно, дискусійний, але має одну перевагу — наявна спроба по-новому зіставити і переосмислити хрестоматійні події української історії на тлі історії світової, на матеріалі фактів, які з першого погляду безмежно далекі від реалій тогочасного життя нашої землі. У пошуках коренів українства на теренах європейської культури особливо складною ділянкою є питання про виникнення козацтва — соціально-культурного явища, яке визначило долю України. Козацька легенда і досі залишається українським національним міфом, тому процедуру деміфологізації слід проводити якомога делікатніше.

Суворий, але часто й справедливий суддя українського сепаратизму Ніколай Ульянов зазначав, що українське козацтво «ни под какие сравнения с европейскими институтами и общественными явлениями не подходит» («Происхождение украинского сепаратизма». N.Y.,1966; М.,1996). Про які інститути може йти мова? Арнольд Тойнбі, наприклад, пропонує на вибір три варіанти: «казаки представляли собой полумонашеское военное братство наподобие братства викингов, эллинского спартанского братства или же рыцарского ордена крестоносцев» («Постижение истории». М.,1991). Звичайно, найбільш привабливою, «аристократичною», версією є порівняння козацтва з рицарством. Така паралель вигідно підкреслює спорідненість України з Європою саме у культурному аспекті, адже європейська рицарська культура, на відміну від спартанської антикультури та середньовічного варварства норманів, залишила світові, окрім ратної звитяги, зразки і високохудожнього мистецтва, і шляхетної поведінки. Але ототожнювати хрестоносне європейське рицарство з українським лицарством на підставі всього лише факту перманентної війни, що її вело козацтво з татарами, турками і поляками, війни, яка у ті часи за необхідності мала релігійне забарвлення, було б явною натяжкою.

По-перше, честь, обов’язок та дотримання слова (хресного цілування, васальної клятви), які були чи не найголовнішими ознаками рицарської шляхетності, повністю ігнорувались нашими лицарями. «Традиція», започаткована ще у княжу добу, коли «покинути князя в біді й перейти до іншого зовсім не вважалось безчестям, як і для князя — на другий день після хресного цілування порвати всі зобов’язання і піти на вчорашнього союзника чи сюзерена війною» (Мирослав Попович), зберігалася і у козацькі часи: «— Що, кошовий, час би погуляти запорожцям? — Нема де погуляти, — відказав кошовий... Як то нема де? Можна піти на Туреччину чи на Татарву. — Не можна ні в Туреччину, ні в Татарву, — відказав кошовий... — Як це не можна? — Так. Ми обіцяли султанові мир. — Та він же бусурмен: і Бог і святе письмо велять бити бусурменів. — Не маємо права. Коли б не присягали ще нашою вірою, то, може, і можна було б; а тепер ні, на можна. — Як же не можна? Як же ти кажеш: не маємо права?»

Ніяк Бульба не може зрозуміти, що то за штука така — «тримати слово». «Ось у мене двоє синів, обидва молоді хлопці. Ще й разу ні той, ні той не був на війні, а ти кажеш — не маємо права; а ти кажеш — не треба йти запорожцям».

По-друге, непоодинокими є випадки повного ігнорування козацтвом релігійного чиннику. Під приводом гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного (до речі, 10 квітня виповнилося 380 років з дня його смерті) козацьке військо перемогло турків під Хотином, здобуло Кафу, Синоп та Трапезунд, заступило православну віру, охороняючи від поляків єрусалимського патріарха Феофана під час його принципово важливого візиту до Києва. І разом з тим — пліч-о-пліч із католиком Владиславом, королевичем польським, воювало православну Московщину. Причому з таким завзяттям, що мешканці Михайлова, чудом відстоявши своє містечко, «совершают по вся лета торжественные празднества в те дни» — на згадку про чудесний порятунок. Інших диво не врятувало. Путивль, Болхов, Белєв, Козельськ, Мещовск, Серпейськ, Лихвин, Калугу гетьман взяв та «много по пути зла сделал, пролив кровь христианскую». «Действуя с невероятным ожесточением против своих же собратий, людей православной веры на севере России, запорожские и украинские козаки в то же время весьма энергично отстаивали православную веру на юге России против открытых врагов ее, униатов», — зазначає Дмитро Яворницький. Що ж стосується людей мусульманської віри, то з кримчаками, приміром, козаки не тільки воювали, але й співробітничали, разом спустошуючи польські та московські «украйни»; союзницькі відносини з кримським ханом, васалом султана — проводиря правовірних, були чільним фактором козацької зовнішньої політики. От і розберись тут у релігійних чинниках та мотивах!

