Катари – хранителі легенди про Святий Грааль?

Святий Грааль, що це — якийсь камінь або ж дорогоцінна реліквія із золота (можливо, зображення Ноєвого Ковчега)? Більше поширена думка, що це чаша (кубок), з якої Ісус Христос причащався на Таємній вечері. Послідовники Спасителя буцімто зберегли кілька краплин крові розп’ятого Христа.

Безумовно, легенда про Святий Грааль має язичницьке коріння і веде свій родовід від стародавнього індоєвропейського міфу про магічний кубок — символ життя і відродження. Лише набагато пізніше міф набуває християнського забарвлення.

Перші варіанти оповіді про Святий Грааль належать провансальському (це дуже важливе уточнення — не французькому) поету-трубадуру Кретьєну де Труа та його земляку, також поету Роберу де Борну. В ті часи (80-і роки XII ст.) письменники зазвичай посилалися на якесь джерело. Так, де Борн посилається на дані старовинного рукопису, де розповідається про те, що Ісус дав Йосифу чашу Таємної вечері, після чого Йосиф та його сестра з чоловіком покинули Палестину та облаштувалися в одній із країн Західної Європи, продовжуючи проповідувати християнство.

Провансальцям вторить німець Вольфрам фон Ешенбах (90-і роки XII ст.), творець безсмертного «Парсифаля». У цій поемі міннезінгер стверджує, що чашу Грааля зберігає такий собі рицарський орден «Templaisen». Чи не правда, легко вгадується спотворене — тамплієри? Доля і таємниці ордена (про них читайте на наст. стор. «Історія та «Я»), тісно переплетена з долею прихильників вчення катарів — альбігойцями. Історія могутнього та багатого Ордену рицарів Храму — це майже двовіковий ланцюг перемог і поразок у боротьбі з воїнами Ісламу, і нарешті у 1310— 1313 рр. його розгромив віроломний французький король Філіп IV Красивий за діяльною участі римського папи Климента V.

Катарам («чистим») Історія відвела менший відрізок часу — трохи більше століття. Зрозуміло, що вони з’явилися на європейській арені не раптово, а стали лише продовжувачами справи інших єретичних сект... «Якщо Господь Бог всемогутній і допускає те, що твориться у цьому світі, значить, Він не всевишній. Якщо ж Він всевишній і допускає те, що твориться у світі, значить, Він не всемогутній». Так стисло можна охарактеризувати суть єресі альбігойців (від міста Альбі в Лангедоку). Те, що оповідь про Грааль пов’язана з певними древніми секретними окультними товариствами, які володіли таємними знаннями, важко як довести, так і спростувати.

Джерела руху катарів знаходилися у болгарській Фракії (кінець Х ст.). Послідовники священика Богомила відкидали церковні таїнства та обряди (вважаючи їх діями, позбавленими містичного значення), а також шанування хреста, який вважали знаряддям вбивства, ікон і мощів, православну літургію і обряди. Єресі павлікан та богомилів химерно переплелися; вони були дуалістами і вірили, що світ створив Сатана, старший син Божий. Богомили читали тільки окремі місця з Біблії, насамперед «псалми, пророків, Євангеліє, послання і Прозріння. Їх єдиною молитвою була «Отче наш», і вони читали її 120 разів на день. Богомили постилися, не визнавали шлюб і готували елітну касту «обраних» (або ж «досконалих» — С.М. )... У політичних питаннях богомили дотримувалися пасивного, але непохитного нонконформізму», — пише в «Історії Європи» Норман Девіс.

На початок XIII століття в Болгарії та Візантії богомильську єресь фактично знищили. Але вона ще в 30-і роки XII ст. почала свій рух на Захід. Так, з 1199 р. по 1443 р. аж до завоювання турками-османами, Боснія (у тому числі її аристократія) дотримувалася єресі вчення богомилів (патаренів). Здавалося, що дуалізм — віра в хорошого і поганого Бога, ближче тільки лише слов’янам-язичникам (насамперед, південним — болгарам, сербам). Але богомильство завойовувало прихильників і в Західній Європі — в Німеччині, Італії — гумаліати (від лат. «принижений», «нікчемний»), у Лангедоку та Провансі — катари і вальденси (Південна Франція).

Численні єретичні секти в католицькій Захiднiй Європі почали загрожувати єдності церкви. Їхнi послідовники «не бачили необхідності в організованому посередництві між людиною та Богом — в духовенстві, церкві та в монополізованих ними таїнствах, бо істинно віруючий і власними силами здатен отримати милість» (Ене Гергей, «Історія папства»). Вражаюче простежується зв’язок цих постулатів з тезами Лютера.

