Хазяїн на своїй землі

Після краху самодержавних режимів у Росії та Австро- Угорщині почалось, як писав В. Винниченко, визволення українства, яке він ще називав відродженням нації. Першорядну роль в політичному, соціальному і духовному визволенні народу, яке тоді ж, у 1917 р. отримало назву «українізація», відіграла Українська Центральна Рада (УЦР). Її виникнення, діяльність та значення належать до тих вікопомних явищ, якi знаменують нову епоху для нашого народу. Як за часів її існування, так і до сьогоднішнього дня, робота, здобутки і прорахунки УЦР — в центрі уваги широкого загалу, нерідко є предметом запальних дискусій. Це природно. Адже її вплив на події 1917—1918 рр. і всю подальшу долю українського народу важко переоцінити.

Саме Українська Центральна Рада і ввела в широкий обіг поняття «українізація», започаткувала ті процеси, що складали її зміст. У своїй резолюції від 22 квітня 1917 р. УЦР визначила, що свою діяльність вона проводить, «стоячи на принципі українізації всього життя на Україні». Аналізуючи події цього часу, В. Винниченко свідчив, що вимога постанов і резолюцій усіх товариств і організацій була одностайна: «українізація всіх галузів життя». Тобто йшлося про українізацію як всеосяжний процес усього національного, державотворчого, політичного, соціально-економічного і духовного розвитку українського народу.

У згаданій вище доповідній записці УЦР Тимчасовому Уряду від 30 травня 1917 р. йшлося про широке розуміння процесу українізації: «Численні з’їзди (селянські, кооперативні, партійні, загальнонаціональні) … повинні б уже переконати всіх, що український рух — це не вигадка купки інтелігентів, як його повсякчас рекомендував царський уряд російському громадянству, що це величезна сила, котра вирвалась з-під вікового утиску, що сила ця росте… Припинити її… нема вже рішучо ніякої можливості, бо прокинувся 35- мільйонний народ… І домагання національної школи, армії, українізації всього життя на Україні мають у корені головним чином це відроджене та визволене почуття й достоїнство людини». І в подальшому термін «українізація» широко використовувався Українською Центральною Радою.

Така її діяльність здобула широке визнання, підтримку як усього народу, його структур, так і окремих особистостей. Уже 19 березня 1917 р. в Києві відбулась стотисячна маніфестація під синьо-жовтими прапорами, яка підтримала діяльність УЦР. Вражаючими демонстраціями схвалення її роботи стали Український Національний конгрес, Всеукраїнські військові, селянські, робітничі з’їзди, форуми різних політичних партій, громадських інституцій тощо. Характерними в цьому відношенні є, наприклад, і свідчення окремих осіб. Делегат I Всеукраїнського військового з’їзду (травень 1917 р.) Певний так розповідав про свої враження від з’їзду: «Так отож, братця, як вийде Винниченко! Та як почне, як поведе! Та його як послухаєш, то вся земля навколо, скільки оком скинеш, ніби твоя власна стала! Земля — селянам, а фабрики — робітникам! Так говорить, так говорить — ніби купчу тобі на землю подарував! Настоящий можна сказати демократ. Всім догодити хоче!

А по ньому Міхновський — поручник! Так цей — куди там Винниченку! Цей тільки Україну, братця, знає! Так і говорить — Україна, значить, для українців! Господи, мов з Кобзаря тобі відчитує. А всі слухають — аж дух затаїли. Не тільки люди — каміння слухає!.. Україна і більш нічого. Така, як самі захочемо! Це вам, братця, людина! Наша людина! Настоящий тобі козак-характерник! З ним хоч на смерть любо!»

При цьому процес українізації всього життя в Україні УЦР розглядала в тісному зв’язку із забезпеченням широких прав національних меншин. Уже в повідомленні про утворення УЦР говорилось: «Українська Центральна Рада організувалася 4 марта (так у тексті. — Авт. ), об’єднуючi українські організації на спільних домаганнях територіальної автономії України з державною українською мовою, з забезпеченням прав національних меншостей — росіян та інших». Про це неодноразово говорив і писав голова УЦР М. С. Грушевський в 1917 р. Він підкреслював, що Центральна Рада «дбатиме не тільки про добро, успіх і силу українського народу, що її настановив, але так само про добро й інтереси інших народностей, що живуть разом з ним на українській землі». І далі: «Україна не тільки для українців, а для всіх, хто живе на Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю і його людності, служить їй, а не обирати, не експлуатувати для себе». Права національних меншин були закріплені в законі «Про національно-персональну автономію», прийнятому УЦР 9 січня 1918 р. і в затвердженій в кінці квітня 1918 р. Конституції УНР.