По-третє, ототожнення козацтва з рицарством не є виправданим із соціально-економічного погляду. «В усталених уявленнях про козака перша його іпостась, тобто виробничо-трудова, геть затінюється другою, воїнською… Насправді ж вільний труд на вільній землі невіддільний від самої суті козацтва і становить одну з його фундаментальних рис» (Дмитро Наливайко «Козацька християнська республіка». К.,1992). Дійсно, козак орав з шаблею на боці; покинути рало не давав голод, кинути шаблю не дозволяв татарин.

Тільки самі одчайдухи, поставивши все на військову вдачу, кидали господарство і ставали лицарями; тільки на самісінькій межі з Диким Полем, де надія захистити господарство від хижих степняків стає абсолютно примарною, існував лицарський орден — Запорізьке військо. Війську цьому, справді, немає європейських аналогів; маленька Європа не має просторого пограниччя з чужим, диким, нижнім світом «за порогом». У неї з ворогом — вузька лінія фронту, де є військові порядки та фортифікаційні споруди регулярних армій, але нема місця розбишацькій іррегулярності та вічайдухості, так само, як нема місця шаблі у руці селянина, що його ця лінія захищає.

«Треба було бачити цього жителя порогів у напівтатарському, напівпольському вбранні, що на ньому так яскраво позначилась пограничність землі, як він по-азіатському мчав на коні, пропадав у густій траві, кидався з швидкістю тигра з непримітних тайників своїх… Цей самий козак, після наїзду, коли гуляв і бенкетував з своїми товаришами.., був безтямно п’яний і безтурботний до нового наїзду, якщо тільки не випереджали їх татари, не розганяли їх, п’яних і безтурботних, і не розривали дощенту городка їхнього, який, ніби чудом, будувався знов…» — де в Європі знайдеш умови для такого, оспіваного Миколою Гоголем, способу життя?

Але якщо пограниччя не знайти в Старому Світі, то чи не варто пошукати простору у Новому? Виявляється, там на нас чекають справжні відкриття. «…Они буквально за месяц спускают все, что нажили за год или полтора. Они хлещут водку, словно воду, вино покупают прямо бочонками, выбивают затычки и пьют до тех пор, пока бочонок не опустеет.» Про кого це? Чи не є ці рядки прозовим переказом шевченкова:

«У Києві на Подолі

Козаки гуляють.

Як ту воду, цебром-відром

Вино розливають...»

«Кожен, хто вступав у товариство.., мусив забути всі звички і звичаї цивілізованого суспільства і навіть відмовитись від свого прізвища. Йому давали нове прізвисько, часто жартівливе, яке нерідко переходило у спадок нащадкам.» Хіба це не про Сторча-Ус, Непийпиво, Семипалюків, Сторчусенків?

«Тут стосунки… мали ще одну особливість: кожен, хто чогось конче потребував, міг, не питаючи, взяти необхідне… Повернувшись із вдалого походу, …«гуляли» з неміщанським розмахом: одягали розкішне вбрання, трощили все, що потрапляло під руку, демонструючи своє презирство до благополуччя, до того, що чекає на них завтра.»Чи не це спостереження використав М.Гоголь у «Погляді на утворення Малоросії»: «Все було у них спільне — горілка, цехіни, житло. Вічний страх, вічна небезпека викликали в них презирство до життя. Козак більше дбав про добру кварту горілки, ніж про свою долю»? «А коли здоров’я після багатьох років дикого життя починало підупадати, поміркованіші прощалися з товаришами і переходили у категорію поселенців.»

