Хресний шлях Курдистану

«Українське питання, що його багато які уряди... намагалися забути чи відсунути у довгу шухляду історії, знову постало, тепер з подвоєною силою, на порядку денному... Розіп’ята між чотирма державами, Україна нині посіла у долі Європи те становище, яке займала у минулому Польща... Українському питанню суджено у ближчий період відіграти величезну роль у житті Європи... Ніде утиски, чистки і репресії... не набували такого вбивчого розмаху, як на Україні, у боротьбі з сильними підспудними устремліннями українських мас до більшої свободи та самостійності...»

Це — фрагмент зі статті, написаної 1937 року Левом Троцьким. Так, тим самим. Який у подальші роки присвятив українському питанню цілу низку аналітичних текстів і дійшов висновку, що «незалежна робітничо-селянська Україна» має раз і назавжди відокремитися від СРСР та шовіністичної Росії, об’єднати всі свої землі, а  в перспективі стати членом неминучого в майбутньому Європейського соціалістичного союзу...

Але мова зараз не про Троцького, цього надзвичайно суперечливого, кривавого й водночас часом просто-таки геніального фігуранта вітчизняної історії. Мова навіть не про «розіп’яту між чотирма державами Україну». Йдеться про ту країну, яка сьогодні об’єктивно посіла ту роль, яку відігравала у світовій політиці Україна. Про країну, від долі якої і ставлення до якої залежить нині у світі дуже багато. Тобто — про Курдистан.

ІСТОРИЧНІ ВИМІРИ ПРОБЛЕМИ КУРДИСТАНУ

Курди — народ, батьківщиною та осілістю якого є Курдистан, країна, поділена сьогодні між Туреччиною, Сирією, Іраком та Іраном. У самому Курдистані живе понад 40 млн населення (з них абсолютну більшість становлять курди). Усього ж курдів, за різними даними, які суперечать одні одним, у світі від 30 до 42 млн осіб. За межами Курдистану найбільше їх живе в ЄС (кілька мільйонів), в іранській провінції Хорасан, на пострадянських просторах і в Ізраїлі. Переважна більшість курдів — мусульмани-суніти, хоча серед них є й шиїти та єзиди — прихильники старовинного язичницького культу.

Курди завжди були войовничим народом. Саме курд Саллах-Аддін (Саладін) організував спротив лицарям-хрестоносцям, які захопили землі в Палестині та Леванті в ХІІ столітті. Із XVI століття більшість Курдистану перебувала під Османською імперією, менша частина — у складі Персії. Султани й шахиншахи цих держав були змушені кидати свої армії проти незалежних курдських князівств у гірських районах, а водночас і загравати з ними, щоб використати їхню військову обдарованість — східні володарі дуже цінували чудову курдську кінноту.

Упродовж ХІХ століття відбулися десятки курдських повстань проти османської влади. Скажімо, у 1853 — 1856 роках повстання під проводом Єзданшира охопило величезну територію від озера Ван до Багдада і було придушене військами султана. Під час Першої світової війни курди, які заявили про своє прагнення до незалежності, знову стали жертвами масового терору з боку Османської імперії. І після її розпаду народові велося не найкраще. Так, за приблизними підрахунками, у період 1925 — 1927 років у Туреччині було вбито до півмільйона курдів. Це спровокувало повстання курдів у цій державі  1928-го, 1930-го, 1937-го роках. В Іраку, який взяли під свій контроль британці, 1919 року курдській шейх Махмуд організував повстання проти окупантів. Повстання під гаслами національної автономії прокотилися по іракському Курдистану 1929-го, 1932-го і  1933-го роках. Багато курдських повстань відбулося в Ірані. 1946 року там було створено навіть автономну Курдську республіку, але шахський уряд придушив її, а лідерів визвольного руху було страчено.