При цьому голова УЦР неодноразово підкреслював необхідність використання демократичних методів в українізаційному процесі. Він закликав до взаємоповаги між громадянами України різних національностей, «не обгострюючи відносин гвалтівною українізацією, поступаючи розважно й можливо м’яко в проведенні тих вимог, які дійсно ставляться принципом української державності, становищем української мови як державної й т.ін.»

У зв’язку з викладеним процес, позначений терміном «українізація», його появу і зміст слід, на нашу думку, пов’язувати в першу чергу з подіями Української революції 1917—1921 рр., зокрема з діяльністю Української Центральної Ради, а не тільки з політикою радянської влади в 20-х рр. ХХ ст. В цьому сенсі навряд чи доцільно відмовлятись, як іноді пропонують, від терміну «українізація», із заміною його поняттям «дерусифікація». Адже термін «українізація» усталився як відображення напряму і змісту діяльності українських національних сил. Пізніше цей термін використала і радянська влада. Тобто він виник у конкретних історичних умовах, відображає особливості часу. І в науці оперують конкретно-історичними термінами, притаманними певним історичним процесам (подобається майбутнім дослідникам цей термін чи ні). До того ж у даному випадку поняття «дерусифікація» відображає тільки одну сторону процесу: припинення штучної підміни власного народного єства мовою, культурою, державністю іншого народу.

У 1917 р. була одностайна, як свідчив В. Винниченко, вимога «пристосування до народу, себто українізація всіх органів адміністративного, господарського і культурного життя». Тобто йшлося про українізацію не народу (він був і залишався українським), а про створення необхідних умов для його розвитку. Цьому мали слугувати форми і зміст діяльності тих інституцій, які обслуговують народ: держави, її структур, працівників, політичних і громадських організацій, закладів освіти, науки, різних видів мистецтв, засобів масової інформації тощо.

Доцільно мати на увазі й іншу сторону питання: що ж приходило на зміну «русифікації». Польські власті в 20—30 рр. ХХ ст. «дерусифікацію» Волині та Галичини здійснювали як їх «полонізацію». Румунські можновладці «дерусифікацію» Буковини, Бессарабії, Ізмаїльщини проводили тоді ж у вигляді «румунізації», угорські в Закарпатті — як «мадяризацію».

Розглядаючи діяльність Української Центральної Ради в започаткуванні українізації, її роль взагалі в історії, важливо, як нам здається, дотримуватися науково обгрунтованого підходу. Зокрема, історичні факти, державні й громадські структури, їхнiх діячів слід оцінювати за реальними наслідками, результатами їх діяльності. Тобто по тому, що їм вдалося зробити для свого народу, а не на основі того, чого вони не досягли. Тут неприпустима екстраполяція на минулі часи й події нинішніх уявлень, а тих більше сучасних бажань, політичних чи особистих симпатій, антипатій, а то й розрахунків. Йдеться про дослідження на основі джерел тих чи інших явищ в контексті відповідної історичної обстановки, конкретно- історичних умов. Це вимагає і врахування всіх головних фактів й чинників історичного процесу.

В 1917 р. для українізації характерними були утворення УЦР як загальнонаціональної української структури, визначення і здійснення нею основних напрямків своєї діяльності. Адже до 1917 р. захист українського етносу вважався злочином. Розробка політичними партіями теоретичних, хай i неоднакових за змістом, основ відродження свого народу, боротьба за його політичні, економічні й соціальні інтереси, за його мову і культуру творили те живильне середовище, яке зберігало й розвивало національну свідомість. І саме на грунті, підготовленому безпосередньо багатолітньою діяльністю українських політичних сил, вдалось при першій можливості, після скинення російського царя, за лічені дні утворити легальний орган — УЦР, яка швидко стала центром притягнення народних сил в Україні. Центральна Рада проголосила і практично здійснювала українізацію державних і громадських структур, взяла курс на відновлення власної держави, освіти, сприяла піднесенню національної культури. «Аж ось вибухнула революція, — свідчив В. Винниченко. — Отже можна собі уявити, що почуло недодушене, затоптане, понижене українство, коли залізна рука спала з його горла, коли воно могло підвестись, умитись, людськими, незапльованими очима глянути в очі таким же людям, рівним, дружим, радісним». І саме проявом волі народу, з використанням уже напрацьованого теоретичного скарбу і практичного досвіду стало утворення УЦР. Вона вперше в ХХ ст. започаткувала українізацію, тобто відновлення статусу українського народу як хазяїна на своїй землі, рівного іншим, його держави і культури.

