Ким був насправді Ріко Ярий?

У 20 — 30-х роках ХХ ст. був час, коли в Українській військовій організації (УВО) та Організації українських націоналістів (ОУН) другою людиною після Євгена Коновальця був Ріхард Ярий, або Ріко Яри (псевдо — Карпат). Ця людина опікувалася стосунками ОУН із низкою іноземних розвідок, відповідала за фінансове забезпечення діяльності цієї організації. Зрештою, ця людина фінансово підтримала діяльність бандерівського крила після розколу ОУН.

Ким був Ріхард Ярий: українським Джеймсом Бондом, який працював на кілька розвідок, дрібним шулером на зразок Остапа Бендера, який дбав лише про власну кишеню, чи, можливо, просто тверезо мислячою людиною? Про це до цього часу точаться суперечки, що відтворені в цілій низці публікацій, зокрема кандидата історичних наук Олександра Сергійовича Кучерука (Рико Ярий — загадка ОУН. Львів: Піраміда, 2005. 212 с.), Ігоря Каганця (http://www.ar25.org/node/23623), а також докторанта ЛНУ ім. І. Франка, кандидата історичних наук, доцента Ігоря Омеляновича Гавриліва, який зараз досліджує історію України 20—30-х років ХХ ст. Саме О. Кучерука та І. Гавриліва запрошую до розмови про те, ким насправді був Ріхард Ярий.

Зіновій ПАРТИКО: — Панове, найперше повідомте читачам «Дня» основні віхи біографії Ріхарда Ярого, а також ті факти, які змушували сучасників та істориків висувати проти нього цілу низку звинувачень.

Ігор ГАВРИЛІВ: — За даними «Енциклопедії українознавства» Ріко Ярий народився в німецькій частині Чехії 1888 р. (за даними Петра Мірчука, — в 1898 р., що явно сумнівно, в Ряшеві, тобто теперішньому польському Жешуві), а помер у Відні у 1969 р. За родинними переказами, він є потомком українського козака, пораненого у воєнній кампанії під Віднем у 1683 р. Достовірно відомо, що в 1912 р. Ярий закінчив австрійську військову академію. У ранзі підпоручика був скерований у 9-й драгунський полк у Коломию. 1918 року став сотником Української галицької армії. 1920 р. разом із херсонською дивізією армії Української Народної Республіки був інтернований у військовий табір в Ужгороді, який входив тоді до складу Чехословаччини. Ріко Ярий підтримував постійний зв’язок з Українською військовою організацією (УВО), створеною Є. Коновальцем у 1920 р., з військово-політичними колами Німеччини, був одним із керівників ЗАДВОРа (Закордонної делегації військової організації), тобто тієї частини керівництва УВО, яке перебувало за межами України.

Олександр КУЧЕРУК: — Якби Р. Ярий не зіграв свою роль у розколі ОУН, то, мабуть, його особа і постать цікавили б нас значно менше. Ну, і взагалі, шпигунські історії завжди цікавили як дослідників, так і широку публіку, що дозволяло «розгулятися» уяві та будувати різні конспірологічні версії. Це стосується й Ярого. Для наближення до розв’язки питання про Ярого необхідно ще попрацювати в архівах. Бо до сьогодні все, що написано про цю особу, базується переважно на «вторинних» джерелах. Так, ніхто не тримав у руках оригінальних німецьких документів, зокрема про його участь у формуванні українських груп та диверсійних загонів у системі Абверу.

Правда, я мав можливість опрацювати документи, що зберігаються в архіві ОУН у Києві, це дало мені змогу в книжці «Рико Ярий — загадка ОУН» значною мірою показати «внутрішні» дослідження, що складаються з низки документів, які з’явилися в час розслідування обставин загибелі Є. Коновальця та подальших подій в межах ОУН.

З. П.: — Панове, почнемо з того, що начебто саме Ріко Ярий познайомив Є. Коновальця з радянським кілером П. Судоплатовим, який видавав себе за вихідця з СРСР. Судоплатов прибув на Захід для того, щоб, повернувшись додому, організувати в Україні спротив більшовицькій владі. Виходить, що, оскільки саме Ріко Ярий здійснив це знайомство, то начебто він був радянським шпигуном. Чи так це?

О. К.: — Документальних даних про те, що саме Р. Ярий познайомив совєтського агента з провідником ОУН, знову ж таки, немає. А книжка П. Судоплатова не може служити достовірним джерелом, оскільки це є типова кадебістська подача дезінформації з метою приховати справжні обстави й події, відвести підозри від діючої на той час агентури в лавах ОУН.

І. Г.: — За тими даними, що є у мене, влітку 1936 р. П. Судоплатова (псевдо — Павлусь, Вельмуд) на Провід українських націоналістів вивів Василь Хом’як (Тогойбічний), представивши Судоплатова як свого небожа. За однією з версій, сам Хом’як був скерований 1920 р. УВО на Наддніпрянщину для встановлення зв’язку з антирадянським повстанським рухом, проте згодом радянські чекісти перевербували його.

Крім Хом’яка, радянська агентура робила спроби вийти на керівника ОУН і через Миколу Сціборського, котрий писав, що на нього вийшов якийсь радянський лікар «Іван Іванович». Цей «Іван Іванович» надав на кожного члена Проводу ОУН нищівну характеристику, зокрема про Ріка Ярого говорив, що це — «пересічний старшина, спритний комівояжер у політичних справах».