Не можна сказати, що прагнення курдів до незалежності ніхто не бачив. За планом американського президента Вудро Вільсона, незалежний Курдистан в межах усіх етнічних курдських земель мав з’явитися на мапі світу ще 1919 року. До речі, Вільсон тоді розглядав і питання щодо визнання незалежної України. Але і в першому, і в другому випадках на шляху американської програми мирної перебудови Європи та Азії стали уряди Франції та, вслід за ним, Великобританії. Президент Вільсон мав дуже прості й наївні принципи: «ні» — тираніям та імперіям, «так» — національним демократичним державам. На жаль, тодішня Європа не доросла до цього, дивись, і Сталіна з Гітлером та Саддамом Хусейном не з’явилося б...

Утім, після поразки Османської імперії в Першій світовій війні курдам за Севрським договором 1920 року таки було надано незалежність, хоча тільки на невеликій частині їхньої національної території. Проте Туреччина, якій зброєю, грошима й військовими інструкторами допомогла радянська Росія, ліквідувала незалежний Курдистан. Іншу частину курдських земель, що прагнула возз’єднатися з державою Курдистан і мала багаті поклади нафти, взяла під своє крило Великобританія, включивши до складу підмандатного тоді їй Іраку. Частину курдських земель забрала під своє крило Франція. Згідно з Лозаннським мирним договором 1923 року, поділ Курдистану було закріплено офіційно, хоча курди ніколи його не визнавали, прагнучи створення єдиної (українці сказали б — соборної) національної держави.

Радянський Союз намагався використати національно-визвольний рух курдів у своїх геополітичних інтересах. Представник курдського роду Мустафа Барзані навіть мав звання радянського генерал-майора. Але в історичній перспективі СРСР, підтримавши задля протидії Ізраїлю в Іраку партію Баас і режим Саддама Хусейна, фактично зрадив курдів.

Інакше кажучи, курдська нація (саме нація, бо серед курдів, як уже було сказано, є й суніти, й шиїти, й єзиди, але всі вони вважають себе складовими єдиного національного організму) була позбавлена права на вільне життя, ба більше, на власне ім’я. Скажімо, в Туреччині тривалий час заборонялася курдська мова, а самі курди офіційно звалися «гірськими турками»; в Сирії після проголошення незалежності проводилася політика «арабізації» курдів (знов-таки, нічого не нагадує?); в Іраку курдів, щоб приборкати, труїли газами, чавили танками і бомбили з літаків. Не випадково-бо 1963 року Василь Симоненко в пронизливому вірші «Курдському братові» писав:

О курде, бережи свої набої,

Але життя убивців не щади.

На байстрюків сваволі і розбою

Кривавим смерчем, бурею впади.

Веди із ними кулями розмову:

Вони прийшли не тільки

за добром,

Прийшли забрати ім’я твоє, мову.

Пустити твого сина

байстрюком.

До цього слід додати, що після ісламської революції 1979 року курди в Ірані як релігійна меншина (вони, в основному, суніти, на противагу панівним шиїтам) зазнають переслідувань ще й по цій лінії; їх там намагаються зробити «правильними» мусульманами. Щодо Туреччини, то там під тиском Євросоюзу в останнє десятиліття ситуація з культурними та соціальними правами курдів (але не з правом на національну автономію) змінилася було на краще, але цього літа все полетіло шкереберть, і не з курдської вини. В Іраку врешті-решт 1974 року було проголошено автономію Курдистану, але не втілено в життя; режим Саддама Хусейна впродовж свого існування знищив десятки тисяч курдів, аж поки сам не припинив своє існування.

Після скинення Саддама курди, які взяли в цьому скиненні активну участь, де-факто створили в Іраку свою державу, з органами управління, армією, урядом і валютою. Якийсь час їхні землі були оазою стабільності. Але недовго — зашкодило чимало факторів, і передусім — радикальні ісламісти.

ІРАКСЬКИЙ КУРДИСТАН: ЧИ ЗДАТНІ КУРДИ РОЗПОРЯДЖАТИСЯ СВОЄЮ ДОЛЕЮ?