Українізація політичного життя втілювалась, перш за все, в національному характері самої УЦР. Її безпосередніми організаторами виступили українські політичні сили. Очолили УЦР видатні діячі української культури: історик М. Грушевський, письменник В. Винниченко, літературознавець С. Єфремов, які брали активну участь і в громадському житті. Ініціаторами утворення УЦР стали представники Товариства українських поступовців (ТУП).

Сама ідея такої загальноукраїнської об’єднавчої структури теж не була якоюсь спонтанною. Прагнення до органу, який би консолідував українство, — постійна тенденція в діяльності національних політичних сил. Ті, хто створював УЦР, знали і враховували досвід Козацьких Рад, Народної Ради (1885 р.), Загальної української організації (1897 р.), українських громад в I та II російських державних думах (1906—1907 рр.), Головної (потім — Загальної) Української Ради (1914—1916 рр.) тощо. При визначенні назви створюваного весною 1917 р. органу скористались поняттями «Рада», «Центральна Рада», які вживали вищезгадані. «Народна Рада», «Головна Українська Рада», або «Центральна Рада» як керівний орган Української радикально-демократичної партії (1890 р.), «Рада» ТУПу і т.д.

Відроджені вікові демократичні традиції українства відразу ж визначили і відповідне спрямування діяльності УЦР. Вона за складом була плюралістичною, відкритою до співпраці з усіма політичними силами, проявила себе як «коаліційний орган різних партій, кожна з яких має свою платформу». Демократизм було закладено в основу УЦР уже при її започаткуванні. Воно відбувалось на зібранні за участю близько 100 осіб за вільної дискусії, при повній свободі для викладу різних позицій. Бурхливий, часом навіть запальний обмін думками між представниками ТУПу та УСДРП вже на першому засіданні незаперечно свідчив про несприйняття претензій на монополію будь- якої сили чи окремих осіб, про бажання ухвалювати рішення після всебічного обговорення шляхом голосування. Такий підхід до вирішення всіх справ зберігався в усій подальшій діяльності УЦР.

Показовим у цьому відношенні є прагнення Центральної Ради відразу ж надати своїй діяльності легітимного характеру, отримати демократичним шляхом повноваження представляти український народ, здійснювати «українізацію всього життя».

Незважаючи на винятково складні умови (землі України були втягнуті у військові події Першої світової війни, скрізь панували розруха і безладдя, погано працювали транспорт і зв’язок), долаючи велетенські організаційні та матеріальні труднощі, в найкоротші строки — буквально за якихось 20 днів — було скликано у квітні 1917 р. загальноукраїнський Національний конгрес. Для участі в його роботі прибули сотні повноважних виборних делегатів, які юридично визначили існування й функції УЦР. Саме вони (голосуванням) надали УЦР мандат представляти українство, здійснювати законодавчу і виконавчу владу. З’їзд визначив кількість членів УЦР — орієнтовано 150 чол., 118 з яких було обрано тут же. За наполяганням М. Грушевського окремим і таємним голосуванням вирішувалось питання про голову УЦР. Ним знову став саме цей видатний вчений і політик. Заступниками голови (знов шляхом голосування) були визначені В. Винниченко та С. Єфремов. З’їзд оголосив склад ради відкритим для подальшого поповнення, надавши їй право коопувати нових членів.

Навесні 1917 р. УЦР стала чи не єдиним на терені колишньої Російської імперії загальнонародним органом, який був обраний представницьким всенародним національним з’їздом, отримав від останнього всі ознаки легітимності. Адже той же загальноросійський Тимчасовий уряд був самозваним. Діяльність єдиного на ті часи представницького органу в Росії — Державної думи, було зупинено царським указом 25 лютого 1917 р., після чого вона вже жодного разу не збиралась. Це, зокрема, було зафіксовано на I з’їзді Рад. Ніякого ж представницького органу, який би надав цим т. зв. комітету і уряду легітимного характеру, так і не було скликано.