На всі запитання відповідь одна: і так, і ні. «Ні» — тому, що в наведених цитатах (з книжок А.Ексвемеліна, Х.Нойкірхена, Я.Маховського) йшлося не про запорозьких козаків, а про славетних карибських піратів — корсарів, буканьєрів, флібустьєрів. «Так» — тому, що схожість історичних обставин, і перш за все, шукане «пограниччя», породила на протилежному кінці світу і, що цікаво, у той самий час, суспільні явища, абсолютно схожі як ззовні, так і з точки зору ролі, яку вони відігравали у політичному житті відповідного регіону. Навіть очевидна відмінність — українське козацтво стало національною легендою і національним міфом, карибське ж піратство залишилось інтернаціональною романтикою пригодницьких романів — має свою паралель: аж надто велика відстань театру дій «джентльменів удачі» від історичної батьківщини, і як наслідок — відірваність від основної маси свого народу (згадаймо російське козацтво) завадила поширенню там ідеалів, цінностей та менталітету «громадян» флібустьєрських «республік».

А нація, яка згодом вийшла на авансцену новосвітньої історії, знайшла власний дикий світ — Дикий Захід, засвоєння якого витіснило iз самосвідомості північноамериканців всі попередні типи національної репрезентації: революціонера часів Війни за незалежність, «жентмунів» Півдня тощо. «Людина пограниччя, — піонер і ковбой — стала в багатьох відношеннях репрезентативним американцем», — зазначає Іван Лисняк-Рудницький. Саме так козацька легенда «витісняє всю попередню національну міфологію і досі залишається українським національним міфом» (Мирослав Попович).

Воля та рівність, позбуття умовностей Старого Світу були джерелом оспіваної звитяжної сили та мужності. Козацька, флібустрьерська республіка втілила в собі — у буквальному розумінні цього слова — утопічні ідеї свободи, рівності, братерства, для яких у Європі не знайшлося «тіла», відповідного за розміром та якістю («пограниччя»).

«Равенство и выборность должностей в общине, живущей грабежом и разбоем, никого не восхищают», — стверджує Н.Ульянов і... помиляється. Вольтер писав: «Предыдущее поколение только что рассказало нам о чудесах, которые проделывали эти флибустьеры, и мы говорим о них постоянно, они нас трогают… Если бы они могли иметь политику, равную их неукротимой отваге, они бы основали великую империю в Америке… Ни римляне и ни один другой разбойничий народ не совершал столь удивительных завоеваний.»

Демократія пограниччя однозначно заперечує аристократичну версію виникнення пограничних спільнот. І до Нового Світу, і на Низ, світ за очі, тікали, зазнаючи релігійних переслідувань та соціальних утисків (у різному співвідношенні), здебільшого представники нижніх верств західноєвропейського і українського суспільства. Тікали з надією на вільну працю на вільній землі. Проте омріяної свободи не знаходили і тут.

Французи-гугеноти перетинали Атлантику, аби стати мирними поселенцями, але після того, як піддані найхристияннішого з монархів кілька разів руйнували їхнє мирне життя, гугеноти, взявшись за зброю, подались до «берегового братства», що складалося тоді здебільшого з дезертирів, авантюристів, збіглих рабів, індіанців, і очолили його, надавши розбишацтву релігійного забарвлення. Українці також не з власної волі проміняли чепіги на шаблю; до цієї метаморфози доклали руку «кляті ляхи» і «поганий татарин».

