Між двома світами
Коли проживеш п’ять-шість років у чужому краю, починаєш бути частиною його, а він –– тебе. Починаєш забувати, що в твоїй кишені інший паспорт, що ти залишаєшся громадянином іншої держави. Твоє життя, серце –– тут. Коли вперше приїхав в Україну, то раптом побачив так багато, що довго просто не міг ані збагнути, ані прийняти –– сама структура побуту, матеріальної культури, людських поведінок –– все було абсолютно інакшим від знайомих мені речей. Поступово я переростав свої забобони –– чи, може, почав присвоювати інші, тутешні. Я змінився, зміни ці проходили разом зі змінами в країні. Сполучені Штати Америки й Союз РСР були дуже різні, але в них була одна велика спільність: вони не були звичайними державами, будованими на нації, зрештою – на спорідненості співвітчизників, а на ідеях – так званому класичному лібералізмові та так званому марксизмові-ленінізмі. У цьому сенсі обидві держави були великими експериментами: перший незакінчений, другий завершений.
Ідеї надзвичайні важливі в краях ідей. Тому що самі ідеї дають леґітимність, утверджують віру народу, що така система має право існувати, що вона «своя» і має право вимагати від громадян законослухняності, матеріальних благ, а в час війни –– самі їхні життя.
Суть американської ідеї втілена в одному абзаці Декларації Незалежности (1776 р.): Ми вважаємо самоочевидними ті істини, що всі чоловіки створені рівними, що їхній Творець наділив їх певними невідчужуванами правами, зокрема правами на життя, свободу, прагнення щастя. Що для забезпечення цих прав встановлені уряди, справедлива влада яких одержана від згоди «керованих», і щоразу, коли певна форма врядування стає руйнівною для визначених завдань, народ має право змінити або скасувати його і встановити нове врядування, закладаючи в його основу такі принципи і організовуючи владу так, щоб вони видавалися народові найпридатнішими для досягнення безпеки й щастя.
Очевидно, дійсність ніколи повнсітю не втілює ідеали, Томас Джефферсон, який написав цю Декларацію, був рабовласником, і ніхто тоді серйозно не сприймав ідею, що жінки чи ідніанці можуть бути також створені рівними. Сам цей документ звинувачував великобританського короля, між іншим, у тому, що він заслабко захистив (білих) колоністів від (червоних) «диких племен». Але там була закладена ціла політична філософія: що люди мають природні права, що держави існують тільки для їхнього захисту, що колективно громадяни мають право змінити чи скасувати свій уряд. Словами Конституції США (1787 р.), вся влада належить тим, кого цей документ ідентифікує як свого освятителя і засновника. «Ми – народ Сполучених Штатів». І перші десять поправок чітко дефініювали різні права, які федеральний уряд в жодному разі не міг порушити. Може, найцікавіша поправка дев'ята, котра встановлює, що цей список прав не дозволяє порушень інших прав, які можливо, існують. У 1963 р. Верховний суд США насправді знайшов таке право –– право до простору особистих таємниць (privacy). Інакше кажучи, в центрі американської політичної філософії й культури –– ідея, що не тільки потрібно захищати і що держава насправді захищає громадян, але також, що «треба завжди» захищати громадян від держави та уряду.
Америка ніколи не була й ніколи ні буде ідеальною демократією, де всі мають рівний вплив, а офіційна політика завжди збігається з побажаннями більшості. Зрештою, сама конституція недемократична в тому сенсі, що вона забороняє певні акції навіть тоді, коли більшість громадян хочуть це робити. Великий французький дослідник американської системи Алексис Де Токвілль вбачав суть американської «демократії» («представницьке самоврядування» було б точніше) у майже маніакальному прагненні юридично рівних американців до формування могутніх, хоч би й нерівних асоціацій, через які можна захистити свої спільні інтереси від уряду й навіть змінити його. Будь-хто має право формувати таку організацію, шукати однодумців чи прагнути переконати співгромадян. І хоча це набагато легше та успішніше вдається за солідної фінансової підтримки, історія США дає безліч прикладів, що це не обов'язково. Я сам був виконавчим директором офіційної комісії, створеної тому, що одна діаспорна організація зовсім без сторонньої фінансової підтримки (крім як з власної кишені фундатора організації) зібрала підписи на петиції Конґресові. Навіть проти волі тодішнього Президента Рейґана. І була створена державна гібридна Комісія Президента і Конґресу з вивчення голоду 1932–1933рр. в Україні.
