Мова нашого Первослова - 2

Закінчення. Початок читайте «День», № 161-162

Деякі християнські конфесії й у наші дні використовують церковнослов’янську мову у богослужінні. Такий стан речей, на наш погляд, не відповідає духові кирило-мефодіївської традиції — адже слов’янська писемність була створена, щоб дати змогу новонаверненим слов’янам звертатися до Бога зрозумілою мовою.

На час створення слов’янської писемності Костянтином-Кирилом людство вже винайшло найдосконаліший спосіб збереження та передачі інформації у просторі та часі — фонематичне (буквено-звукове) письмо. Потреба у писемності з’являється тоді, коли людство досягає високого ступеня цивілізаційного розвитку, коли виникає усвідомлювана потреба у збереженні великих обсягів різноманітних відомостей. Письмо постає у результаті творчих зусиль розвинутих людських соціумів. Шлях від перших спроб зафіксувати повідомлення за допомогою малюнків до писемності, яка використовує графічні знаки для відтворення окремих звуків мови, тривав багато тисячоліть. Кожний новий крок на цьому шляху ставав новим щаблем у розвитку аналітичних та абстрагуючих властивостей людської думки.

Слов’янська писемність генетично пов’язана з грецькою традицією, а через неї і з культурною традицією середземноморського ареалу, де давніми фінікійцями було створено фонематичне письмо. В історії створення азбуки для слов’ян багато загадкового. Справа в тому, що до нашого часу дійшли слов’янські пам’ятки, писані двома азбуками — глаголицею та кирилицею. Чому знадобилися дві азбуки? Коли виникла кожна з них? Відповіді на ці питання шукають уже понад 200 років.

Історія не зберегла нам жодної пам’ятки, створеної Костянтином та Мефодієм, їхніми найближчими учнями. Найстаріший слов’янський датований текст, відомий сьогодні, — це напис зі скельного монастиря поблизу села Крепча у Болгарії. Він сповіщає про смерть раба божого Антона у 921 році. (КМЕ, т. 1, с. 699). Найдавніша датована слов’янська книга — Євангеліє, переписане у 1056—1057 рр. для новгородського посадника Остромира. Більшість рукописів, що збереглися від X—XI ст., — недатовані. Та й дійшло їх до наших днів близько 20 (включаючи і окремі аркуші, невеликі уривки). Глаголицею написані Зографське, Маріїнське, Асеманієве євангелія, Клоцов збірник, Синайський псалтир та Синайський требник, ряд фрагментів¹. Найбільші кириличні пам’ятки X—XI ст. — Супрасльський збірник, Савина книга (Євангеліє), Енинський апостол.

Одна з найдавніших пам’яток слов’янської писемності зберігається у Центральній науковій бібліотеці ім. В. Вернадського у Києві. Це так звані Київські глаголичні листки. Вважають, що їх було створено у X ст. На семи аркушах невеликого формату глаголицею записані тексти молитв, що читаються під час церковної відправи за латинським обрядом. Київські глаголичні листки багато досліджувалися. Найновіше грунтовне дослідження пам’ятки та її видання належить українському вченому В.В. Німчуку (Київські глаголичні листки. К., 1983).

У пам’ятках, пов’язаних зі слов’янськими первонавчителями, їхніми учнями, у тогочасних історичних джерелах ми не знайдемо прямих вказівок на те, якою була азбука, створена Костянтином Філософом для слов’ян. Але уважно читаючи їх, можна відшукати чимало фактів, що дають підстави зробити певні висновки.

У стародавніх рукописах, написаних глаголицею, дослідники зустрічають помітки на полях або приписки у кінці сторінок, зроблені кирилицею. У кириличних же рукописах зустрічаються вставки окремих слів, а то й цілих уривків глаголичного тексту. Тобто ті, хто писав книги глаголицею, кирилиці не знали, а приписки робилися пізніше. У той же час писці кириличних текстів володіли і глаголицею й у разі потреби могли її використовувати. А це також свідчення на користь того, що глаголиця почала використовуватися як упорядковане слов’янське письмо раніше, ніж кирилиця.

Мовні особливості найстаріших слов’янських пам’яток уважно вивчалися спеціалістами-мовознавцями. На їхню думку, глаголичним текстам притаманна більша кількість архаїчних рис мови. Для деяких глаголичних пам’яток лінгвісти визначають місце їх можливого створення на підставі мовних даних. Наприклад, у Київських глаголичних листках увагу вчених привернули слова з рефлексами ц і з на місці праслов’янських сполучень *dj, та *tj, замість очікуваних південнослов’янських жд і шт (у східнослов’янських мовах маємо ж і ч): подазь (замість подаждь), обhцаніє (замість обhштаниє) тощо. У тексті Київських глаголичних листків є ціла низка лексем західнослов’янського походження: рhснотивьнъ — «істиний», бальство — «лікування, медицина», мьша — «церковна служба, літургія». Перелічені особливості мови вказують на те, що Київські глаголичні листки були створені у західних слов’янських землях (Моравії, Паннонії). А отже, цілком вірогідним є те, що глаголицю сюди принесла місія Костянтина-Кирила та Мефодія.

Вивчення історичних джерел, результати палеографічних досліджень дають вагомі аргументи на користь того, що глаголиця була створена Костянтином-Кирилом і почала використовуватися як упорядковане слов’янське письмо раніше, ніж кирилиця.

