Міф і реальність плану ГОЕЛРО

Разом із діаграмами зростання промислового виробництва, в першу чергу — чавуну і сталі в порівнянні з 1913 роком, партійні пропагандисти багато разів згадували ленінський план ГОЕЛРО (Державний план електрифікації Росії). Тут же наводилася крилата, як їм здавалося, фраза, яку сказав Володимир Ленін на VIII Всеросійському з’їзді Рад, який відбувався з 22 до 29 грудня 1920 р. в Москві: «Комунізм є радянська влада плюс електрифікація всієї країни». Про геніальне передбачення вождя світового пролетаріату говорилося так багато, що реальність залишалася осторонь. Люди, які мали безпосередній стосунок до укладання цього плану, або були розстріляні, або вважали за краще зберігати мовчання заради порятунку власного життя. Цікаво, що цифри перевиконання плану з виробництва електроенергії прикривали той простий факт, що план у повному обсязі фактично ніколи не був виконаний. Більш того, в значній мірі розвиток країни пішов не за планом, а зовсім іншим шляхом. І, нарешті, Ленін просто запозичував фразу про електрифікацію країни із статуту «Товариства електричного освітлення 1886 р.». Легенда про ГОЕЛРО виявилася вельми живучою, і навіть тепер про неї згадують комуністичні пропагандисти, піддаючи критиці виразки капіталізму.

СТОЛІТТЯ ЕЛЕКТРИКИ

Царська Росія вступила в промислову епоху набагато пізніше за західноєвропейські країни. Також пізніше вона вступила в століття електрики. Дешевизна робочої сили робила невигідним вкладення коштів задля переходу від парових двигунів до електричних. Тим паче, електротехніка, що бурхливо розвивалася, лише наприкінці XIX — початку XX стст. надала технічну можливість виробляти достатню кількість електроенергії і, найголовніше, передавати її на великі відстані. Цей революційний прорив пов’язаний з іменами видатного фізика Ніколи Тесли і російського електротехніка, який практично все життя працював у Німеччині, Доліво-Добровольського. До речі, в 1872—1880 рр. він жив і навчався в Одесі. Ними були розроблені і практично запроваджені багатофазні системи генерування і передачі електроенергії. Трифазна система Доліво-Добровольського стала основною в електроенергетиці. Ним же був винайдений асинхронний електродвигун із короткозамкнутим ротором і значно вдосконалений синхронний генератор. Після цього переваги електроприводу сталі настільки очевидними, що почалося масове введення його в промисловість. Окрім того, електрична енергія дала початок абсолютно новим галузям металургії, зокрема виробництву алюмінію і рідкоземельних елементів, електрохімії.

Із урахуванням російського відставання, застосовування електрики йшло шляхом запровадження освітлення в містах, використання його в побуті і розвитку, знову ж таки в містах, електричного транспорту. У 1892 році в Києві вперше в Росії був пущений електричний трамвай. Потім у 1897-му в Дніпропетровську (Катеринославі), в Кременчуці, Москві, Житомирі — в 1899-му, а в Одесі та Санкт-Петербурзі — в 1907-му. Завважуючи ці обставини, електростанції зводилися, в основному, для постачання освітлювальних пристроїв і електричного транспорту. На підприємствах для власних потреб також будувалися електростанції, у тому числі й такі, що продають в міста теплову енергію у вигляді гарячої води. На початку ХХ ст. низка великих кооперативів у Західному Сибіру замовили собі електростанції для використання електроенергії не лише в побуті, а й для виробничих потреб сільськогосподарського виробництва.

Варто відзначити, що електроенергія була потрібна і для засобів зв’язку, в першу чергу — це телеграф і радіо, а також кінематограф, що тільки-но зароджувався. Усе це викликало необхідність створення електротехнічної промисловості: електромашинобудування, виробництва кабелів і дротів, електричної освітлювальної арматури, захисної апаратури, приладобудування. Справа була прибутковою, і в нові галузі спрямувався іноземний і вітчизняний капітал.

За 10 років на початку XX століття іноземні капіталовкладення в дочірні підприємства електротехнічної промисловості Росії зросли на 65%, а в електроосвітлювальну сферу і міські трамваї — на 205% і 580% (!) відповідно.