Від цього йде основне політичне враження американців, що вони можуть впливати на політику, змінювати її. Американці не надто прагнуть, щоб їхні керівники були кращими за них. Вони хочуть, щоб вони були, зрештою, як усі, сумлінно виконували свої обов'язки, нарівні з усіма відповідали перед законом, щоб вони розуміли їх і служили їм. Є міф старого фільму «Містер Сміт їде в Вашінґтон», де наївний активіст бойскаутів випадково стає сенатором, бачить корумпованість і один проти всіх виставляє філібустер (тодішня тактика законодавчого затримування, коли будь-який сенатор мав право стояти, говорити та зупиняти всю працю палати, аж поки не впаде від утоми). У фільмі Сміт упав, але все ж виграв. Суть не в тому, що такого насправді не було. Суть у тому, що традиційний американець щиро вірить, що таке можливе, та – важливіше – при потребі він сам має право так зробити. Може, він програє, а може, й ні. Іншими словами, американська ідея дає силу окремій людині. Її перевага в тому, що мільйони вміють програвати, але рано чи пізно буде новий Білл Гейтс.
Люди з колишнього Радянського Союзу часто бувають вражені, коли не знаходять елітного класу на вершині американського суспільства, тобто там, де вони сподівалися його знайти. Працюючи в Комісії, я ніколи не звертався до сенатора ДеКонсіні інакше, ніж «Деніс», чи до конгресмена Гілмана по-іншому, ніж «Бен», тобто хоч «ти» майже не існує англійською мовою, фактично ми були на «ти», як і всі їхні працівники. Різниця між сенатором і прибиральником традиційно полягає в тому, що вони виконують різну, але вкрай важливу для суспільства роботу. Вочевидь, були (і, ймовірно, є) інші сенатори та конгресмени, котрі підтримували набагато формальніші стосунки з підлеглими, але суттєвим є факт, що, як правило, рівність іде до самого верху політичного суспільства. В українській пресі іронізували над тим фактом, що протягом двох років американський президент не міг влаштувати на роботу в Білий Дім стажерку. А він просто не міг. Це не в його компетенції. Така система.
Основну ідею радянської системи я вбачаю в книжці «Что делать?» і в ленінських словах «Есть такая партия!». Ленінізм – фактично унікальна суміш Маркса з російською революційною традицією Чернишевського й Ткачова. В центрі системи –– всезнаюча «партія нового типу», яка складається з «професійних революціонерів», озброєних єдиним науковим розумінням законів історії й природи. Очевидно, як в свого часу визнавав Троцький, не можна бути правильним без партії. Жорстко ієрархізована партія, яка все знала й безкінечно піклувалась про благо народу, дала суспільству вигідні їй рефлексії. Для переважної більшості населення все, що треба знати, можна знайти в 4-й главі «Короткого курсу історії ВКП(б)» чи у найновішій передовиці «Правди». Хто шукав далі, наражався на небезпеку потрапити до категорії «ворогів народу» з усіма відомими не вельми приємними наслідками. Йдеться не лише про розстріли, концтабори, виселення, а про повну неможливість влаштувати нормально своє життя, отримати улюблену роботу, квартиру, створити сім'ю. Не говорячи вже про політичну кар'єру, яка можлива була тільки за умов повної лояльності та безумовного прийняття всіх правил гри Системи. Зазвичай більшість людей навчилася думати про публічні справи, як про погоду. Можна про неї говорити (особливо якщо кажеш, що добра). Меншина посадових фігур навіть могла сказати, що погана (якщо не публічно). Але всі очікували нових наказів, кампаній, постанов із центру, зверху. І практично всі вирішували щось робити для себе тихцем, «наліво», тому що по-іншому було неможливо. Ті, хто говорить про народження тіньової економіки й корупції суто ринковими стосунками, дуже лукавлять. Такі слова, як «блат», «хабар», «телефонне право» – породження далеко не сьогоднішнього дня. Подвійна мораль, подвійна психологія, подвійна бухгалтерія –– це рука мертв'яка, котра хапає за горло живих. Не сьогодні люди навчилися напоказ демонструвати свої чесноти і свій патріотизм, а у вузькому колі складати плани продажу «наліво» тисяч тонн цементу, потягів із вугіллям, деревиною, продуктами. Декілька десятиріч тому Костянтин Семіс, дисидент, який емігрував, написав прекрасну книжку про цей характер радянського побуту під назвою «Корумповане суспільство».
