«Кому заповім престол свій...»

Так звана сильна влада, яку, надто в періоди жорстких суспільних потрясінь, жадає доволі вагома частина суспільства, має немало реальних або уявних «плюсів» у свідомості людей та в реальному перебігу подій. І стабільність всередині держави (ось тільки якими засобами вона досягається —основне питання!), і консолідація народу (ось тільки навколо чого, навколо якої ідеї? Втім, оголосити натомість, що «жодна ідеологія не є державною та обов’язковою» — це «позиція» страуса, який ховає голову в пісок), і впевненість людей у завтрашньому дні (ілюзорна чи обґрунтована — то вже інша річ...).

Проте вона, ця «сильна» влада, завжди має таку собі «ахіллесову п’яту», складну, а то й загрозливу, страшну проблему, нерозв’язаність якої — що підтверджують і століття української історії — призводила до занепаду потужних держав, спричиняла сварки, колотнечу та чвари всередині правлячої еліти, занепад загальнонаціональної консолідуючої ідеї. Йдеться про «кляте» питання спадковості влади. «Кому заповім престол свій?» — не один наш лідер, чи то князь, чи король Руський, чи гетьман, із щирою гіркотою та болем запитував себе саме про це. Адже навіть всесильний, здавалося б, володар — аж ніяк не вічний Бог (а в Україні з її демократичними традиціями — тим більше), він не є безсмертним і просто приречений, мусить думати про те, що чекає країну після нього (якщо, звісно, він не живе за принципом: «Після нас — хай навіть і потоп». Наша історія дає більш ніж достатньо і таких прикладів, до останнього часу включно!). У давні часи про вибори зазвичай не йшлося (хоча народ повставав не раз, зокрема й у Києві, та втручався в перебіг навколовладної колотнечі, та й вічові традиції не можна ігнорувати), отже, міркували про дітей-спадкоємців: кому саме з них варто передати владу, хто гідний її, чиї якості є відповідними? Проблема в тому, що видатні риси державного діяча у спадок, як правило, генетично не передаються (хоч є й винятки: великий Александр Македонський був сином царя Філіппа, теж справді непересічного, сильного правителя. Але це радше саме винятки). Драма людини, драма політика, драма історії: кому віддати владу? Точніше, хто її забере після моєї смерті, коли я, такий всевладний, вже піду «за межу»? З цими драмами тісно, тісніше, аніж ми, можливо, собі уявляємо, пов’язана історія України. Стисло розповімо читачам про деякі з них.

ЯРОСЛАВ МУДРИЙ І ЙОГО СИНИ

Єдиновладдя, відновлене славетним Великим князем Київським Ярославом Володимировичем, прозваним істориками й нащадками Мудрим, відновлене після декількох років кривавих чвар і смут, остаточно зникло на Русі після його смерті (19 лютого 1054 року). Наслідком такого політичного безладу був загальний занепад давньої Руси-України: і політичний, і економічний. Попри те, що Великий князь Ярослав зібрав біля себе у Вишгороді перед смертю своїх синів (Ізяслава, Святослава, Всеволода, В’ячеслава, Ігоря; старший, найбільш талановитий серед спадкоємців, Володимир, помер раніше, ще 1052 року) і буквально благав їх, узяв з них слово — не сваритися, бути єдиними, зберігати лад, слухати старшого, Ізяслава, інакше державі — біда, попри це, ладу між п’ятьма спадкоємцями Великого Ярослава геть не було. Чому ж так сталося?

Однією з причин, схоже, був сам порядок княжого владарювання, що був установлений на Русі після смерті Ярослава, який, за літописними переказами, сам «розсадив» своїх синів по давньоруських містах у такий спосіб, що старшому з них, Ізяславу, дісталися Київ і Новгород; наступному — Святославу — Чернігів; наступному — Всеволоду (батькові Володимира Мономаха) — Переяслав тощо. Старший брат шанувався як старший або ж Великий князь, але він не сам володів державою. Князі вважали (мало не одностайно), що Руська земля належить цілому князівському роду (Рюриковичів-Володимировичів), а не одній конкретній особі. Великий князь владарював у «старшому місті» Києві, а інші князі, згідно з родоводом і старшинством, мали «столи» в інших містах, більшою або меншою мірою впливових і багатих. Усі вони самостійно керували своїми містами та «уділами», і кожен із них — як син Великого князя — сподівався з часом сам стати Великим князем, бо колись-то помруть його старші брати, й він стане «старшим» над своїми братами, синами та племінниками.