У 1912 р. було створено «Петербурзьке товариство електропередач сили водопадів». За участю банків були організовані фінансові групи для будівництва ГЕС у районі, що примикав до Санкт-Петербурга, і в Карелії, а потім із цією метою утворено товариство «Іматра». У 1913 р. і 1914 р. «Петербурзьке товариство електропередач сили водопадів» представило проекти будівництва кількох електричних станцій, у тому числі однієї потужністю 250 тис. кВт у Фінляндії, яка тоді входила до складу Російської імперії. До речі, ці проекти були реалізовані вже в незалежній Фінляндії і в них брали участь російські інженери, що емігрували.

Привертали увагу і Дніпровські пороги. У 1912 р. утворився консорціум товариств і банків із вивчення будівництва каналу «Волга — Дон» і річки Дніпро для складання проекту водного шляху в його порожистій частині та використання сили падіння води для спорудження гідростанції. Для зведення цього комплексу були залучені німецькі концерни АЕГ, «Сименс-Гальське», французьке товариство «Батіньйоль», швейцарська компанія, низка російських банків. Експертизу проекту потужної ГЕС нижче дніпровських порогів і судноплавний канал в обхід їх провели німецькі експерти. Вітчизняний капітал був представлений переважно «Товариством електричної сили водопадів» із хорошою перспективою збільшення їхньої долі в реалізації цього наймасштабнішого на ті часи проекту. Будівництво майбутнього Дніпрогесу планувалося розпочати в 1915 році, а завершити — в 1920-му. Без соціалістичного змагання і керівної ролі партії. Приблизно стільки ж (1927—1932 рр.) він і будувався, але вже з цими атрибутами радянської влади. Як бачимо, вони мало чим допомогли.

У 1913 році потужність усіх електростанцій Росії досягла 1,1 млн. кВт, а вироблення електроенергії — 2 млрд. кВт-ч. По цьому показнику Росія займала восьме місце в світі, відстаючи не лише від США (там було вже 60 млрд.), а й від невеликої Бельгії. Цікаво, що навіть при таких показниках електрифікація одноповерхової Америки сталася лише в період президентства Рузвельта в середині 1930-х років. Проте виробництво електроенергії в Росії зростало швидше, ніж у всіх інших країнах, окрім США, — на 20—25% на рік. За таких темпів до 1925 року країна вийшла б із виробництва електроенергії на перше місце в світі. СРСР, незважаючи на всі зусилля, цього так і не вдалося.

Попри наявне відставання, електротехніка і електрифікація були сповна забезпечені інженерно-технічними кадрами. Найвидатніші інженери та вчені розуміли необхідність розробки комплексної програми електрифікації, аби покінчити з усе зростаючим хаосом і неефективним використанням ресурсів.

На всеросійських електротехнічних з’їздах — із 1900 до 1913 рік їх відбулося сім — розглядалися як технічні, так і стратегічні проблеми. Зокрема, питання про те, де краще будувати теплові електростанції: безпосередньо у промислових регіонах — аби підвозити до них паливо, або — навпаки — в місці видобутку цього палива, щоб потім передавати електроенергію по лініях електропередач. Більшість російських учених і інженерів-електротехніків схилялися до другого варіанта через географічний розподіл родовищ палива і дорожнечею доставки його в центр Росії, де у той час була переважна більшість споживачів. Це зіграло з більшовиками злий жарт, коли в 1918—1919 рр. Москва і Петроград виявилися відрізаними від основних районів видобутку палива: Донбасу і Баку. Це гостро поставило питання про необхідність будівництва Шатурської електростанції під Москвою, що працювала на місцевому торфі. Ці події послужили основою кінофільму «Комуніст» із відомим радянським актором Євгеном Урбанським у головній ролі.

КОМІСІЯ І ПЛАН

Царський уряд абсолютно не займався електрифікацією. Необхідність впровадження тодішньої революційної технології його не цікавила і була геть незрозумілою для відсталих корумпованих чиновників. Ситуація повторилася за 70—80 років уже в СРСР. Партійні функціонери абсолютно пропустили науково-технічну революцію, пов’язану з інформаційними технологіями. Не можна сказати, що саме це призвело до розпаду Радянського Союзу, як і електротехнічна революція початку ХХ століття для царської Росії, але свій внесок у цей процес, судячи з усього, внесли. Не випадково, що серед видатних більшовиків було досить багато успішних інженерів-електротехніків: Красін, Кржижановський, уродженець Києва — Классон, Радченко, Аллілуєв та ін.

