Між свободою і «великою державою»

Цей знаменитий росіянин звернувся до своїх співвітчизників із дивним, обпалюючим закликом: «Жити не брехнею!» — він немов передчував, скільки ще сотень тисяч, мільйонів життів погубить безжалісна тоталітарна система брехні, що дуже вправно замінила, як змія, що линяє, свою червоно-комуністичну шкіру на «триколірну»-великодержавну. Він точно і проникливо писав ще 1972 року: «Насильство не живе саме і не здатне жити саме: воно неодмінно сплетене з брехнею. Між ними більш родинний, найбільш природний глибокий зв’язок: насильству нічим прикритися, окрім брехні, а брехні нічим утриматися, окрім як насильством. Всілякий, хто колись проголосив насильство своїм методом, невблаганно повинен вибрати брехню своїм принципом».

Олександр Солженіцин пропонував тоді, 42 роки тому, єдино можливий, на його думку, в умовах радянського ладу шлях боротьби і з державним насильством, і з тотальною брехнею: «Простий крок простої мужньої людини: не брати участі в брехні, не підтримувати помилкових дій! Нехай це приходить у світ і навіть панує у світі — але не через мене. А тільки-но розвіяно буде брехню — огидно відкриється нагота насильства — і насильство дряхле впаде». Остання теза — суперечлива і, щонайменше, наївна; та все ж, коли читаєш звернення кращих представників російської інтелігенції (від 5 вересня 2014 року) з протестом проти розв’язаної путінським режимом війни в Україні і проти безприкладної брехні в російських ЗМІ (підписано Андрієм Макаревичем, Людмилою Улицькою, Віктором Шендеровичем, Лією Ахеджаковою і багатьма іншими відомими в країні людьми — всього 59 підписів, збір продовжується) — то є підстави стверджувати: цей мужній вчинок перебуває «в руслі» приведених вище слів Солженіцина.

Ми в Україні рішуче не можемо погодиться з дуже багатьма висловами «останнього російського класика», як його інколи називають, який пішов із життя шість років тому, в серпні 2008 року. «Совість Росії» дозволив собі говорити про те, що «у відторгнутій (від кого? — І. С.) Галіції, за австрійського сприяння, були вирощені спотворена українська ненародна мова, нашпигована німецькими і польськими словами, і спокуси повного всеукраїнського сепаратизму». Солженіцин, без тіні сумніву, заявляв, що «народ наш і розділився на три гілки лише після грізної біди монгольської навали та польської колонізації. Це все — придумана нещодавно фальш, що мало не з IX століття існував особливий український народ з особливою не-російською мовою. Ми всі разом витекли з дорогоцінного Києва, «звідки пішла Руська земля», за літописом Нестора, звідки і засвітило нам християнство».

Вражаюче: Солженіцин, який увійшов до світової літератури як один із найбільш безкомпромісних критиків СРСР і комунізму взагалі, в цьому випадку повторює буквально «роз’їдені міллю» догми радянських «коротких курсів» і «тез до 300-річчя возз’єднання України з Росією» (1954 рік). Та все ж — навіть враховуючи, що він, визнаючи страшний Великий Голод в Україні 1932—1933 років кошмарним злочином більшовицького режиму (в романі «В колі Першому» один із героїв, згадуючи, як забирав тоді, в молоді роки, останнє зерно у голодуючих українських селян, приходить до убивчого, несамовитого висновку: «Кара тобі — за це! Хвороби тобі — за це! В’язниця тобі — за те!»), до кінця життя люто заявляв: той Великий Голод не був і не міг бути геноцидом українського народу — навіть попри його дуже «темні» «особливі» стосунки з Володимиром Путіним 2000—2008 р.р. (які багато хто визнає фактичною підтримкою кремлівського правителя), однак щось рішуче не дозволяє наклеїти на Солженіцина ярлик «шовініста великороса» і «українофоба». І автор цих рядків утримався б від категоричного твердження, що Солженіцин «благословив» би путінське вторгнення в Україну. Хоча і відкидати таку можливість, чесно кажучи, теж важко...