Очевидно, захищати громадян від держави під контролем «розуму, честі й совісті нашої епохи» було не тільки непотрібно, а й суперечило самій суті ленінізму. Можуть бути «перекручення генеральної лінії», але, зрештою, партія завжди була права. Навпаки, щоб захистити «батьківщину пролетаріату всього світу» від корумпованих впливів зовнішнього світу в кінці 1920-х років, СРСР було ізольовано від світових інтелектуальних процесів майже до кінця радянської влади. Мало хто усвідомлював катастрофічні наслідки такого «захисту».
Як нещодавно підкреслював проф. Роман Шпорлюк із Гарвардського університету, в Польщі західна преса та література більш-менш вільно оберталися, крім періоду 7-8 років наприкінці 1940-х до середини 1950-х рр. Із цього можна зробити висновок, що період інтелектуальної ізоляції (чи ідеологічного захисту) ПНР був досить коротким, і коли закінчилася влада комуністичної ідеї, польські інтелектуальні й політичні еліти могли досить швидко знайти спільну мову із зовнішнім світом, який вони вже досить добре розуміли.
Але такий довгий період ізоляції, особливо для "старої" радянської України (у кордонах, які існували до укладення пакту Молотова - Ріббентропа 1939 р.), породив чимало непорозумінь, а іноді й ставив просто неперехідний мур між українськими й західними інтелектуалами. Коли я був в Україні вперше, із якоїсь нагоди хтось мені сказав: "Нам треба консолідуватися" - і, чесно, я його не зрозумів, тому що основне значення англійського слова «consolidate» - "зробити солідним, компактним, твердішим" і вкрай рідко "з'єднатися". Але тут я ніколи не чув цього слова, крім в останньому значенні. Ми використовували і продовжуємо використовувати такі самі слова з іншими змістами. Цей приклад промовистий, але не такий уже й суттєвий. Адже не лише українці повинні пізнавати світ, а й світ - Україну з її відмінностями, традиціями, непростою історією, зрештою звичками. Я ладен махнути рукою навіть на назву одного банку, який буквально читається як "збанкрутілий банк", навіть на назву одного видавництва, що видало книжку відомого політика й назвалося тим місцем, на якому сидять. Можливо, це частковості. Але вони - породження неграмотності експертів, перекладачів, тих, через кого нині проходить зв'язок із західним світом. Нещодавно в київському "Макдональдзі" ми з дружиною одночасно прочитали дві рекламки для дитячого обслуговування, вона - українською, я - англійською. Дружина нарахувала понад 50 помилок українською, я ще більше англійською. Але найгірша й найважча проблема - бюрократичний новояз, який буквально роз'їв живе тіло мови, у тому числі наукової, політичної. Західному читачеві важко пробитися крізь нескінченні ЦУМи, ТОВи, ЦОСи, РІКи, уже на цьому, здавалося б, не надто важливому рівні виникають суперечності між західними й українськими бізнесменами при підписанні договорів. Нещодавно я зіткнувся з таким фактом. Велика фірма провела переговори з українцями, пройшли відповідні консультації, погоджено деталі. Подані документи і плани були російською мовою. А на момент підписання виявилося, що фірму зареєстровано в україномовному оформленні. Щось на зразок Госком-Держком. У прикінцевій угоді назва була подана саме так. Але банківський комп'ютер не такий розумний, зате кожен західний бізнесмен здебільшого недурний, і він розуміє, що така плутанина з назвами - пряма дорога до плутанини з грішми. Не знаю, чим закінчилася ця історія, зате достеменно знаю, що полетіли чималі гроші в повітря і тоді зустріч і переговори минули безрезультатно, бо українці, за їхнім же висловлюванням, зіткнулися з "непрохідною тупістю" західних чиновників.
