Людина в нелюдських умовах

В Чернігові, в обласній науковій бібліотеці, вшанували пам`ять Леоніда Тереховича – поета, одинака-дисидента, «задиркуватого непослуха» – за оцінками сучасників. Часом його порівнюють із Василем Стусом. Українському читачечі ім`я Тереховича майже  невідомо, між тим його творча спадщина отримала високі оцінки у фахівців та зацікавлення шанувальників творчості. Мабуть, найщиріший із них, Аркадій Натаріус, який вже багато років популяризує доробок поета.

Народився Леонід Терехович у селі Кучинівка, що у Щорському районі, 26 березня 1941 р. Свій перший термін на той час завідувач клубу отримав 1968 р. за сутичку з міцевим парторгом. Так, вочевидь, потрапив у поле зору радянських спецслужб. Вже за кілька років звичайний колгоспник обурився повідомленням у районці про начеб-то стовідсоткову явку виборців під час голосування та написав листа на радіостанцію «Свобода», яку слухав. Між тим виборча дільниця в селі взагалі не відкривалася. Далі більше – під час обшуку у підписанта зайшли вірші з промовистими назвами «Задолізи», «Є в селі сільрада», «Про боротьбу з ідеологічними діверсіями», «Казка про робітника балду». Як наслідок – звинувачення у наклепі на радянську владу, партію та новий термін. Після «відсидки» – знову конфлікт і ще один приговор. Так минулі семидесяті роки, а в 1988 р. правдолюба чекала нове випробання – лікувально-трудовий профілакторій, куди його відправили на два роки. Лише через хворобу термін скоротили й дозволили повернутися додому. Невідомо, чи ми б взагалі дізналися про долю Тереховча, аби ним не зацікавився тогочасний голова обласної організації Спілки письменників України Станілсав Реп`ях. Завдяки йому зусиллям поету дали роботу – сторожа в школі, трохи згодом у друкованих виданнях з`явилися деякі вірші, пролунали вони й на радіо, місцева рухівська газета «Громада» готувала до видання збірку поезій. Втім вийшла вона за рік після смерті автора, яка трапилася 22 серпня 1992 р. Назва книжки відображає його життєвий шлях – «Той, хто свідомо став на муку».

Що вражає – майже всі своє життя, за виключенням, можливо, останніх років, він намагався протистояти радянській тоталітарній системі самостійно. Якихось явних зв`яків з українським дисиденським рухом не було (втім, й фахового дослідження також). Стрижнем та моральним обгрунтуванням стало загострене почуття справедливості, несприйняття кривди. Спочатку йшлося про образу людської гідності, про брехню, з якою абсолютна більшість звиклася, а він – ні. За що, фактично, й отримував терміни ув`язнення. Згодом відчуття справедливості Леонід Терехович переніс на Україну в цілому. На його думку Московія «за сторіччя зросла на кістках, на сльозах», «та не вбито народ ні свавіллям Петра, ні сталінськими голодоморами». Така наруга Росії – це несправделиво. А от стати духовно вільним народом, бути незалежними – справедливо. Як висновок: «Ми – народ! Ми – великий народ, І пора почуватись великими!». Так само несправедливим він вважав будь-які спроби монополізації влади та попередажав – нічого хорошого з цього не вийде. Подібні прагнення, на його думку, доводять напругу в суспільстві до «...критичної позначки, і чим завершиться суспільна криза – одному Богу відомо». Владу Леонід Терехович гостро критикував, а вона відповідала йому як вміла.

Нагадаю, що йдеться не про київського чи львівського інтелектуала, а селянина з півночі Чернігівщини. Щоправда, дуже незвичного як за власною долею, так і за родинною історією. Як з`ясувалося його дід, Яким, – яскравий представник сільської української інтелігенції. Народився у селі Безуглівка, що недалеко від Сновську, вчителював у селі Великий Щимель, яке на початку ХХ ст. було волостним центром, працював волостним писарем. Тобто людина авторитетна в сільській місцевості. Під час Першої світової війни  мобілізований до армії, став офіцером. Яким Терехович – поет. Його україномовні вірші друкувала найкраща на той час із місцевих «Черниговская земская газета», що само по собі виглядало як визнання. Захоплювався українською справою, але зрештою пішов воювати до загонів Миколи Щорса. Втім своїм для радянського режиму так і не став – мабуть, тому, що сільська українська інтелігенція становила (значною мірою стихійно) основу українського руху, української ідентичності. Тож і винищували її нещадно – ще навіть до вбивства українських селян голодом. 1931 р. Якима Терехевича розстріляли за процесом СВУ. Тобто його ім`я опинилося, фактично, в одних списках репресованих поруч із Сергієм Єфремовим, Ларисою Старицькою-Черняхівською, Володимиром Чехівським, Йосипом Гермайзе... Онук добре знав про діда, своєїм життям начебто продовживши його долю.

Так виховувалися дисиденти, громадяни в українській глибинці та пробивалася  Україна – попри те, що робилося навколо.