ЗНАМЕНИТИЙ АМЕРИКАНСЬКИЙ ЖУРНАЛ «ТАЙМ» РОЗМІСТИВ ФОТО СОЛЖЕНІЦИНА НА СВОЇЙ ОБКЛАДИНЦІ, ЗАСВІДЧИВШИ ТИМ САМИМ ГЛИБОКУ ПОШАНУ ДО НЬОГО / ФОТО З САЙТА JASONBOURN.LIVEJOURNAL.COM

Солженіцин суперечливий, складний, плутаний (як і будь-який видатний художник); адже це лише рядові творці легко піддаються «вирівнюванню». Але є в його широкій спадщині статті, роботи, тези, думки, повз які не можна пройти; вони актуальні, особливо зараз. Нижче читач побачить дивну річ: російська людина Солженіцин наполегливо, з року в рік (ще до вимушеної еміграції 1974 року, а особливо після) звертається до Заходу, до Європи і передовсім до США, з гучним і жорстким закликом: кремлівським лідерам (брежнєвського, в цьому випадку, «розливу») не можна вірити ніколи і ні в чому — обдурять! — а особливо не можна вірити ній «миролюбній» «розрядці»; Захід повинен не розм’якшуватися, а, навпаки, мобілізувати всі свої ресурси — інакше загине. Ці виступи письменника свого часу набули світового резонансу і багатьох протверезили. Чи треба пояснювати, яка сила загрожує вільному світу зараз і наскільки небезпечно Європі і США розслаблятися сьогодні? Почитаймо, як Солженіцин ламав канони казенного «радянського патріотизму».

* * *

• «Дух Мюнхена — ніскільки не пішов у минуле, він не був коротким епізодом. Я наважуся навіть сказати, що дух Мюнхена переважає в ХХ столітті. Сторопілий цивілізований світ перед натиском оскаленого варварства (радянського, комуністичного варварства! А що відбувається зараз? Хто його спадкоємець? — І. С.), що раптово повернулося, не знайшов нічого іншого протиставити йому, як поступки і посмішки. Дух Мюнхена — є хвороба волі благополучних людей, він є повсякденний стан тих, хто віддався жаданню благоденствування що б там не було, матеріальному добробуту як головній меті земного буття. Такі люди — а безліч їх у сьогоднішньому світі — обирають пасивність і відступи, тільки б далі потягнулося б звичне життя, тільки б не сьогодні переступити в суворість, а завтра, дивишся, обійдеться... (Але ніколи не обійдеться — розплата за боязкість буде лише зліша. Мужність і подолання приходять до нас, лише коли ми зважуємося на жертви).

(Нобелівська лекція, 1972 рік)

• «Падіння мужності — можливо, найбільш разюче, що видно в сьогоднішньому Заході сторонньому погляду. Західний світ втратив громадянську мужність і весь в цілому і навіть окремо по кожній країні, кожному уряду, кожній партії, і вже звичайно — в Організації Об’єднаних Націй. Цей занепад мужності особливо позначається в прошарках правлячому і такому, що інтелектуально  передує, чому і створюється відчуття, що мужність втратило все суспільство. Звичайно, зберігається безліч індивідуально-мужніх людей, але не їм доводиться направляти життя суспільства. Політичні й інтелектуальні функціонери виявляють цей занепад, безвілля, загубленість у своїх діях, виступах і ще більше — в послужливих теоретичних обґрунтуваннях, чому такий образ дій, що кладе боязкість і підлабузнювання в основу державної політики, — прагматичний, розумний і виправданий на будь-якій інтелектуальній і навіть етичній висоті. Цей занепад мужності, що місцями доходить немовби до повної відсутності чоловічого начала, ще особливо-іронічно відтіняється при раптових вибухах хоробрості і непримиренності цих самих функціонерів — проти слабких урядів, або ніким не підтриманих слабких країн, засуджених течій, які  не можуть дати відсіч. Але нидіє мова і паралізуються руки проти урядів могутніх, сил загрозливих, проти агресорів і проти Інтернаціоналу Терору.

Чи треба нагадувати, що падіння мужності спрадавна вважалося першою ознакою Кінця?»

(Промова в Гарвардському університеті. Червень 1978 року)

• «Коли створювалися сучасні західні держави, то проголошувався принцип: уряд повинен служити людині, а людина живе на землі для того, щоб мати свободу і прагнути до щастя (дивися, наприклад, американську Декларацію незалежності). І ось нарешті в останні десятиліття технічний і соціальний прогреси дали змогу здійснити очікуване: державу загального добробуту. Кожен громадянин отримав бажану свободу і таку кількість і якість фізичних благ, які теоретично повинні були б забезпечити його щастя  — в тому зниженому розумінні, як в ці ж десятиліття створювалося (Упущена лише психологічна подробиця: постійне бажання мати ще більше і краще і напружена боротьба за це відображаються на багатьох західних обличчях заклопотаністю і навіть пригнобленням, хоча вирази ці прийнято ретельно приховувати. Це актуальне напружене змагання захоплює всі думки людини і зовсім не відкриває вільного духовного розвитку). Забезпечена незалежність людини від багатьох видів державного тиску, забезпечений більшості комфорт, якого не могли уявити батьки і діди, з’явилася можливість виховувати в цих ідеалах і молодь, звати і готувати її до фізичного процвітання, щастя, володіння речами, грошима, дозвіллям, майже до необмеженої свободи насолод — і хто б тепер, навіщо, чому повинен був би від всього цього відірватися в тому туманному випадку, коли безпеку власного народу треба захищати в далекій доки країні?