З. П.: — Ріко Ярому приписують те, що він був не те що «подвійним», а «почетвереним» шпигуном (працював начебто одночасно на Велику Британію, Німеччину, Польщу та СРСР). Чи є документальні підтвердження цих фактів?

О. К.: — Приписувати можна багато чого і багатьом, а от підтвердити це документально не просто. Це також стосується і співпраці Р. Ярого з іноземними розвідками. Якщо його інформаційні донесення й використовували іноземні розвідки, то це ще не означає, що він був агентом, тобто особою, яка отримувала за свою роботу платню.

І. Г.: — Р. Ярий міг співпрацювати з розвідками інших держав. Питання в тому, чи це було на користь українському визвольному рухові?

З. П.: — Ріко Ярому приписують також і те, що він був надто ласим до грошей, а тому фінансові ресурси, які йому передавали для підтримки діяльності ОУН, іноді використовував для власних цілей. А інакше звідкіля у нього — на відміну від інших членів Проводу ОУН — взялися вілли під Берліном і Віднем? Та й суд над ним відбувався двічі, причому суд підтвердив факти зникнення частини грошей. Чи подані протоколи засідання суду ОУН оригінальні, не підроблені?

О. К.: — Ну, в любові до грошей і фінансових махінацій Ярий був помічений ще з таборів інтернованих українських військовиків у 1920-х роках. Так, збереглися судові документи, в яких доведено, що він украв значну суму грошей. А як ще можна пояснити, що бідний військовополонений раптом став власником розкішної вілли під Берліном, яка не лише коштувала багато, а й потребувала значних сум на її утримання? Адже одночасно це вимагало й відповідного штибу життя. А в час після появи ОУН Р. Ярого перший раз судили саме за фінансові зловживання. А як пояснити, що після Другої світової війни він став власником значної земельної ділянки і вілли в Австрії? Де він заробив такі гроші? Адже його пояснення про можливі джерела фінансування (спадок його батьків, посаг дружини) довіри в тих, хто виконував роль суддів, явно не викликали.

І. Г.: — Відзначу, що українська діаспора в Європі, яка фінансово підтримувала УВО й ОУН, була бідною. Тому УВО й ОУН функціонувала в основному на субвенції супротивників Польщі — Німеччини й Литви, а також на вбогі пожертви українців США та Канади. Звертаю увагу на те, що Ріко Ярого стали звинувачувати у привласненні коштів лише після 1940 р., коли він підтримав крайовий Провід ОУН на чолі зі С. Бандерою, передавши йому кошти організації.

Що стосується самого Ріко Ярого, то так, справді, особисті статки Ярого говорять про те, що він хотів «жити на широку ногу». І це в той час, коли провідник ОУН — Є. Коновалець — мав у деякі періоди зарплату лише 150 доларів, що на ті часи було сумою, на яку вкрай важко було утримувати сім’ю.

Щодо оригінальності документів суду ОУН, однозначно відповісти сьогодні важко, оскільки опубліковані матеріали належать мельниківському крилу ОУН, які ставилися до бандерівського крила, а, отже, і до Р. Ярого, вкрай вороже.

З. П.: — У матеріалі І. Каганця ситуація зі створення бандерівського крила ОУН подається так, що начебто для того, щоб уникнути покарання від керівництва ОУН, яке очолював А. Мельник, саме Ріко Ярий (а не С. Бандера!) ініціював розкол ОУН, передавши новому крилу залишки наявних коштів?

О. К.: — Ця версія опрацьована ще З. Книшем, учасником тих подій, в його кількох працях (де ширше, а де побіжно). Це підтверджується також документами з архіву ОУН. Зауважу тільки, що Ріко Ярий передав не «залишки» коштів, а лише певну частину тих коштів організації, якими він оперував власноруч (якась частина фінансових ресурсів ОУН була йому вже не підконтрольною).

І. Г.: — Щодо розколу, то потрібно спростувати загальноприйняту в історичній науці версію, відповідно до якої саме тактичні розбіжності старшого й молодшого покоління ОУН (старше покоління називали «емігрантами», а молоде — «крайовиками») були причиною розколу. Дійсно, такі розбіжності мали місце, але вони не були суттєвими настільки, щоб розколоти організацію. Провівши відповідне дослідження, стверджую, що справжньою причиною розколу ОУН 1940 р. була успішна робота радянських спецслужб. Найближчим часом планую опублікувати щодо цієї версії вагомі аргументи.

З. П.: — Шановні панове, а чи бандерівці вводили в оману митрополита А. Шептицького, залучаючи його до підтримки проголошення відновлення Української держави в червні-липні 1941 р.? Адже вони начебто переконували митрополита в тому, що німецька влада їх підтримує.

О. К.: — Інформація щодо проголошення відновлення Української держави у Львові 30 червня 1941 р. в системі «доконаних фактів» митрополитові була подана бандерівцями в такому вигляді, що він мав її сприйняти з довірою. Але занадто досвідченим був А. Шептицький, щоб прямо так, на слово, повірити. Події наступних кількох днів однозначно показали реальну ситуацію. Німці безперечно дезавіювали будь-яку свою формальну причетність до подій 30 червня, а тому мови про визнання «доконаного факту» бути не могло, бо це категорично суперечило теорії і практиці поширення німецького життєвого простору на нові окуповані землі.

Прямими документальними даними про обман (наприклад, свідченнями очевидців) я не володію, але припускаю, що таке могло мати місце. Зрештою, на цей момент (30 червня 1941 р.) самі бандерівці з якоюсь імовірністю ще могла припускати (чи хотіли припускати), що німці погодяться з проголошенням відновлення Української держави у Львові.