Інший суб’єкт двовладдя в Росії — Ради в 1917 р. репрезентували тільки два прошарки населення — робітників і солдатiв, а не весь народ. Створювались вони переважно у великих містах. У червні 1917 р. Ради провели свій з’їзд і обрали Всеросійський Центральний виконавчий комітет, але ж знову тільки Рад робітничих і солдатських депутатів. Навіть величезна більшість трудящого населення — селянство — до них відношення тоді не мала.

У складі УЦР уже при заснуванні були представлені дві національні політичні партії (ТУП і УСДРП), інші її фундатори — Українське наукове, агрономічно-технічне товариство, студентські, кооперативні організації. Після завершення формування влітку 1917 р. основного складу ЦУР 212 мандатів належали представникам найчисельнішого прошарку населення, що значною мірою визначав і український національний характер держави, — селян, хоча багато їх було і серед військових депутатів. Загалом Всеукраїнські ради військових, селянських та робітничих депутатів володіли 471 місцем в УЦР із загальної кількості 798. Демократичний характер УЦР відбивався і в її національному складі, де було забезпечено гідне представництво українців і наявних тоді національних меншин. 75% місць в ній обіймали українці, росіяни — понад 14%, євреї — близько 6, поляки — 2,5%, що відповідало національному складу тогочасного населення України. В серпні 1917 р. в складі УЦР було 140 представників національних меншин. На національному конгресі 62 місця віддавалось представникам територій.

Перетворення УЦР з дорадчого консультативного, координаційного органу на легітимний, що представляє весь народ, зафіксовано в I Універсалі: «…Виборні люди від сiл, від фабрик, від солдатських казарм, од усіх громад і товариств українських вибрали нас, Українську Центральну Раду, й наказали нам стояти й боротись за ті права та вольності». І далі неухильно продовжувався процес творення влади — її законодавчої (Загальна сесія УЦР та її Мала Рада) і виконавчої гілок (Генеральний Секретаріат). Характерно, що вже з 13 березня 1917 р. над будинком, де працювала УЦР, було вивішено, як і над багатьма іншими установами Києва, національний прапор. 320 жовто-синіх, більше 10 червоних робітничих прапорів з написами українською мовою майоріли над багатотисячною маніфестацією в Києві 19 березня 1917 р.

Під українським національним прапором в УЦР у різні періоди працювали 19 українських, російських, єврейських, польських політичних партій. Вони мали формально невелику кількість мандатів. Так, на час проведення VI загальних зборів від політичних партій мандатна комісія нарахувала 119 делегатів із 798. Але значну кількість своїх представників політичні партії провели в УЦР через різні громадські об’єднання, селянський, військовий, робітничий з’їзди, від територій. Причому саме партії, в першу чергу українські, визначали напрямки діяльності УЦР. За партійним принципом утворювались і фракції.

Звичайно, в умовах політичного плюралізму кожна партія намагалась використати своє представництво в УЦР для реалізації своїх намірів. Більшовики, наприклад, пізніше заявляли, що вони вступили в УЦР з метою її розкладу зсередини. Однак їх виступи і дії аж до кінця жовтня 1917 р. ніяк про це не свідчили. Скоріше, йшлося про співпрацю. Вплив і авторитет УЦР весною, влітку і восени 1917 р. були настільки вагомими, що ніяка інша політична сила не могла їй протистояти та й не робила цього. Значна частина більшовиків не поділяла позиції тих членів своєї партії з Києва (Г. П’ятаков, Є. Бош,. І. Крейсберг), які не розуміли прагнення українців до самовизначення. В статтях «Не демократично, громадянине Керенський!» «Україна», «Україна і поразка правлячих партій Росії», написаних влітку 1917 р., В.І. Ленін, підтримуючи положення 1-го Універсалу УЦР, писав: «Ні один демократ, не кажучи вже про соціаліста, не зважиться заперечувати цілковиту законність українських вимог. Ні один демократ не може заперечувати право України на вільне відокремлення від Росії…».В іншому місці він називає вимогу УЦР про автономію України найскромнішою і найзаконнішою, і закликає: «Поступіться українцям — …бо інакше буде гірше, силою українців не вдержиш, а тільки озлобиш». Характерно, що орган УСДРП «Робітнича газета» 20 червня 1917 р. передрукувала статтю Леніна «Україна» українською мовою, підкресливши «дійсне бажання [автора] говорити як рівний з рівним, вільний з вільним».