Видається, що іракський Курдистан, якби йому не заважали розвиватися, мав би достатні сили, щоб придушити в зародку спершу сили Аль-Каїди на Близькому Сході, а потім ще більш небезпечну та фанатичну Ад-Дауля аль-Исламія, тобто «Ісламську державу» (латинська абревіатура ISIS). Але спершу влада Туреччини, не бажаючи посилення Курдистану і намагаючись придушити потужний національно-визвольний рух курдів на своїй території, застосувала всі можливості, аж до масованих авіаційних атак, щоб змусити курдське військо, що зветься Pesmerge («Пешмерга»), полишити міста Кіркук і Мосул. Потім американці спробували нав’язати Іраку божевільний, з огляду на місцеві реалії, проект створення «багатоетнічної іракської нації» за взірцем США, з наданням статусу суб’єктів федерації провінціям Іраку та ліквідацією всіх курдських урядових структур. А на додачу в справу втрутилася Саудівська Аравія, яка давала курдським партіям і військовикам щедрі гроші за умови, що вони переводитимуть життя в країні на рейки шаріату...

Утім, іракська реальність невдовзі поставила на місце «вашингтонських мрійників». А від запровадження шаріату, навіть в обмін на великі гроші, курдів відвадив реальний приклад такого запровадження бойовиками Аль-Каїди в зайнятих нею місцевостях Іраку. І ще одна важлива деталь: іракські курди знайшли важливого союзника, який без зайвого галасу перетворював частини Pesmerge на сучасну армію та постачав їй зброю. Зветься цей союзник Ерец Ізраель, себто Держава Ізраїль.

Але «геополітичні танці» навколо Курдистану тривають і тривають. Скажімо, торік при наближенні купки ісламістських вояків ISIS до Кіркуку місцева іракська адміністрація втекла. Тоді курди за підтримки населення взяли місто під своє крило. Проте втрутилися закордонні «друзі», які домоглися, щоби в Кіркук прийшла численна іракська залога. Результат? Десятки тисяч іракських вояків кинули зброю і розбіглися при наближенні кількох сотень бойовиків-ісламістів. Лише недавно Pesmerge провела успішний контрнаступ і взяла назад і місто, і провінцію Кіркук...

Звісна річ, іракський Курдистан не випадає ідеалізувати, тим більше в часи війни з її неминучою жорстокістю, але наразі це серйозна потуга Близького Сходу. На його території діє близько чотирьох тисяч приватних (іракських і західних) компаній; нововідкриті нафтові родовища вже дають стабільні джерела державних доходів; діє кільканадцять супутникових телеканалів; працює чотири добре оснащені університети; нарешті, стотисячна Pesmerge, озброєна важкою артилерією, бронемашинами і танками, здатна добре воювати, що вона вже не раз доводила на практиці, а зорганізована за допомогою ізраїльських фахівців служба безпеки, звана «Асаїш», протидіє ісламістам на території Курдистану. Ба більше: дві основні військово-політичні сили курдів зуміли після тривалих конфліктів домовитися про співпрацю, тому в іракському Курдистані фактом є хоча й до певної міри керована цими силами, але демократія, побудована на виборчому праві.

Нещодавно з’явилася інформація, що Захід начебто готовий сприяти подвоєнню чисельності Pesmerge, надавши для цього відповідні фінанси, техніку та інструкторів, щоб остання могла знищити ісламістів на іракській території. Що ж, це визнання хоча б частини близькосхідних реалій...

І ЗНОВУ ПРО УКРАЇНСЬКО-КУРДСЬКІ ПАРАЛЕЛІ

Загалом держави, охоплені багаторічною війною на Близькому Сході — і Сирія, й Ірак, — є штучними утвореннями, «нарізаними» на руїнах Османської імперії у своїх інтересах переможцями Першої світової війни. Це — відрижки тієї самої Версальської системи, яка породила та привела до влади Гітлера і в якій не знайшлося місця ані незалежній Україні, ані незалежній Білорусі, ані незалежному Курдистану. Й оскільки курди живуть ще й у Сирії, то про неї слід розповісти детальніше. Сирія в її нинішньому вигляді створена французькими колонізаторами напередодні Другої світової війни; в цю державу були включені території, населені як арабами-сунітами, так і алавітами, які тільки в 1970-х були офіційно визнані мусульманами муфтієм Єрусалиму (Аль-Кудсу); ця етнорелігійна група істотно відрізняється від своїх сусідів, тож деякі етнологи вважають алавітів нащадками європейських хрестоносців, які кілька століть мали свої держави на Близькому Сході. А ще до Сирії, як уже говорилося, було включено шматок Курдистану та території, заселені друзами й арабами-християнами.