Коли 1991 року перед політичною елітою постало завдання інтегруватися у світ, від якого була так довго ізольованою, вона просто не вміла збагнути навіть основних рис того світу. "Реформа" може означити будь-що: від повернення до попереднього, ліпшого стану (оригінальне значення) до переходу в безліч варіантів нових станів. Якщо не знаєш, "камо грядеши", ніяких реформ не буде. За теперішнього Президента Захід чув безкінечний хор: "Так, так, ми запроваджуємо реформи, будуємо демократію, громадянське суспільство, соціально-орієнтовану ринкову економіку". До навченого політичним двуязичієм Заходу після численних фінансових крахів, що супроводжували його спроби допомогти Україні в її благородних цілях, почало поступово доходити, що гасло "Говорим – Ленин, подразумеваем - партия", говоримо одне, домовляємося про одне, а на думці інше, себто поза розумом, поза здоровим глуздом - воно ще живуче, живе, і воно - звідти. Отоді серйозні аналітики і пригадують, що Східна Німеччина також називалася д е м о к р а т и ч н о ю, що р е ф о р м и були проведені Брежнєвим і Косигіним, г р о м а д я н с ь к е с у с п і л ь с т в о взагалі уже було повністю сформоване в СССР, що колгоспний і чорний р и н к и вже існували, а що вже казати про с о ц і а л ь н о - о р і є н т о в а н у е к о н о м і к у. Західним аналітикам дивно читати про *політичну кон'юнктуру*, вони просто не можуть втямити, що це таке. Напрошується висновок, що всі політики в Україні продажні, що сама політика є предметом торгівлі.
Звісно, ці терміни зазнали певної трансформації і справді в бік демократизації, як-от термін "громадянське суспільство" у книжці колишнього радника Президента Видріна та колишнього голови Президентської Адміністрації Табачника "Україна на порозі ХХІ століття", звідки стає зрозуміло, що "будівельники" просто не знали, що вони нібито будували, але відтік іноземних інвестицій з України, дедалі зростаюча нехіть іноземних інвесторів до співпраці з Україною викликані саме отією, породженою тоталітарною машиною, психологією: "говоримо одне – на думці інше". Угода про одне, терміни визначено, гроші виділено, насправді ж, виявляється, угода про інше або взагалі укладена з порушеннями, хоч над нею працювали найкращі юристи й економісти України, згадаймо хоча б відому історію з будівництвом заводу «Кока-коли», коли все вирішувалося на найвищому державному рівні, та от чогось не врахували, будівництво в повному розпалі, мільйони доларів уже перетекли, аж тут виявляється, що держава не мала права розпоряджатися цією землею, бо вона належить колгоспові чи району. "Чия земля?" А й справді, чия земля? Можна запитати разом із стократ розвінчаним Калиткою із п'єси Карпенка-Карого. Хоч і кровопивцею був, але запитання поставив резонне.
Наприклад, Захід розуміє ринкову економіку як усунення держави від повсякденного менеджменту переважної більшості підприємств (винятки майже завжди збиткові, такі фірми держава рятує через політичні чинники, і вони живуть за рахунок держбюджету) та поступове копіювання економіки західного типу (що поляки, чехи й угорці раптом зрозуміли і почали робити з видимими результатами). Але, як недавно правильно відзначила Ірина Клименко (чиї блискучі економічні статті виникли, ймовірно, завдяки тому, що розум журналістки не був отруєним "політичною економікою"), українські владоможці очевидно мріють про щось інше — про китайську модель, яка фактично тепер іде до краху.