СОЛЖЕНІЦИН У «ЗЕКІВСЬКІЙ» РОБІ. КІНЕЦЬ 40-Х РОКІВ ХХ ст. / ФОТО З САЙТА LIVEINTERNET.RU

Навіть біологія знає, що звичка до високоблагополучного життя не є перевагою для живої істоти. Сьогодні і в житті західного суспільства благополуччя стало відкривати свою маску, що губить».

(Промова в Гарвардському університеті, 1978 рік)

• «Пороком свідомості, позбавленої божественної вершини, вже після Другої світової війни було — піддатися сатанинській спокусі «ядерної парасольки». Тобто: знімемо турботи з себе, знімемо борг і обов’язок з молоді, не робитимемо зусиль захищати себе або тим більше когоcь іншого — заткнемо наші вуха від стогонів і СРСР, і Сходу Європи і житимемо в гонитві за щастям, а якщо гряне і над нами небезпека — то нас захистить ядерна бомба, а ні — ну тоді нехай спалиться до біса увесь світ! Плачевний безпорадний стан, в який сьогодні скотився Захід, багато в чому витік від тієї фатальної помилки: що захист світу — не міцність сердець, не стійкість людей, — а лише ядерна бомба.

Лише при втраті нашої божественної надсвідомості міг Захід після Першої світової війни спокійно поставитися до багаторічної загибелі Росії, яку роздирала людоїдська банда (і ще більшою мірою, додамо — до трагедії України! Втім, Солженіцин, який завжди вважав росіян, українців і білорусів «одним народом», не раз писав, що він «чи не наполовину українець» — по матері і дідові, — цілком можливо, і нашу трагедію мав на увазі. — І. С.), а після Другої світової — до такої ж загибелі Східної Європи. А то починався віковий процес загибелі всього світу, — а Захід не розгледів, і навіть багато допомагав йому (на щастя, цієї загибелі не сталося. Поки. — І. С.). За все століття єдиний раз зібрав Захід сили на бій проти Гітлера. Але плоди того давно розгублені. Проти людоїдів у цьому безбожному столітті знайдений анестезуючий засіб: торгувати. Такий сьогоднішній горбок нашої мудрості».

(Темплтонівська лекція в Букінгемському палаці в Лондоні. 1983 рік)

• «Жорстко критикуючи великодержавні «провали» Солженіцина (у статті 1990 року «Як нам облаштувати Росію» він запропонував росіянам, українцям і білорусам, як «кровно близьким народам», об’єднається в «Російський Союз», щоправда, «добровільно». Але інші 12 республік із Союзу, безумовно, «відпустити» — бо «немає у нас сил на Імперію! — і не треба, і повалися вона з наших плечей: вона розтрощує нас, і висмоктує, і прискорює нашу загибель» — навіть ось так! Це написано за рік до розвалу Союзу), відкидаючи, зокрема, його явну ідеалізацію Столипіна, шовініста і українофоба (мало не головний позитивний персонаж в 10-томній епопеї «Червоне колесо», де письменник розповідає про трагедію 1917 року — це і є центральний твір Солженіцина, а не «Архіпелаг ГУЛАГ», як прийнято вважати), ми, задля справедливості, повинні визнати, що його чисельні публіцистичні виступи в США і Європі (їх було немало) зіграли тоді, в період «розрядки» і пов’язаних з нею ілюзій, дуже важливу позитивну роль. У своїх промовах і статтях (а вони швидко публікувалися в провідних газетах Заходу, в «Нью-Йорк Таймс», «Санді Таймс», «Ле Монд», «Дейлі Експрес»...) нобелівський лауреат невпинно попереджав: було б найбільшою наївністю для Заходу вірити «миротворчим» промовам Брежнєва і Ко. Вони ніколи не перестануть розглядати країни вільного світу як ворогів. Така постановка питання (ще до приходу до влади Рейгана і Тетчер), безумовно, теж внесла свій вклад до майбутнього розвалу СРСР. І в цьому — безперечна заслуга Солженіцина. Інша справа — не виправдалися його твердження, ніби 1917 рік «зламав хребет» колишньої, «національно-історичної» Росії (письменник завжди різко заперечував спадкоємність між Росією більшовицькою і Росією імперською, не бажаючи бачити очевидного), а тому, мовляв, саме ці сили «національно-історичної» Росії тільки і можуть вивести країну з прірви, в яку її завели Ленін і Сталін. Солженіцин, після повернення до Росії в травні 1994 року, міг переконається, чи виправдався його прогноз. І ми зараз можемо переконатися. Але це — тема для особливої розмови.