Сьогодні курди — один із головних об’єктів ненависті як диктаторського режиму Асада-молодшого в Сирії, так і радикальних ісламістів Аль-Каїди та Ад-Дауля аль-Исламія (ISIS). Причому не має значення, є ці курди за віросповіданням мусульманами чи єзидами, бо вони у своїй масі вперто не хочуть мати нічого спільного зі «всесвітнім джихадом» та «ісламським халіфатом», натомість прагнучи збудувати, нарешті, незалежну національну державу хоча б у частині Курдистану. Опозиційна до Асада Вільна армія Сирії теж не надто прихильна до них, оскільки прагне взяти під контроль усю державу, хоча й змушена миритися з існуванням курдської самооборони. До місцевих курдських сил не надто прихильний і Захід; нещодавно співголова сирійської курдської партії «Демократичний союз» Салех Муслім заявив, що «Народні формування самооборони Західного Курдистану», або ж YPG, готові виставити 25 тисяч бійців, щоб узяти штурмом місто Ракка, яке «Ісламська держава» оголосила своєю столицею. Місцеві сунітські арабські племена готові виставити ще близько п’яти тисяч вояків на підтримку курдів. Але YPG не вистачає сучасної зброї, передусім важкої. Однак Захід ніяк не вирішить, давати чи не давати курдам зброю для штурму столиці ISIS.

Натомість для «поміркованих ісламістів» із табору противників режиму Асада і зброя, й інструктори, й фінанси є. Але результат цього такий, який можна було легко спрогнозувати заздалегідь. У вересні дві групи навчених США повстанців (загалом у програмі навчання задіяно 5400 «багнетів») перейшли з території Туреччини на територію Сирії. Результат: із числа добре оснащеної першої групи кількістю 54 особи тільки четверо чи п’ятеро стали до лав тих, хто воює проти ISIS. Із другою групою скандал іще більший — за повідомленням The Times, загін із 75 повстанців перейшов кордон Туреччини і здався представникам угруповання «Фронт ан-Нусра», тобто місцевому відділенню Аль-Каїди. Ці повстанці передали радикальним ісламістам отримані від США зброю, військову техніку і спорядження. Ну, а Аль-Каїда офіційно пообіцяла допомогу «Ісламській державі» у боротьбі з «невірними» та «слугами шайтана», себто Заходом, курдами, алавітами, друзами, арабами-християнами й урядовими військами Іраку...

Знов-таки, бачимо подібність із Україною, якій теж — як і «Народним формуванням самооборони Західного Курдистану» (YPG) — не хочуть надавати летальну зброю, натомість щедро постачаючи нею тих, хто передає її радикальним ісламістам (йдеться про десятки бронетранспортерів і гармат, а також про сотні тягачів і джипів). Справді Василь Симоненко наче дивився крізь час, закликаючи: «О курде, бережи свої набої...»

Але, попри все, курди не складають зброю, захищаючи від радикальних ісламістів не лише себе, а й усю сучасну цивілізацію. Одним із головних свідчень того, що Курдистан — це серйозно і що курди — це нація, яка прагне жити в модерному світі за його законами і здатна це робити, є становище жінок і дівчат на всіх курдських обширах (за винятком, ясна річ, Ірану, де панує теократичний режим). Тут не потрібні зайві слова — досить подивитися на фотографії бійців та офіцерів Pesmerge, у складі якої є, крім усього іншого, навіть добре навчені жіночі групи спецназу.