Катари з’явилися у Провансі та Лангедоку в 40-і роки XII ст. В своїй основі їхнє вчення — богомильство з деякими елементами маніхейства (Бог усесильний, але не менше всесильний і Диявол — Сатана). У промислово розвинених і фактично незалежних від французьких королів володіннях графів Тулузьких єресь катарів знайшла живильне середовище. На відміну від Півночі, там царювала релігійна терпимість, і заохочувалися філософські шукання та пошуки істини. Поезія трубадурів, як і поняття куртуазності, виникли саме там. Вивчалися класичні мови — давньогрецька, староєврейська, на кафедрах в Люнелі та Нарбонні звучала арабська мова, спудеї вивчали іудейську Каббалу. Графи Тулузькі були вельми освіченими, на відміну від північно-французьких феодалів. Кінець XII і початок XIII століття в Лангедоку та Провансі — це, на думку багатьох істориків, період проторенесансу. Там на родючих і процвітаючих землях з’явилися паростки майбутньої епохи Відродження.

Доктрину катарів таємно сповідували імператор Генріх IV, лютий ворог папи Георгія VII, англійський король і сусід тулузьких графів по історичній області Анжу Річард Левине Серце («від диявола прийдуть і до нього повернуться», — так говорили сучасники про Плантагенетів); багато священиків і бродячих ченців в її постулатах знайшли відповіді на свої болючі питання, не кажучи вже про ткачів, рицарів, селян та вбогих...

Катари створили жорстку, безкомпромісну ієрархічну організацію, що підкорялася суворій дисципліні, схожу на організацію ордена храмовників (тамплієрів). Крім заперечення цінності життя та таїнства шлюбу, альбігойці відмовлялися... вбивати всіх живих істот iз теплою кров’ю. Але якби всі люди стали послідовниками альбігойців, то життя на планеті припинилося б уже через 50—70 років! І все ж методи, які обрали «ревні католики», жахають своєю людиноненависницькою практикою. Фактично у Франції розгорнулася громадянська війна між Північчю і Півднем.

У 1209 році до 20 тисяч рицарів (французи, англійці, німці, данцi) на чолі з графом Симоном де Монфором «як зграя сарани з Апокаліпсиса» вторглися на південь Франції. Альбігойські війни тривали аж до падіння фортеці Монсегюр (1244 р.). Було знищено десятки тисяч людей. Це був справжній геноцид. Представник папи Інокентія III на запитання, як відрізнити єретиків від ревних католиків, говорив: «Вбивайте всіх. Господь узнає своїх».

Хрестовий похід проти єресі катарів звільнив його учасників від необхідності відправлятися на Схід; тому організатори ніколи не мали проблем iз «живою силою», а просто кажучи — з карателями. Оскільки графи Тулузькі — Раймунд VI і Раймунд VII захищали своїх підданих (катари не мали права вбивати!), то їм довелося набрати найманців, здебільшого з Арагона (Іспанія) і Північної Італії. Майже рік чинили опір укріплені міста-фортеці Каркасон і Монсегюр. Центром опору після їх падіння стали підземні галереї міста Провена; підземна війна з «Христовим воїнством» тривала майже 50 років. На останньому етапі катари вже взяли в руки зброю. Але було пізно...

За два місяці до падіння Монсегюра, в січні 1244 р. двоє «досконалих» здійснили вдалу спробу втечі з обложеної фортеці. Легенда розповідає про те, що вони зуміли переправити до підземних печер славнозвісні гроші катарiв. Уже після підписання гарнізоном капітуляції ще одна група «досконалих» з чотирьох осіб зуміла (невже чудом?) просочитися через позиції хрестоносців, які святкували перемогу. Допомогти їм у цьому могли лише близькі їм за духом тамплієри, які брали участь в облозі та не виявляли під час Альбігойських воєн особливого завзяття. Основні сили ордену храмовників знаходилися на Сході.

Дуже заплутана система гротів, підземних укриттів і ходів, прокладених невтомними катарами у скельному грунті під Монсегюром, дозволяє висунути версію про те, що Грааль може знаходитися саме там. Але тi, хто намагався торкнутися цієї таємниці, часто зазнавали долi Отто Рана — нациста, одного із творців теорії нордичної (арійської) раси. Двічі він був у Монсегюрі, але після другої своєї поїздки (1937 р.) О. Ран безслідно зник.