Теоретичною основою майбутнього плану ГОЕЛРО послужила фундаментальна робота професора Кленінгсборга про розвиток електрифікації в Росії. Цілі її частини були внесені до плану, звісно, без посилань і згадок про автора. Та доля цього ученого й інженера невідома. Радше за все, він загинув у пучині громадянської війни. Крім того, важливу роль зіграла книга ректора Московського вищого технічного училища Гриневецького «Післявоєнні перспективи російської промисловості». Хоча професор категорично відкидав нову владу і зневажливо ставився до більшовицьких вождів, та серед них, за словами Троцького, він «зробився на зразок пророка, вчителя планування». Головна ідея його роботи, що знайшла віддзеркалення в плані ГОЕЛРО, полягає в тому, що основним напрямом енергетики найближчого майбутнього стане розвиток районних станцій, які працюють на малоцінному, але дешевому паливі. Потім настане черга будівництва гідроелектростанцій на річках Свірі, Мета, Волхов, Дніпровських порогах, річках Кавказу. Гриневецький представив розрахунок потужності таких станцій на 6—10 років, що збігатиметься з тим, що було закладене в плані ГОЕЛРО та реалізоване.

Перед Жовтневим переворотом відбулася концентрація в руках держави ключових сфер народного господарства: залізничного транспорту, енергетики і електротехнічної промисловості. Монополізація в них досягла крайньої міри. Це, ймовірно, наводило багатьох інженерів, економістів і учених, чий талант зневажався царською владою, на роздуми щодо переваг використання державно-монополістичної концентрації задля розробки і втілення централізованого плану електрифікації Росії.

Необхідні розробки почав іще Тимчасовий уряд. Була отримана згода низки зарубіжних фірм, зокрема американської Вестінгауз, на продовження і розширення робіт з електрифікації залізничного транспорту. Виконання більшості робіт передбачалося покласти на вітчизняну промисловість і фахівців. Фірма Вестінгауз повинна була поставити потужні турбіни та генератори і отримувати прибуток від експлуатації відповідних залізниць як плату за постачання устаткування. Через зрозумілі причини цього не сталося, але відповідні розробки були використані в розділі «Електричний транспорт» у плані ГОЕЛРО.

Хоча Кржижановський після 1906 року відійшов від активної революційної діяльності, завдяки старій дружбі з Леніним йому вдалося організувати зустріч голови Раднаркому в грудні 1917 року з двома відомими інженерами — Радченком і Вінтером. Вони добре уявляли масштаб електрифікації Росії і сприяли розумінню Леніним важливості енергетики як базової галузі економіки. Це був перший поштовх до розробки плану.

У травні 1918 року була створена Центральна електротехнічна рада (ЦЕС), яка в грудні 1918 року організувала Бюро з розробки загального плану електрифікації країни, а приблизно через рік Кржижановський послав Леніну свою статтю «Завдання електрифікації промисловості», отримав схвальний відгук і прохання написати про цю проблему популярно — з метою захопити нею «масу робочих і свідомих селян». Написана буквально за тиждень брошура відразу була видана, а ще за кілька тижнів Рада робітничо-селянської оборони її затвердила, а Ленін підписав положення про Комісію ГОЕЛРО. Саме до неї спочатку відносилася відома абревіатура. На підтримку з боку Леніна плану електрифікації вплинула видана в Німеччині в 1898 році книга Карла Баллода «Держава майбутнього, виробництво і споживання в соціалістичній державі». У ній були викладені уявлення про соціалістичне перевлаштування на основі командної системи управління. Леніну книга настільки сподобалася, що в 1919 році вона була терміново перекладена російською мовою і видана значним на той час накладом. У ній також приверталася увага читача до важливої ролі електрифікації.

Комісію очолив Кржижановський. До участі в її роботі було залучено понад 200 учених й інженерів. Багато з них, м’яко кажучи, нову владу не любили, але йшли на співпрацю з нею з кількох причин. По-перше, більшовицькі керівники демонстрували політичну волю до втілення їхніх проектів. Інженер Графтіо лише за радянської влади дістав можливість побудувати ГЕС на річці Волхов, чого він ніяк не міг реалізувати за колишнього режиму. І це при тому, що він був відомим європейським фахівцем з електрифікації транспорту і будівництва електростанцій. Деякі діяли з патріотичних міркувань, побачивши можливість за допомогою електрифікації здолати економічну відсталість країни.