Якщо Pesmerge має в особовому складі 8 — 10% жіноцтва, то в YPG на території Сирії аж 35% чисельного складу (зокрема й серед командирів рот і батальйонів змішаного складу — чи сягнула Україна такого рівня емансипації?) — жінки та дівчата. Саме вони чи не найзапекліше воюють проти ISIS, оскільки не хочуть бути перетворені на рабинь новітніх «борців за чистоту ісламу». Саме їх найбільше бояться бойовики-ісламісти, оскільки смерть «воїна віри» від рук жінки означає, що він ніколи не потрапить на небеса. І саме їх де-факто прагнуть приборкати ті дуже прогресивні політики Заходу, які вперто ігнорують курдську проблему в Сирії. Де-факто там існує курдська автономія — коли в Сирії почалася громадянська війна, а в справу втрутилися радикальні ісламісти, курди змушені були взяти захист своєї території у власні руки. Вони сформували владні органи, загони YPG й більш успішно ведуть війну з терористами ISIS, аніж добре озброєна регулярна сирійська армія. При цьому YPG отримувала — до середини цього літа — постійну допомогу від курдів Туреччини — і зброєю, і добровольцями, й, головне, продовольством, медикаментами та грошима. А далі в Туреччині перемир’я між помірковано-ісламістською владою й курдськими силами виявилося порушеним. Влада звинувачує курдські сили в тероризмі, вони її — в тому, що вона допомагає «Ісламській державі», а наслідки всього цього є дуже небезпечними і для Туреччини, і для курдів, і для Близького Сходу...

А ще сумніше — що й сьогодні ніхто не збирається виправити першопричину багатьох трагедій Близького Сходу та визнати курдів повноцінною нацією, яка має право на державне існування, ба більше — яка може стати оплотом «ліберального ісламу» в регіоні та знищити сили радикальних ісламістів (що вже доведено практикою бойових дій). Це дуже непросто; але всі інші варіанти розв’язання «близькосхідного вузла», видається, тільки тугіше затягують його й можуть призвести за якийсь час до таких страшних геополітичних наслідків, які сьогодні й не сняться багатьом «просунутим» урядовцям і професорам Європи й Америки.

Але, попри все, Україні варто було б уже зараз, не чекаючи, поки ЄС умовою підтримки України висуне прийняття кількох десятків тисяч утікачів із Близького Сходу, висунути свої пропозиції. Передусім Україна могла б прийняти до себе курдів — вони здавна, хоча й у невеликій кількості, живуть на її території (за переписом 2001 року їх понад дві тисячі), а також близькосхідних християн, які є жертвами ісламістського геноциду. Крім суто гуманітарного, такий підхід має й прагматичний вимір: не зайве встановити добрі відносини з курдами, які де-факто вже мають на території Іраку свою державність і прагнуть рано чи пізно возз’єднатися в Державі Курдистан.

...Нещодавно телебачення та Інтернет рознесли по світу жахливе фото: трирічний хлопчик у червоній футболці та синіх шортах лежить на пляжі. Лежить обличчям у воді. Він мертвий. Човен, на якому його сім’я намагалася переплисти з Туреччини до Греції, щоб влитися в потік утікачів із Сирії, а потім якось дістатися до родичів у Канаді, перекинувся. Страшна смерть. І не менш страшна та відповідальність за цю смерть, що лягла на європейських та американських політиків, на значну частину західного суспільства.

От тільки замість того, щоб знати першопричин трагедії й визнати провини, західні політики, журналісти та правозахисники у своїй переважній більшості гучними словесами — чи то навмисно, чи то від невігластва — намагаються, як то кажуть, «перевести стрілки» й закликають боротися з наслідками, навіть не торкаючись причин. Річ у тім, що нещасний трирічний Айлан був не просто «сирійський хлопчик» чи «сирійський біженець», як пишуть про нього, а сирійський курд. І тому його трагедію не можна зрозуміти у відриві від трагедії всієї курдської нації, й запобігти наступним трагедіям (нехай в дещо інших формах, але в іще більших масштабах) можна тільки одним способом: розв’язавши, нарешті, «курдський вузол».