За свідченнями А.Тойнбі, безпрецендентну в історії перемогу осілого суспільства над кочовиками козаки отримали завдяки використанню водних артерій, що становили природну перепону для незвиклих до води степняків- скотоводів. Російські козаки, засвоюючи басейни сибірських річок, досягли аж Великого океану. Українські пішли далі (не в прямому розумінні, звичайно). Запорожці на своїх славетних чайках прославились переможними баталіями з турецьким чорноморським флотом. «Высмотрев издалека галеры, козаки… избегали открытого боя и выжидали или туманной погоды, или наступления ночи… Наконец, дождавшись полночи, они внезапно устремлялись на неприятельский корабль. В это время одна половина отважных пловцов работала веслами, а другая, с ног до головы вооруженная, бросалась на абордаж…»

Тойнбіанська схема «вода-суходіл» чудово пояснює і перші перемоги «берегового братства» над іспанськім колоніальним флотом. Iз засвоєних береговими братами безлюдних островів, яких у Карибському морі безліч, «небольшие и маневренные плоскодонные суда быстро достигали оживленных морских путей, а после нападения на испанские корабли уходили от преследования, скрываясь в многочисленных протоках» (Х.Нойкірхен). Незабаром пірати засвоїли і суходіл; звитяжні походи Моргана на Панаму, де англієць захопив все золото Перу, та ван Хорна на казково багатий Веракрус справили величезне враження на сучасників.

Гучні перемоги, що їх одержували строкаті за складом і озброєнням та відносно невеликі за кількістю іррегулярні формування над регулярними частинами армій Порти та Іспанії, навряд чи можна приписати слабкості та невмінню останніх. У цивілізованих війнах того часу іспанській піхоті та турецьким яничарам не було рівних на лінії фронту. Проте в умовах пограниччя їхна сила перетворювалась на їхню слабкість. В цих умовах одчайдушність перемагала героїзм, авантюризм брав верх над розрахунком, закони війни цинічно відкидалися, анархія виявлялась кориснішою за дисципліну. На пограниччі вирування Хаосу завдало нищівної поразки Порядкові. Але за межами пограниччя останній брав реванш. Реванш тим більш відчутний, чим більш далекоглядними були політики, що використовували у своїх цілях силу стихії. Королі Польщі, Англії та Франції не соромилися під час воєн вдаватися до послуг позастатутних військових формувань, так само, як не соромились зрікатися ефемерного союзу з ними на час миру. На нескінченні скарги Порти та Іспанії щодо порушення козаками та піратами мирної угоди відповідали в тому сенсі, що, мовляв,останні не є королівськими підданими і уряд не несе відповідальності за їхнi дії. «Якщо ви їх винищите, — говорили польські представники, — з нашого боку не матимете жодних заперечень.»

Приборкала піратську вольницю далекоглядна та розважлива королівська милість. Жанові Барту, рибалці та синові рибалки, Людовик ХIV надав звання віце-адмірала; Генрі Морган, доставлений в кайданах до Англії, аби предстати перед судом за піратство, повернувся на Ямайку сером Генрі і посів посаду верховного судді та заступника губернатора. Легендарною була милість Єлизавети I Англійської. Піднявшись на борт корабля Френсіса Дрейка, піратська слава якого в Англії поступалась хіба що ненависті до нього в Іспанії, королева сказала: «Дрейку, король Іспанії домагається твоєї голови. Я прийшла сюди по неї». Єлизавета взяла голову «морського пса» і — поцілувала. Після цього новоспечений сер Френсіс ще не раз ставав у пригоді англійській короні, і найбільше — 12 липня 1588 року, коли у ранзі віце-адмірала королівського флоту громив «Непереможну армаду». Милостиво оголошуючи амністію піратам, європейські монархи дотримували слова. Тим, хто добровільно здався, не чинили жодних утисків; тим, що відкинули королівську милість, — швидка і сувора кара: горе тим, хто був попереджений і не учув! Піратська вольниця була безжально знищена — колишніми «береговими братами», прийнятими на королівську службу. Поляки виявились не такими далекоглядними, гнучкими та цивілізованими політиками. Якби Сигізмунд III Ваза після перемоги польсько-козацького війська під Хотином розцілував Сагайдачного та надав гідні його заслугам титул і посаду. Якби польські королі дотримували слова, оголошуючи амністію учасникам козацьких повстань… Та ні. Зарозуміла пихата шляхта прирекла на погибель і свою країну, і Україну. Козацька стихія «завалила» Польщу. Польща впала і роздавила Україну.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати