Літопис керованого насильства

На Україну за останні півроку вихлюпнулася ціла злива різного роду терористичних актів, спрямованих як проти держави та її структур, так і проти пересічних громадян. Ні для кого не таємниця, що спрямовується цей терор з-поза меж нашої країни, а ті персонажі з українськими паспортами, які виступають виконавцями терактів, є лише маріонетками в руках закордонних ляльководів (часом навіть й ідейними, але все одно — маріонетками).

При цьому багато хто — навіть з числа досвідчених політиків, і вітчизняних, і зарубіжних, — щиросердо дивується: як це Кремль та Луб’янка примудряються діяти так масштабно і цинічно, нехтуючи всіма писаними і неписаними соціальними та моральними нормами, а водночас ефективно використовуючи у своїх інтересах вельми норовливий «людський матеріал». Проте не можна забувати, що Кремль та Луб’янка завжди добре вміли працювати з радикально-екстремістськими групами по всьому світу та перетворювати їх на терористичні організації, що діють на користь Москви.

А розпочалося все давно, у «буремному 1918-му», і продовжилося у 1920-ті, під час НЕПу та «мирного співіснування» із Заходом.

Для експорту революції та насадження ідей комунізму в різних регіонах нашої планети очолюваний російськими більшовиками Комінтерн створив таємні школи, більшість з яких перебувала під Москвою. «Ці школи ведуть свій початок з часів Жовтневої революції, коли для німецьких й австрійських військовополонених були організовані короткі курси з тією перспективою, що ці кадри використають свої знання на барикадах Відня і Берліна», — свідчив Вальтер Кривицький, західноєвропейський резидент ОҐПУ-НКВД, який став противником сталінізму і не повернувся до СРСР. «Професійні революціонери», які мали чималий досвід терору та нелегальної роботи, планомірно готували тисячі і тисячі своїх клонів із Європи, Азії та Латинської Америки. Підготовка кадрів мала подвійне призначення: розгорнути масовий терор проти влади у разі війни тієї чи іншої держави з СРСР та розкладати зсередини ці держави і їхні збройні сили в мирний час. До речі, на таких курсах пройшли підготовку не лише майбутні члени бойових загонів німецьких комуністів — «червоних фронтовиків», а й деякі високопоставлені персони Третього Рейху. Але це окрема тема...

ГЕРОНТОКРАТИ IЗ ПОЛІТБЮРО (ФОТО 1982 р.) ВИРІШУВАЛИ БАГАТО ВАЖЛИВИХ ДЕРЖАВНИХ СПРАВ. ЗОКРЕМА ФІНАНСУВАЛИ ТЕРОРИЗМ НА ВСІХ КОНТИНЕНТАХ... / ФОТО З САЙТА TOP.RBC.RU

Із 1930 року навчальні курси та школи для активістів Комінтерну в СРСР більше часу стали присвячувати освоєнню радіосправи, методів саботажу, проведенню диверсій та терактів і — зокрема — виготовленню й використанню вибухових пристроїв. 1931 року для них була випущена книжка, написана фахівцями розвідуправління Червоної армії й оформлена як переклад з німецької мови, яка звалася «Збройне повстання». Ця книжка стала навчальним посібником у підготовці фахівців, здатних організувати диверсійно-терористичні операції на території будь-якої іноземної держави. А у спогадах знаного фахівця з підривної справи полковника Іллі Старинова «Записки диверсанта» сказано, що 1932 року він працював з комінтернівцями: «За цей порівняно незначний період часу мені вдалося підготувати дві групи китайців й ознайомити партійне керівництво деяких зарубіжних країн — Пальміро Тольятті, Вільгельма Піка, Олександра Завадського і інших — із застосуванням мінної техніки». Якщо такий фахівець екстра-класу, як Старинов, навчав мінній справі лідерів європейських компартій (які вочевидь самі міни не закладатимуть, але повинні розумітися на диверсіях і терорі, щоб контролювати своїх підлеглих), то, очевидно, з цими підлеглими працювали не такі знані радянські спеціалісти.

•  Крім Москви та її околиць, комінтернівців готували й у так званих партизанських школах у Харкові (нею керувало ОҐПУ) та Києві (ця структура підпорядковувалася Червоній армії). Там курсантів ще з початку 1920-х навчали не тільки диверсіям, розвідці та контррозвідці, а й пілотуванню літаків. Є інформація, що в цей період їх навчали здійснювати теракти проти цивільного населення (в тому числі й на радянській території) під маскою «диверсійних груп реакційних режимів» та «фашистських виродків», щоб потім у всіх лихах звинуватити «світовий імперіалізм та його наймитів».

Ясна річ, Кремль і Луб’янка не тільки навчали свою агентуру (зокрема й ідейну) специфічним методам політичної боротьби, а й щедро її фінансували — сьогодні це документально підтверджено.

Підготовлені Комінтерном та Луб’янкою комуністичні бойовики встигли у 1920–1930-х повоювати у Польщі, Естонії, Литві, Китаї, Індії, Іспанії, Індонезії, Персії і навіть у Бразилії, намагаючись спрямувати закономірні соціальні протести та національно-визвольні рухи у найрадикальніші річища, що були вигідні передусім Кремлю з його намірами реалізувати гасло офіційного комінтернівського гімну: «Наш лозунг — всемирный Советский Союз». Ті з них, хто вцілів під час «Великого терору» у 1937–1939 роках (бо ж після виконання завдань нелегали-комінтернівці регулярно поверталися до СРСР), з 22 червня 1941 року воювали з нацизмом. По війні частина уцілілих фахівців з терористично-диверсійної діяльності посіла керівні посади в органах безпеки «країн народної демократії» і зайнялася терором проти власних народів. А дехто зумів (і ліквідація Комінтерну 1943 року цьому посприяла) піти в самостійне політичне плавання, як-от лідер в’єтнамських комуністів Хо Ши Мін, який у молодості також навчався у Москві і виконував деякі її дражливі завдання.

Новий етап використання іноземців-терористів у своїх інтересах Кремль і Луб’янка розпочали у 1960-х, використовуючи для впливу на потенційних «бойових друзів» як ідеологічні, так і фінансові важелі — у світі було чимало охочих жити на утриманні Москви в обмін на виголошення комуністичних гасел і навіть на здійснення терактів в інтересах СРСР.

•  У тому, що стосується справ не таких давніх, це все документально підтверджено, і документи ці дуже красномовні. При підготовці справи «КПРС проти Єльцина» в Конституційному суді РФ (липень–жовтень 1992 року) залучили в числі офіційних експертів й Володимира Буковського, одного з найбільш непримиренних дисидентів. Той одержав доступ до цілком таємних документів ЦК КПРС, до так званої особливої папки (насправді це десятки тисяч документів різного ґатунку). І використав повною мірою технічну перевагу «загниваючого капіталізму»: привіз із собою з Великобританії, де з 1976 року перебував у вимушеній еміграції, невідомий тоді на пострадянських просторах портативний сканер. І скопіював під час роботи в архіві буквально на очах нічого не розуміючих чекістів сотні документів. Ясна річ, до найбільших радянських таємниць Буковського не допустили. Але і скопійованого вистачило. В електронному вигляді ці документи зібрані у т. зв. «Радянському архіві» http://psi.ece.jhu.edu/~kaplan/IRUSS/BUK/GBARC/buk-rus.html, де з ними може ознайомитися будь-який охочий. А серед цих цілком таємних документів чимало таких, які розповідають про підтримку Москвою (КПРС та її «бойовим загоном» — КҐБ) різного роду відверто терористичних та бойових комуністичних організацій буквально по всьому світу.

•  От, скажімо, рішення політбюро ЦК КПРС № П 136/53 від 5 травня 1974 року про надання «спецдопомоги» італійській Компартії, згідно з яким 19 італійських «друзів» (так вони звалися в офіційних документах) пройдуть різного роду спеціальну підготовку під орудою КҐБ і міжнародного відділу ЦК. У числі цих 19 — двоє майбутніх фахівців зі зміни зовнішності. Цікаво дуже, навіщо легальній парламентській партії такі фахівці? 17 січня 1979 року — постанова секретаріату ЦК про спецпідготовку ще 15 італійських комуністів... А перед тим — рішення політбюро ЦК від 3 серпня 1970 року про підготовку радистів італійської Компартії та про встановлення зв’язку відповідної структури ЦК ІКП з КҐБ СРСР; а на додачу — про передачу італійським товаришам п’яти радіостанцій «Селенга» та двох прийомних пристроїв із запасів МВС Болгарії. Тож, крім усього іншого, маємо зайвий доказ, кому насправді належала влада у «незалежних» країнах комуністичного табору...

Якщо численна і впливова ІКП зброю для своїх «спецфахівців», очевидно, діставала сама, то про кіпрських «друзів» у цьому плані дбав ЦК КПРС. Скажімо, постановою секретаріату ЦК № СТ 10-53 РС від 19 липня 1971 року КҐБ «доручено нелегально доставити і конспіративно передати кіпрським друзям партію стрілецької зброї і боєприпасів до неї» — сотню пістолетів «Вальтер». Інша постанова секретаріату ЦК — від 14 квітня 1980 року — передбачає підготовку двох кіпріотів-спеціалістів із підслуховування. Ясна річ, за рахунок коштів КПРС.  У постанові секретаріату ЦК CT85/15 від 18 травня 1988 року (перебудова — у розпалі!) йдеться про спецпідготовку кількох грецьких і турецьких комуністів Кіпру. І, нарешті, 22 червня 1989 року — ще одна постанова секретаріату ЦК про спецпідготовку кіпрських комуністів, та масштаби тепер скромніші, лише двоє осіб.

Дуже цікавим є документ міжнародного відділу ЦК щодо відмови у проханні генсека Робітничої партії Ірландії (вона ж «Офіційна Шин Фейн» зі своїм бойовим крилом у вигляді частини нелегальної Ірландської республіканської армії) про спецпідготовку п’яти осіб від 6 січня 1989 року — мовляв, наша міжнародна репутація може постраждати через виток інформації, тому будемо й далі дружити з цією партією, але без підготовки бойовиків. А до цього документа додана доповідна голови КҐБ Крючкова, яка починається зі слів: «Генеральний секретар ЦК Ірландської робітничої партії тов. Шон Ґарланд звернувся до резидента КҐБ у Дубліні, який підтримує з ним довірчі стосунки...». Крючков, на відміну від ЦК, вважав за можливе допомогти ірландським товаришам (читай — ІРА), бо їм, мовляв, треба «зміцнити партійні лави» (як це робили ірландські терористи і скількох «ненадійних» партійців «зачистили», то тема окремої розмови. З документів зрозуміло, що у минулі роки така спецпідготовка бойовиків ІРА була звичною справою. Тож і тривала криза в Північній Ірландії у 1960–1980-х із численними жертвами розгорілася не без радянської участі; і зовсім не випадково дії різних крил ІРА в 1990-х припинилися...

•  Але прямо про терор у знайдених Буковським документах ЦК КПРС та КҐБ, присвячених відносинам із європейськими «друзями», не йдеться. А от там, де говориться про допомогу «друзям» з Близького Сходу та Латинської Америки, речі названі своїми іменами. Показовою у цьому сенсі є доповідна Генсеку ЦК КПРС Леоніду Брежнєву від голови КҐБ Юрія Андропова від 23 квітня 1974 року. У ній ідеться про зустріч резидента КҐБ у Лівані з членом політбюро Народного фронту визволення Палестини Хаддадом. На цій зустрічі Хаддад «у довірчій бесіді виклав перспективну програму диверсійно-терористичної діяльності НФВП». У ній, серед іншого, ішлося про «здійснення акцій проти американського й ізраїльського персоналу у третіх країнах», «проведення диверсійно-терористичних акцій на території Ізраїлю», «організацію диверсійних акцій проти алмазного тресту, основні капітали якого належать ізраїльським, англійським, бельгійським та західнонімецьким компаніям», «завдання ударів про великих нафтосховищах у різних районах світу» (Саудівська Аравія, Перська затока, Гонконг тощо), знищення танкерів і супертанкерів, акції проти американських й ізраїльських представників в Ірані, Греції, Ефіопії, Кенії» тощо. Андропов, виклавши все це, пропонує: «позитивно поставитись» до питання про надання допомоги НФВП у здійсненні його програми воістину всесвітнього терору, звичайно ж, «з дотриманням необхідної конспірації» та «з урахуванням інтересів Радянського Союзу і запобіганням збитків національним інтересам нашої країни». Хіба могло політбюро ЦК КПРС відмовити палестинським друзям?

•  Але водночас КҐБ застосував належні засоби впливу на Хаддада, щоби той не розпиляв сили, а «переніс центр ваги» терактів на території Ізраїлю, про що йдеться в іншій доповідній Андропова — від 10 січня 1975 року. Для цього палестинським бойовикам додали ще «воєнно-технічних засобів» і надали їм можливість отримувати «політичну, воєнно-стратегічну й оперативну інформацію». Є серед документів і такий, що привідчиняє завісу таємниці над словосполученням «спецзасоби». Це — рішення політбюро ЦК від 21 червня 1983 року, в якому йдеться про таємну доставку з Сирії до Тунісу (де тоді була розташована штаб-квартира палестинського лідера Ясира Арафата) двох торпедних катерів — за рахунок, звісна річ, радянського бюджету.

Чимало в «Радянському архіві» документів про спецпідготовку бойовиків ліванської Компартії. Як можна зрозуміти з тексту цих документів, СРСР постачав «ліванським друзям» артилерію, танки, протитанкові ракети, а не лише автомати й пістолети. От, скажімо, 20 квітня 1985 року (документ № 318/5/0219) міністр оборони маршал Соколов звертається до політбюро ЦК КПРС: керівник ліванської Компартії Жорж Хауї просить щороку готувати у радянських військових навчальних закладах по 170 партійних активістів, але це забагато — вистачить 60 осіб щорічно, хай навчаються «експлуатації, застосуванню і ремонту поставлених ЛКП озброєння та військової техніки». І, ясна річ, як і в інших випадках, «навчання активістів ЛКП доцільно здійснювати, як і раніше, за рахунок Радянської Сторони» (обидва слова — з великої літери). Але ж у Лівані, крім комуністів, зазначалося в документах, є й інші «друзі» — Прогресивно-соціалістична партія. Її теж не забували. Так, у постанові секретаріату ЦК КПРС від 18 січня 1989 року зазначено: щороку по 20 активістів цієї партії проходитимуть спеціальну підготовку в СРСР, куди їх привозитимуть літаки «Аерофлоту»...