За правилами родового успадкування владу Великого князя перебирав не його син, а його брат, старший після нього, а якщо не було вже його братів серед живих — його старший племінник, син його старшого брата. Тому, коли в Києві помирав Великий князь, його влада переходила до наступного за віком брата, що сидів у Чернігові (в нашому випадку це, відповідно, Ізяслав і Святослав), а на його місце переходив до Чернігова третій брат із Переяслава (Всеволод) тощо (такий собі «квотний принцип» часів Київської Русі, результат компромісів і політичних торгів, утім, згубних, як показав подальший хід історії). Зі смертю Великого князя всі князі просувалися на одне місце ближче до Києва (Ізяслав скоро відчує цю загрозу!), як тоді говорили, «посходили лествицею» на велике князювання, аж поки, нарешті, його не досягали. Якщо ж якийсь князь помирав, так і не дочекавшись «великого столу» в Києві, то його діти втрачали свої права на його спадщину й вважались «ізгоями», яким вже «не було частки у Руській землі». Сини ж померлого Великого князя, не залишаючись у Києві, отримували від нового Великого князя особливі «персональні» князівства нарівні з іншими родичами.

ЛЕВ ДАНИЛОВИЧ, СИН ВЕЛИКОГО КОРОЛЯ ДАНИЛА. ЗА ВСІЄЇ ЙОГО ХОРОБРОСТІ Й ВІДДАНОСТІ ВІТЧИЗНІ — ЯК ДЕРЖАВНИЙ ПРАВИТЕЛЬ, ВІН ТАКИ ПОСТУПАВСЯ ЗНАМЕНИТОМУ БАТЬКОВІ / ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

Проте цих правил було дуже важко, майже неможливо дотримуватись: вже перші спадкоємці Ярослава погрузли у сварках та розбратах, не спромігшись узгодити свої претензії на владу. Великий князь Ізяслав був вигнаний зі своєї столиці спочатку киянами, а згодом, коли йому вдалося туди повернутися, його вдруге прогнали звідти рідні брати Святослав і Всеволод. Ізяслав подався до Німеччини й шукав там допомоги в імператора Генріха ІV, згодом — у Папи Григорія VІІ, проте безуспішно. В Києві владарював Святослав — аж до смерті (1076 р.). Лише по смерті Святослава молодший брат, Всеволод, віддав Ізяславу Київ; той знову зайняв великокняжий стіл, проте 1078 р. загинув у битві на Нежатиній Ниві проти власного племінника, Олега Святославича, прозваного у «Слові о полку Ігоревім» «Гориславичем» (той уже доволі спритно теж почав пред’являти збройні претензії на владу).

Отак була зруйнована державна єдність Давньої Русі, що її надалі повною мірою відновити вже так і не вдалося (попри компромісний з’їзд князів у Любечі 1097 р., попри 12 років правління Володимира Мономаха в Києві у 1113 — 1125 рр.). Хіба про таке майбутнє мріяв Ярослав Мудрий для Русі? «Амбітність» (огидне слово!) князів відіграла свою фатальну роль...