Можна бути трохи брутальнішим: єдиний конкретний досвід, який мали діти Совдепії з "ринковою економікою", був чорний ринок, єдине інтелектуальне поняття офіційних "економістів" — від не зовсім акуратних, давно безнадійно застарілих класиків марксизму-ленінізму й геть неакуратних совдепівських підручників політекономії. Якщо буде приватна власність, хай буде нашою! Та в першу чергу треба захистити вітчизняного виробника (тобто нас)! Ось і маємо що маємо. Вже 1994 року я писав про "українську клептократію", породжену такою системою, але не передбачав, що так далеко усе зайде.
Дивно, але люди звикають до диктатури, обожнюють її, долучаються до неї. Є чимало свідчень про те, що в останні дні Другої світової війни мешканці Берліна заспокоювали одне одного: "Ґрофац (німецьке скорочення фрази "найвеличніший військовий лідер всіх часів" — тобто Гітлер) нас врятує!". Це таки правда, що "прелести кнута" існують, хоч справедливості заради треба зазначити, що пересічні німці жили трохи краще за Гітлера, ніж пересічні українці (чи росіяни) за часів Сталіна. Усе ж для переважної більшості населення СРСР в кордонах до 1939 р. став їхньою суб'єктивною духовною батьківщиною. Система, побудована Сталіним, дала єдину — хоча й досить відносну — "нормальність", яку вони коли-небудь знали. Недаремно співала Маша Распутіна: "Когда-то была страна, и тогда сказали, что нет".
П'ять років тому ще були мрії, сподівання, українці тоді були гордими, що вони стали громадянами незалежної української держави. Правда, були кіоскерки, які не могли зрозуміти, що "три" — не "две", а "зажигалка" є "запальничкою". Але надії були у всіх. Згодом самі надії починали зникати.
Нема ґрунту для такої гордості на простому побутовому рівні. Згадаю, як нещодавно ми з дружиною пішли по цигарки. Якийсь хлопець хотів пограбувати кіоск, а дівчина-господиня спокійно відказала: "Не можна мене обікрасти, я вже заплатила й вони тебе знайдуть!". Уже стало ясно — щось не те в районі. І від цього просвітилася ціла система. Тут деталей не потрібно — достатньо сказати, що там, де держава не вміє виконувати навіть основних функцій (наприклад, навести лад на базарі і зібрати для цього податки), інші "неформальні" досвідчені організації перебирають на себе її місце в соціально-політичному "ланцюгу їжі".
Найгіркіше для мене те, що люди в цій нетерпимій ситуації очікують якогось Ґрофаца, який один має усіх порятувати. Мені здається, що суть теперішньої ситуації полягає саме в оцій амальґамі слухняності тоталітаризму з економічною культурою чорного ринку. Коли всі винні перед урядом, як можна цей уряд змінити? Злодії втрачають політичні права навіть в Америці.
Зміни на краще можливі тільки тоді, коли рядовий громадянин переконається, що сам він може це робити. Люди добре знають, як влаштуватися в тіні. Коли буде вигідно, вони ступлять на сонце. І ті, які сьогодні торгують підробленою горілкою й контрабандними цигарками, завтра (чи післязавтра) стануть справжніми вітчизняними товаровиробниками. Але треба чітко усвідомити, що ті, хто при владі, вже мають усе, що їм треба, вони змінять ситуацію тільки тоді, коли народ їх до цього примусить. Тільки коли українці твердо і чітко заявлять: "МИ — народ". Тоді це стане силою. І владою. Є підстави критикувати західну систему. Це окрема тема. Але не можна заперечити того, що така система функціонує не без певних успіхів. Можливо, через те сусідні поляки (які також мають так само, як і росіяни, спільні й складні стосунки з українцями) зробили як зробили. Хто в Україні не хоче жити, як, наприклад, у Польщі? Може, тільки ті, які "мають, бо мають"...
