Міф Юрія Андропова (до 100-річчя від дня народження)

Про Андропова в нинішній Росії згадують з відомим пієтетом. Його вважає своїм учителем президент Володимир Путін, що недивно, оскільки колишніх чекістів не буває. За розпорядженням російського президента наприкінці 1990-х рр. на будівлі ФСБ на Лубянці було відновлено меморіальну дошку Юрія Андропова, демонтовану 1991 року. Його ім’ям названо проспект у Москві. Такого не вдостоювався жоден радянський вождь за винятком Леніна.

ТАЄМНИЦЯ ПОХОДЖЕННЯ

Канонічна біографія Андропова стверджує, що він народився 2 (15) червня 1914 року на станції Нагутська, Ставропольської губернії (нині село Солуно-Дмитрієвське Андроповського (колишнього Курсавського) району Ставропольського краю). На вокзалі стоїть бюст Юрія Володимировича.

Батька він не пам’ятав. Той помер від висипного тифу, коли хлопчикові і року не минуло.

Мати, овдовівши, вдруге одружилася з помічником машиніста Віктором Олександровичем Федоровим. Вони переїхали на станцію Моздок. Коли Юрієві Андропову було чотирнадцять років, померла й мати. З того часу в анкетах він писав «сирота».

Вже з призначенням його головою КДБ 1967 року чиновною Москвою циркулювали чутки, що це не зовсім відповідає дійсності, і глава могутньої спецслужби приховує деякі факти свого походження.

Згідно з заявою 18-річного Юрія Андропова з проханням прийняти його до Рибінського річкового технікуму від 22 березня 1932 року, батька він втратив у дворічному віці, тобто 1916 року. У автобіографії, написаній в серпні 1937 року, 23-річний Андропов уже повідомляє, що його батько помер 1919 року. У життєписі 1937 року з’являється інформація про соціальне походження матері, що було обов’язковим на той час. «Мати народилася в родині пралі (чи покоївки)... Її було взято на виховання до родини Флекенштейн. Сам Флекенштейн був годинникарем. За документами вважався купцем. Помер він 1915 року. Дружина його зараз мешкає в Москві. Пенсіонерка».

Пильні партійці інформацією про купця дуже зацікавилися суворого 1937 року. Тоді секретар Ярославського обкому ВЛКСМ Андропов вступав до партії. Того ж року в місцевому партосередку пройшов слух, що батько Юрія класовий ворог — офіцер царської армії.

Можливо, у вдалому закінченні справи зіграли роль декілька обставин. По-перше, тверда позиція самого Андропова і неспроможність партслідчих довести до кінця кадрову справу. По-друге, наприкінці 1930-х рр., коли номенклатурні вакансії просто ніким було заповнювати, у ВКП(б) стали менш розбірливими. Російські шовіністи запідозрили його в не зовсім чистому з їхнього погляду походженні.

Колишній помічник Горбачова Валерій Болдін пише, що Михайла Сергійовича дратувала популярність Андропова. Одного дня він у серцях сказав Болдіну:

— Та що Андропов особливого зробив для країни? Думаєш, чому колишнього Голову КДБ, який пересаджав до в’язниць і психлікарень дисидентів, вигнав багатьох із країни, засоби масової інформації у нас і за кордоном не зжерли з потрухами? Та він напівкровка, а вони своїх ображати не дають.

М’яко кажучи, своєрідні уявлення Горбачова про всесвітню єврейську солідарність схожі на підозри російських націоналістів.

Перше і досить серйозне випробування бюрократичною системою Андропов пройшов успішно, але висновки зробив.

У результаті усунення старих кадрів молоді функціонери успішно підвищувалися службовими сходами. Починаючи з 1938 року, Андропов послідовно просувається в апараті ЦК комсомолу Карело-Фінської РСР і до кінця 1940-х рр. переходить на роботу до ЦК партії.

На старті московського періоду партійної кар’єри Юрія Володимировича сталося її гальмування. Андропова з будівлі ЦК на Старій площі переводять на Смоленську — до Міністерства закордонних справ. За винятком невеликої групи професійних дипломатів воно було місцем заслання опальних функціонерів. Зворотний хід було практично виключено. Маневр переходу на зустрічну смугу належало здійснити саме Андропову. Але коли потяг віз новоспеченого радника радянського посольства до Будапешта, майбутній зліт ще був в тумані.

Про угорське повстання і роль Андропова в його придушенні написано досить багато. Головний урок, засвоєний ним в Угорщині, був простим. Він побачив, з якою легкістю комуністична партія може втратити владу над країною, якщо лишень дозволить послабити ідеологічний контроль, цензуру, якщо зникне страх. Головне — не давати свободи.