До багатьох країн Радянський Союз, не криючись, постачав стрілецьку зброю та військову техніку власного виробництва. Але там, де йшлося про таємні операції, про «диверсійно-терористичну діяльність», як вона звалася у цілком таємних документах, там використовувалася зброя західного виробництва — мовляв, ми тут ні при чому, це — трофеї борців за соціальну та національну свободу. У цьому плані цікавий документ №3240-А від 31 грудня 1975 року, підписаний головою КҐБ Юрієм Андроповим (справжні чекісти навіть у переддень Нового року невтомно поборюють світовий імперіалізм!), де йдеться про успішні переговори з відповідним відомством комуністичного В’єтнаму стосовно одержання 10 тисяч американських автоматичних гвинтівок (якраз у квітні того року в’єтнамські комуністи встановили контроль над усією країною і захопили багатющі трофеї) та 10 мільйонів патронів до них. А починається цей документ так: «За дорученням ЦК КПРС Комітет держбезпеки допомагає окремим зарубіжним компартіям і представникам національно-визвольного руху в забезпеченні їх сучасною зброєю виробництва капіталістичних держав». Ясна річ, гвинтівки й набої були отримані, але цього виявилося замало. Й от перед нами — постанова секретаріату ЦК № СТ2255 від 20 серпня 1980 року, в якому сказано: «Задовольнити прохання керівництва Компартії Сальвадору і доручити Міністерству цивільної авіації забезпечити у вересні-жовтні транспортування партії стрілецької зброї та боєприпасів західного виробництва вагою 60–80 тонн із м. Ханоя до м. Гавани для передачі через кубинських товаришів сальвадорським друзям». Знов-таки, все — за радянські гроші. І тут постає цікаве запитання: а чого критися, якщо йдеться про благородну справу боротьби за народні права? Хай сальвадорські комуністи бігають собі лісами і горами з АКМ, знаменита-бо марка, а боєприпаси неважко постачати їм у достатній кількості через Кубу та Нікарагуа... Але — ні. Радянський Союз тут ні при чому, він тільки морально підтримує борців за свободу, це тільки кляті імперіалісти всюди свою зброю постачають, а ми мирні люди!

•  Звісно, у Латинській Америці у другій половині ХХ століття вистачало диктаторських режимів, з якими опозиції нерідко доводилося боротися за допомогою зброї. Проте документи засвідчують, що в СРСР проходили спецпідготовку бойовики не тільки нелегальних, а й цілком легальних і начебто законослухняних компартій, і то у великій кількості — десятки осіб. Але з усіх подібних вирізняється постанова секретаріату № СТ 225/5 від 20 серпня 1980 року (якраз після московської Олімпіади) про «проходження спеціальної підготовки (мінно-підривна справа, здійснення диверсійних акцій)» 15-ма чилійськими комуністами. Чи треба нагадувати, що від підкладеної бойовиками вибухівки, навіть якщо йдеться про боротьбу з деспотичним режимом, найчастіше гинуть (інколи масово) невинні люди?

Впадає в очі, що ще в 1990 року, коли вже була скасована сакраментальна 6 стаття Конституції СРСР щодо керівної ролі партії, секретаріат ЦК спокійно продовжував видавати директиви про спецпідготовку активістів тих чи інших компартій, яка проводилася, як і весь час, за гроші «приймаючої сторони» — тільки й різниці, що тепер перевезення та проживання бойовиків здійснювалося не за бюджетні, а за компартійні гроші, а от підготовка в структурах КҐБ — за гроші радянських громадян, але без їхнього відома. У зв’язку із цими фінансовими «дрібничками» виникає закономірне запитання: а як звуться під оглядом правових норм професійно вишколені на базах іншої держави і за її гроші персони, котрі займаються диверсійно-терористичною діяльністю (знов-таки, з використанням зброї та спорядження, наданих їм із-за кордону) на своїй батьківщині? Борцями за свободу чи міжнародними найманцями-терористами? Звісно, серед тих, хто проходив спецпідготовку в СРСР і діяв радянською «спецтехнікою», було чимало щирих людей, котрим здавалося — саме вони несуть щастя і свободу своїм народам. Але реально вони були тими, кого ще Ленін називав «корисними ідіотами», тобто знаряддями боротьби Кремля за домінування у світі, в даному разі — диверсійно-терористичними засобами.

І було б дуже дивно, якби до цих засобів не вдалися в нинішній Росії, де стрімко відбувається ресталінізація, де вихідці з «компетентних органів» контролюють і політику, і економіку, і медіа-сферу, де у спецслужбах й урядових структурах активно діє чимало тих, хто у молоді роки виконував рішення ЦК КПРС щодо підготовки та забезпечення проведення зарубіжними «друзями» диверсійно-терористичних акцій» в інтересах Кремля.