Після жовтневого повстання в Петрограді київські більшовики (Г. П’ятаков, В. Затонський) ввійшли в Крайовий Комітет охорони революції, утворений УЦР 25 жовтня 1917 р. За їхньою участю було прийнято постанову про недопустимість безпорядків, нацьковування однієї частини населення на іншу. Заборонялись зібрання, мітинги, вуличні виступи. 27 жовтня Мала Рада ухвалила резолюцію про те, що «Центральна Рада висловлюється проти підтримки цього повстання на Україні».

Після цього більшовицька фракція заявила, що вона «виходить зі складу Малої Ради, лишаючи за собою право поступування». І тут же додала, що в боротьбі з імперіалістами їхня партія «все-таки стане вам (тобто УЦР. — Авт. ) до помочі». Після видання 3-го Універсалу їх приклад наслідували і представники кадетів, які теж вийшли зі складу УЦР. Через декілька днів більшовики й УЦР, вірні їм військові частини зі зброєю разом боролись проти контрреволюційних військ Київського військового округу.

Спільні дії припинились і почала наростати ворожнеча після відомих ультимативних вимог Раднаркому РРФСР. Хоча й після одержання ультиматуму 4 грудня 1917 р. УЦР взяла участь у роботі Першого всеукраїнського з’їзду рад робітничих, солдатських і селянських депутатів і зуміла здобути вирішальний вплив на ньому. Навіть після оголошення РРФСР війни Україні як УЦР, так і ряд місцевих більшовиків не вважали можливим вдаватись до зброї для «вияснення» відносин між собою. Харківський більшовицький комітет тісно співпрацював з місцевими радівцями. Керівник першого, Артем, закликав командування червоногвардійського загону Сіверса, який прибув з центральних районів Росії, відмовитися від будь- яких ворожих дій щодо прибічників УЦР. На жаль, ці звернення не знайшли відгуку. Подальші події, збройний наступ російських військ розвіяли ілюзії і наміри УЦР «організовано і мирними способами затвердити і зміцнити владу демократії на Україні», переросли в кривавий військовий конфлікт.

УЦР домагалась українізації всіх інституцій в Україні з метою: 1) забезпечення достойного місця у світі і вільного розвитку українського народу; 2) забезпечення соборності українських земель, відновлення і розбудови наіональної державності; 3) вирішення гострих соціальних проблем. Уже 8 березня 1917 р. Рада ТУПу звернулась із закликом українізувати систему освіти. 9 березня УЦР у своїй першій відозві заявила: «Народе український… Настав час і твоєї волі й пробудження до нового, вільного, творчого життя після більш як двохсотлітнього сну. Уперше, український… народе, ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто ти і як хочеш жити, як окрема нація. З цього часу в дружній сім’ї вільних народів могутньою рукою зачнеш сам собі кувати кращу долю». Було закликано відродити і скрізь запроваджувати рідну мову — в освіті, в державних і недержавних установах, в церкві, в побуті. 15 липня 1917 р. УЦР ухвалює, що всі її закони тимчасового уряду, як і всі акти УЦР, з 16 липня починають діяти після публікації українською мовою. Одночасно вони обов’язково оприлюднюються також російською, єврейською і польською мовами. Повсюдно в школах, вузах запроваджуються українознавчі науки: історія України, її право, українська мова, література, географія, етнографія, архітектура, музика, театр, малярство тощо. Широко розгортались національно-просвітницька діяльність, шкільництво, вища школа, наука, театр, музейництво, преса, книговидання.

Після проголошення III Універсалу цим питанням було присвячено 15 спеціальних законів, прийнятих УЦР. Вони були спрямовані на забезпечення відповідних прав і розвиток як українства, так і громадян УНР інших національностей. В «Законі про шкільне управління» (5 грудня 1917 р.), наприклад, передбачалось, що «всеукраїнські школи переходять в порядкування Секретарства національних справ під загальним доглядом Шкільної ради, яка складається як з українців, так і сущих на Україні неукраїнців».