ПОВЕРНЕННЯ ДО ХРАМУ

У Москві гідно оцінили діяльність Андропова. Вирішено було створити відділ ЦК для зв’язків із комуністичними та робітничими партіями соціалістичних країн. На чолі його було поставлено Андропова.

На цей період припало погіршення, а потім і відкрита ворожнеча з Китаєм та Албанією, будівництво Берлінської стіни, польські заворушення 1968 і 1970 рр. і, зрештою, Празька весна, придушена радянськими танками.

Після обрання Брежнєва на посаду Генерального секретаря ЦК на роль другого секретаря претендували Михайло Суслов та Андрій Кириленко. Вони не ладнали між собою і не дуже любили Андропова. У глави уряду Олексія Косигіна і Андропова стосунки складалися вкрай складно. У них була якась особиста несумісність. До того ж Андропов говорив помічникам, що пропоновані  Косигіним реформи можуть призвести до небезпечних наслідків і до розмивання радянського ладу.

Інакше кажучи, Андропов боявся навіть косигінських реформ, більш ніж помірних. Як же після цього вважати, що Андропов, ставши 1982 року Генеральним секретарем, серйозно збирався реформувати СРСР?

У перші роки на посту Генерального секретаря Брежнєву знадобилися надійні люди. Андропов увійшов до їх числа. Саме йому Брежнєв довірив йому ключовий пост Голови КДБ.

Оскільки Андропов не керував великою парторганізацією, він не мав підтримки в країні. Одинак у партійному керівництві. Для Брежнєва  1967 року це було очевидним плюсом, йому й потрібен був такий на посту Голови КДБ.

Юрій Володимирович, схоже, щиро не хотів цього призначення. В ті роки перейти з секретарів ЦК на посаду голови КДБ вважалося пониженням. Андропов у той момент і не здогадувався, що ця посада з часом приведе його в крісло Генерального секретаря.

ГОЛОВНИЙ ЧЕКІСТ

Новий голова ввів до складу комітету ряд нових підрозділів. Так, було створено нове 5-е управління для боротьби з ідеологічними диверсіями. Коли Андропов розібрався в складному господарстві КДБ, то з оперативно-технічного управління вивів відділ, який займався прослухуванням телефонів і приміщень. Його перетворили на самостійний 12-й відділ, який підпорядкували безпосередньо главі КДБ.

На посту Голови КДБ Андропов показав себе вкрай ортодоксальним прибічником існуючого ладу. Юрій Володимирович був непохитним борцем з так званим українським буржуазним націоналізмом. Василь Стус та Анатолій Марченко загинули в таборах. Не менше сил він поклав на переслідування генерала Петра Григоренка, лідерів кримських татар, зокрема, Мустафи Джемілєва. За ініціативою Андропова академіка Сахарова відправили на заслання до Горького, зараз — Нижній Новгород. Адже Сахаров, один із творців ядерної зброї, зробив для Батьківщини набагато більше, ніж люди, що його переслідували.

Саме Андропов санкціонував поширення в країні чорносотенних настроїв, хоча не міг не розуміти, що вони підривають офіційну ідеологію.

КДБ почав цю кампанію за допомогою доктора історичних наук Миколи Яковлєва. 1974 року у видавництві «Молодая гвардия» вийшла його книга «1 августа 1914 года». У ній лютнева революція і скинення монархії зображалися як змова масонів, які ненавидять Росію і які вирішили погубити велику державу.

Матеріали про уявні підступи масонів, у тому числі фальсифіковані чекістами протоколи допитів колишніх діячів Тимчасового уряду, авторові вручили в комітеті.

Книга Миколи Яковлєва була сигналом до того, що можна сміливо звинувачувати у всіх бідах Росії масонів і євреїв і таке трактування підтримується вищим начальством.

Суспільство відвернулося від обговорення життєво важливих проблем країни, яка опинилася в тяжкому становищі, і зайнялося захопливою справою — з’ясуванням, хто з діячів нашої історії був євреєм і масоном.

ПОХОРОН ЛЕОНІДА БРЕЖНЄВА 12 ЛИСТОПАДА 1982 РОКУ. ПЕРЕД ЮРІЄМ АНДРОПОВИМ (У ЦЕНТРІ) ВІДКРИВСЯ, НАРЕШТІ, ШЛЯХ ДО ВЛАДИ / ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

Радянський Союз руйнувався зовсім не зусиллями ліберально налаштованих дисидентів. Багатонаціональну державу підривали крайні націоналісти, які займали великі пости в партійно-державному апараті аж до Політбюро.