СПАДКОЄМЦІ КОРОЛЯ ДАНИЛА

1264 рік. Іде з життя Данило Романович, король Руський, єдиновладний володар волинських та галицьких земель. Це був блискучий державний керманич, сміливий і хоробрий, мудрий і розважливий, щедрий і великодушний, умілий, вправний дипломат, до того ж — надзвичайно вродливий чоловік. Втілення кращих рис нашої еліти того часу (при тому, що свавільних бояр, оту «еліту», він залізною рукою приборкав). Але знову постає те ж саме кляте питання про спадкоємців. І знову — «квотний» розподіл влади між синами (стосунки їхні від початку були, як мінімум, далеко не ідеальні). Старший, Лев, засновник славетного міста, отримав у володіння Галич і Перемишль; наступний, Мстислав, Теребовлю; молодший — Шварно, Холмщину та Белзьку землю. Але Волинь тоді фактично відділилася від Галичини (вона дісталася братові Данила, Васильку, а після його смерті — синові Василька  — Володимирові). За весь час правління князя Лева Даниловича (1264—1301) останньому так і не вдалося повною мірою відновити державну єдність Галицько-Волинської землі, а тим більше — відродити міць Королівства Руського, яким воно було за його батька. Хоча саме Лев був найбільш енергійним, войовничим та послідовним у досягненні мети правителем із роду Даниловичів. А втім... Чогось-таки не вистачало в порівнянні з великим батьком. Відсутність державної єдності явно зв’язувала руки Леву у відносинах із потужним партнером, сусідом та ворогом — Ордою. Князь (вже не король!) Лев потрапив у принизливішу залежність від татар, аніж його батько, підпорядкований їм лише номінально. Він не раз (1277, 1285, 1286 та 1288 рр.) під тиском Орди мусив брати участь у воєнних походах проти Литви, Угорщини, Польщі. Навряд чи все це потішило б Данила... Щоправда, син Лева, король Юрій (1301—1308), на короткий строк зміцнив державу, але поступовий занепад почався. Чогось не вистачило Левові Даниловичу...

МОГУТНІЙ ОЛЬГЕРД І ЙОГО СИНИ

Велике князівство Литовське (ВКЛ) другої половини ХІV ст. Не чужа для України держава, до того ж — велика держава, «від моря до моря». Але й там проблема передачі влада не раз стояла, і то досить гостро. Коли 1377 р., помираючи, великий князь Ольгерд, знаменитий одноосібний правитель цієї потуги (який, до речі, воював із татарами й перемагав їх під гаслом: «Згуртуймо і об’єднаймо давню Русь, бо я — спадкоємець її!»), заповів владу молодшому (!) своєму синові, Ягайлу, порушуючи усталені у ВКЛ закони (подібні законам Київської Русі), і передав йому столицю Вільно, то це спричинило найгострішу боротьбу за владу, ба більше — фактично громадянську війну у ВКЛ (1377—1382). Проти Ягайла повстали як його старші брати (найперше — полоцький князь Андрій), так і його дядьки — старші Гедиміновичі, брати Ольгерда, насамперед князь Кейстут. Визнавати владу Ягайла відмовились і володар Волині, Любарт, та володарі Поділля — Коріатовичі.

Запекла громадянська війна, в перебігу якої загинув князь Кейстут, котрого Ягайло наказав убити (втім, врятувався син Кейстута — знаменитий Великий князь Вітовт у майбутньому)... Політичні хитання Ягайла (треба ж утримати владу!) — від німецьких лицарів до Московії (було й таке, велися перемовини про союз із Дмитрієм Донським, втім, безуспішні), потім — до Орди, згодом, після певних вагань — до Польщі. Наслідком стала відома Кревська унія 1385 р. (шлюб з Ядвігою Польською, після чого Ягайло став польським королем і засновником династії Ягеллонів), яка містила фатальне для України зобов’язання нового монарха: «Назавжди приєднати свої Литовські та Руські землі до королівства Польського». І привести свою країну до католицтва. Ось так...

***

Кілька заключних ремарок. «Великий доброзичливець» України В. Путін якось висловився в тому сенсі, що Ярослав Мудрий відповідальний за те, що не зміг гідно передати владу здібним спадкоємцям. Гадаю, розповідь, наведена вище, достатньо висвітлює цю тему — як і фарисейство теперішнього кремлівського правителя (чи йому давати «уроки» Великому Ярославові?). Друге. Коли владна еліта геть втрачає совість і відповідальність перед людьми — відбувається деградація, соціальний і духовний занепад (альтернативою стає або загнивання, або революція) і, звісно, навколовладна колотнеча (часто — за наявності зовнішнього ворога). І третє. Забувають володарі всіх часів застереження премудрого Омара Хайяма, який попереджав: хай навіть усі держави, близькі та далекі, будуть, правителю, тобою завойовані та скинуті в бруд — що тобі з того? Твоє майбутнє все одно визначене: два-три метри землі, ось скільки потрібно, щоб тебе поховати...