По-друге, вагоме матеріальне питання. Члени комісії, наприклад, отримували зарплату 1 млн. карбованців на місяць, пайки вищої категорії і одяг для себе і сім’ї, а також право безкоштовного проїзду в транспорті нарівні з членами ВЦВК (ВЦИК). У період розрухи, відсутності найнеобхідніших продуктів, це було питанням елементарного виживання.

По-третє. Робота в комісії надавала певний захист від катка червоного терору. Керівник будівництва Волховської ГЕС Графтіо в березні 1921 року разом з іншими інженерами будівництва був заарештований Петроградським ЧК за безглуздим обвинуваченням. Малограмотні слідчі ЧК, що писати як слід не вміли, допитували відомого інженера європейського рівня, ставлячи йому складні технічні запитання, в яких вони нічого не тямили, і при цьому огульно звинувачували його. Проте слідство могло завершитися в розстрільному підвалі. І лише особисте втручання Леніна за клопотанням Кржижановського запобігло такому можливому кінцю. Графтіо був звільнений як «крупний фахівець».

Практичні кроки щодо виконання плану ГОЕЛРО були розпочаті лише в 1923—1924 рр. Так звана програма «А», що передбачала відновлення зруйнованого енергетичного господарства країни, була виконана вже в 1926 році. А до 1931 року виробництво електроенергії збільшилося майже удвічі. До 1935-го план ГОЕЛРО був значно перевиконаний за обсягом виробленої електроенергії. Проте — і про це не згадувалося — якісна сторона його ніколи виконана не була, багато чого із запланованого не робилося, до деяких розділів навіть не приступали.

Реалізація плану ГОЕЛРО збіглася з новою економічною політикою. Не обійшлося без непманів в електрифікація всієї країни. Кустарні підмосковні артілі об’єдналися в велике товариство «Електровиробництво», а 52 калузьких артілі — у товариство «Серена». Вони займалися будівництвом електростанцій, тягнули лінії електропередач, електрифікували промислові підприємства. Радянський уряд, що було незвичним, заохочував ініціативу приватних товариств у виконанні ГОЕЛРО. І це принесло відчутні плоди: близько половини генеруючих потужностей, побудованих за планом ГОЕЛРО, були створені із залученням сил і засобів непу, тобто бізнесу. Про це в радянській пропаганді ніколи не згадувалося. Та й сам план в епоху перших п’ятирічок якось пішов у тінь. Воно і зрозуміло. До нього не доторкнулася рука товариша Сталіна.

План ГОЕЛРО спробували копіювати в інших країнах. У 1923—1931 рр. з’явилися програми електрифікації США, Німеччини, Англії, Франції, Польщі, Японії... Але вони зазнали невдачі ще на стадії планування і техніко-економічних розробок. Там електрифікація була здійснена зовсім іншими засобами.

Доля авторів плану електрифікації склалася по-різному. Кржижановський залишався на посту голови Держплану до листопада 1930 року. Його змінив Куйбишев, померлий в 1935 році від алкоголізму. Потім голова комісії ГОЕЛРО переводять на менш відповідальну посаду голови Главенерго Наркомтяжпрому, а потім — в науку, залишаючись членом ЦК до 1939 року. Автора перекладу революційної пісні «Варшав’янка» Сталін не чіпав. Але і щодо його участі в розробці ГОЕЛРО практично не згадувалося. Александров — головний інженер Дніпробуду, а потім член президії Держплану, Вінтер — директор Дніпробуду, а потім — керівник Главенерго. Поступово багато творців плану ГОЕЛРО переміщуються в систему Академії наук. Минувши всі проміжні рівні, академіками стають Александров, Ведерєєв, Вінтер, Графтіо, Кржижановський. Не в усіх, проте, доля склалася настільки благополучно. Із керівного ядра Комісії ГОЕЛРО були репресовані: Вашков, Дубеллір, Різенкамф, Стюнкель, Угрімов.

Успіх комісії з плану електрифікації привів до внутрішньої боротьби в більшовицькому керівництві. Троцькому вдалося проштовхнути, попри заперечення Леніна, ідею Держплану як керівного органу планування народного господарства. Саме тоді виникла підхоплена Сталіним ідея планувати все, «аж до останнього цвяха». Розуміння абсурдності навіть самої постановки такої мети у лідерів більшовиків не виникало. Так, із вельми перспективної ідеї народився монстр, який потім був названий командно-адміністративною системою. Якби ж про це знали ентузіасти електрифікації країни, творці ГОЕЛРО...