Зважаючи на волю народу, УЦР відразу ж взяла курс на вирішення одного з головних питань програми українізації — розбудову національної державності, соборності українських земель, спираючись при цьому на значні напрацювання українських політичних сил. Штучним є, на наш погляд, твердження про два напрями в українській науці і політиці — народницький і державницький. В документах всіх національних політичних партій, які діяли з кінця ХIХ ст., обґрунтування необхідності відновлення державності є однією з провідних тенденцій. Зокрема, голова УЦР М. Грушевський і в науці, і політиці не відділяв народу від його державності й навпаки. В програмі Української національно-демократичної партії, одним з керівників якої він був, ще в 1899 р. було чітко визначена її головна мета: об’єднання і політична, тобто державна самостійність українського народу. Вже 9 березня 1917 р. УЦР заявила: «Закликаємо спокійно, але рішуче домагатись… всіх прав, які тобі природно належать і які ти повинен мати, великий народе, сам хазяїн на українській землі». Серед усіх прав кожного народу одним з перших є право на власну державність, бо тільки тоді він буде «хазяїном на своїй землі». «Весною народів» назвали сучасники події 1917 р.

Характерною була й еволюція назв і змісту документів УЦР. Якщо спочатку вони були закличними та рекомендаційними — відозви, ухвали, резолюції, то після надання УЦР легітимності Національним Конгресом вона приймає вже як суто українські правові акти — накази, постанови з обов’язковими приписами. А з червня 1917 р., за досвідом ще Б. Хмельницького та інших гетьманів, починає видавати «універсали», які виконували функції актів конституційного характеру. В першому Універсалі прямо говорилось: «Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські збори (Сейми). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські збори». В цьому документі вперше вживається терміни «закони» щодо актів української інституції, йдеться про найвищий законодавчий орган — «Всеукраїнські збори», про розподіл гілок законодавчої та виконавчої влади. Тоді ж було обрано комісію по підготовці Статуту, тобто конституції України. 16 липня 1917 р. УЦР затверджує Статут Генерального секретаріату, «який являється вищим органом управління на Україні». Стосовно конкретних правових актів назва «закон» почала широко використовуватись з листопада 1917 р., після III Універсалу. Всього після утворення УНР було ухвалено близько 90 її законів і законодавчих актів, включаючи і Конституцію.

Не маючи змоги зі зрозумілих причин негайно проголосити українську державу, щоб не наразити її на небезпеку, УЦР обережно, але наполегливо йшла до цієї мети. Вже в I її Універсалі проголошувались воля розкованих українців-рабів: «Хай народ український на своїй землі має право сам керувати своїм життям».

Бачення статусу відновленої української держави здавна було неоднаковим у різних політичних сил. У свій час члени Кирило-Мефодіївського братства бачили Україну «неподлеглою Річчю Посполитою в союзі слов’янськім», тобто ні про яку федерацію братчики навіть не згадували. Йшлося про союз «неподлеглих слов’янських народів». Із 21 української політичної партії, що діяли з 1885 р. по кінець 1917 р., 8 виступали за негайне проголошення незалежної держави, 13 — бачили її автономною. Одна з найбільш впливових в УЦР Українська партія есерів була за незалежність, соціал-демократи допускали автономію. Але позиція останніх відчутно еволюціонувала, про що пізніше говорив їх лідер В. Винниченко: «З початку революції ми наївно думали, що наш національний розвиток забезпечить автономія, та побачили згодом, що автономія, особливо та, що з Петербурга, нічого нам не забезпечить. Тоді ми стали на грунт федерації. Але чим більше поширювалась у нас ідея федерації, тим більшою ставала до нас ворожнеча неукраїнців. Через те ми мусили зреалізувати ті можливості, які давали нам обставини моменту, і взяти собі те, що мають усі європейські народи — власну державу».

Далеко не все вдалося здійснити Центральній Раді. Надто складними були об’єктивні і суб’єктивні умови, не в усьому й не всім вдалося витримати велетенський, часом непосильний тягар творення нової держави. Були і помилки, і прорахунки. Вразливим місцем було виконання правових актів. Вирішальну негативну роль відіграло втручання інших держав.

Але саме УЦР належить честь вперше в ХХ ст. започаткувати процес українізації всіх сторін суспільного і духовного життя, обгрунтування і введення в обіг цього терміну. Вона об’єднувала різних, часом романтичних, але завзятих в досягненні поставленої мети людей. Теоретичні наробки і досвід УЦР у справі українізації всього життя в Україні вже не змогли ігнорувати й наступні форми державності.