За Андропова всю країну було обплутано поліцейським розшуком. Штатних працівників КДБ було понад 480 тисяч осіб, скільки було позаштатних інформаторів взагалі досконально невідомо. Принаймні, не менше. Потрібно віддати належне Брежнєву, він не був ні полохливим, ні надмірно підозріливим. Цим він відрізнявся від Андропова, який, побачивши в Будапешті 1956 року, як повсталі розправляються зі працівниками держбезпеки, злякався на все життя.

ТОВАРИШ ГЕНЕРАЛЬНИЙ СЕКРЕТАР

Після смерті Брежнєва влада не перейшла до Андропова автоматично, сама собою. Ось як писав про це Валерій Болдін, помічник Михайла Горбачова тоді, коли він був ще секретарем ЦК. «Перед остаточною ухвалою про наступника сталася коротка, але люта сутичка претендентів... Готувалася змова наближених щодо висунення на першу роль Костянтина Черненка. Проте проти колишнього шефа КДБ Ю.В.Андропова... йти було, як вважали, важко й небезпечно. Про змову стало відомо Андропову раніше, ніж усі пішли додому. Тому прибічники Черненка, змирившись, відступили...»

Безліч проблем відразу обрушилася на нового Генерального секретаря ЦК КПРС. Як згадував колишній головний редактор газети «Правда» Віктор Афанасьєв, під час бесіди з Андроповим у листопаді 1982 року «його особливо непокоїли нелади в економіці, занепад трудової дисципліни, корупція... Турбував Андропова і стан національних стосунків...»

Першою турботою нового генерального секретаря стали кадри. Йому потрібні були свої люди на ключових постах. Заразом він міг позбутися тих, кого терпіти не міг.

На першому ж пленумі 22 листопада 1982 року, за десять днів після обрання генеральним секретарем, Андропов виконав давню свою мрію — відправив на пенсію секретаря ЦК Андрія Кириленка — «за станом здоров’я і на власне прохання».

Андропов витягнув Миколу Рижкова, майбутнього голову уряду СРСР, з Держплану і, минаючи проміжні рівні партійної драбини, призначив відразу галузевим секретарем ЦК КПРС з питань економіки. Пошану до Андропова Рижков зберіг назавжди. У політичному істеблішменті він єдиний сприйняв смерть Юрія Володимировича як особисте горе.

Андропов створив тандем Рижков-Горбачов. Останній після пленуму, який обрав Андропова генсеком, ходив веселий і урочистий.

Першого секретаря Ленінградського обкому Григорія Романова Андропов зробив секретарем ЦК з питань військово-промислового комплексу. Ліберальна ленінградська інтелігенція Романова зневажала. Невисокого зросту, дуже зарозумілий, він встановив над містом суворий ідеологічний контроль.

ВОЛОДИМИР ПУТІН (НА ФОТО — ІЗ СЕРГІЄМ ЛАВРОВИМ) НЕ РАЗ НАЗИВАВ ЮРІЯ АНДРОПОВА СВОЇМ ПОЛІТИЧНИМ УЧИТЕЛЕМ / ФОТО РЕЙТЕР

Чудовий актор Аркадій Райкін не витримав постійного тиску ленінградського начальства і разом зі своїм театром змушений був перебратися до Москви.

Як писали радянологи Соловйов і Клепікова, «залишається лише здогадуватися, як склалася б доля Росії і світу, якби Андропову було відпущено не 15 місяців, а вдвічі-тричі більше — принаймні декілька років — на посту офіційного керівника імперії».

І досі не припиняються суперечки про те, що мав намір зробити Андропов, якби прожив довше, і в якому напрямку він би повів країну.

Багато шанувальників Андропова впевнені, що він провів би всі необхідні економічні реформи, не зруйнувавши держави. Юрій Володимирович був і залишається настільки популярним, можливо, саме через те, що про нього так мало знають.

На думку академіка Олександра Яковлєва, Андропов уявляв собі реформи у вигляді санітарної чистки паротяга, який зупиняється, задихається, зміцненні дисципліни аж до каральних заходів.

Опубліковану від його імені в часописі «Коммунист» статтю «Учение Карла Маркса и некоторые вопросы социалистического строительства» було сприйнято багатьма партійними працівниками як «струмінь свіжого повітря, яким повіяло в затхле приміщення»;  вона здавалася одкровенням, свідченням особливої прогресивності Андропова. Після цього нічого особливого не сталося, окрім бутафорського зміцнення дисципліни і облав у містах у робочий час. Але міф про реформатора Андропова народився і продовжує жити.

Не дуже ясно, чому багато людей покладало настільки великі надії на Андропова. Пізньої осені 1982 року країну очолила людина, яка, якби не була  членом Політбюро, давно б перевели на інвалідність.

Як говорила Раїса Максимівна Горбачова, страшно згадувати, але на похоронах Андропова я бачила і відверто щасливі обличчя.