Вирушаючи до Великої Моравії, Костянтин та Мефодій, досвідчені дипломати і полемісти, розуміли, що в умовах боротьби за вплив у цій слов’янській державі між Візантією та орієнтованим на Рим німецьким духовенством використання абетки, тісно пов’язаної з грецькою, могло б викликати зайве ускладнення і так складної ситуації.

У Болгарії, коли туди прийшли вигнані з Моравії учні первонавчителів, становище було іншим. Тут існувала тривала традиція використання грецького алфавіту для запису праболгарських, а, можливо, і слов’янських текстів «без устроєнія». Між слов’янською верхівкою та представниками грецького духовенства точилася боротьба за право вести церковну відправу рідною мовою. За таких умов використання азбуки, близької до грецької, напевно, дещо пом’якшувало протистояння.

Саме у Східній Болгарії, на думку переважної більшості вчених, грецький алфавіт було доповнено буквами, що позначали специфічні слов’янські звуки. За зразок при цьому правила упорядкована слов’янська азбука, створена Костянтином-Кирилом. Здійснювали цю роботу учні Солунських братів. У грецькому житії одного з них — Климента Охридського, — написаному архієпископом Теофілактом Охридським, є згадка про те, що Климент працював над доповненням якоїсь абетки. Про те, що слов’янську азбуку «і тепер ще дороблюють», говорить у повіданні «Про письмена» Чорноризець Храбр. Можна думати, що на пристосування грецької азбуки до потреб слов’янського письма вплинули і рішення церковного собору, що відбувся у Преславі у 893 році, одразу після перенесення сюди з Пліски болгарської столиці. Тут було прийнято рішення про заміну грецьких книг у церковній відправі слов’янськими; впровадження болгарської мови у всіх сферах офіційного життя (крім дипломатії); про навчання у школах рідною мовою. Цей собор ознаменував початок періоду, який увійшов у історію Болгарії як «золотий вік» розквіту її писемності та культури.

Заміна однієї слов’янської азбуки на іншу відбувалася поступово. Упорядкована слов’янська азбука на основі грецького алфавіту з Болгарії набула поширення у Київській Русі. Глаголицю на Русі також знали: у написах-графіті Софійських соборів у Києві та Новгороді зустрічаються окремі глаголичні букви, невеликі фрази. В Україні глаголицю знали ще у XVII ст. Її різновид використовували тут для тайнопису (наприклад, визначний український письменник, лексикограф, друкар Памво Беринда (1555-60—1632).

Найдовше глаголиця зберігалася на південному заході слов’янського світу. Хорвати-католики користувалися нею для запису конфесіональних та побутових текстів аж до початку XX ст. У цих слов’янських землях, що весь час перебували під владою римського папського престолу, азбука Костянтина-Кирила виступала своєрідним засобом утвердження самосвідомості слов’ян.

Оригінальна азбука, створена Костянтином-Кирилом, була величезним культурним здобутком слов’янства. Недаремно, мабуть, слов’янську книгу вперше було надруковано саме глаголичним шрифтом. Сталося це 1483 року, а книгою цією був хорватський місал (збірник молитов).

Розповідь про історію слов’янського письма була б неповною без спроби з’ясувати походження назви кожної абетки. В історичних джерелах, близьких до часів створення слов’янської азбуки, йдеться про «слов’янське письмо». Назва «кирилиця» прямо пов’язана з іменем творця слов’янської азбуки, якого християнська церква канонізувала під іменем Кирила. Вона увічнює ім’я і справу видатного просвітителя. Але за якою азбукою закріпилася ця назва: за тією, що була створена ним, чи за тією, що замінила з часом першу і набула ширшого розповсюдження?

Післямова Книги пророків, переписаної кирилицею у 1047 р. (збереглися копії ще з XV ст.) у Новгороді, починається словами: «cлава тебh господи царю нєбєсныи, aко сподоби м_ написати книгы си_а ис коуриловицh». Це зауваження переписувача свідчить про те, що первісно кирилицею називалася азбука, створена Кирилом, яку сьогодні ми називаємо глаголицею. У Новгороді у XI ст. традиція ще зберігала за цією азбукою її первісну назву. З часом, коли теперішня кирилиця повністю витіснила з широкого вжитку першу упорядковану слов’янську азбуку, вона перебрала собі й її назву, освячену іменем просвітителя.

У землях, де азбука Костянтина-Кирила продовжувала використовуватися, її первісна назва не могла зберегтися. Хорватське духовенство, домагаючись визнання папською курією права на існування глаголичного письма, приписало його створення християнському письменнику IV ст. Ієроніму, що уславився перекладом Біблії на латинську мову. Нейтральна щодо авторства назва «глаголиця» зустрічається у хорватських джерелах з XVI ст. У латинських документах терміни glagola, glagolita із значенням «той, хто служить за глаголичними церковними книгами» зафіксовані з XVI ст. Слово «глаголиця» пов’язане із спільнослов’янським коренем *golgolъ, утвореним шляхом подвоєння (редуплікації) звуконаслідувального кореня* gol-. Проста форма кореня відбита у старослов’янських гласъ — «голос», гласити — «кликати, вигукувати», глашати — «кликати, називати», а редуплікована — у глаголъ — «слово, мова» та глаголити — «говорити, називати». Назва азбуки, пов’язана з цими двома словами, поширилася під впливом традиції її використання хорватами-глаголяшами.

¹ Назви давні рукописи одержують за іменем відкривача чи володаря, місцем, де знайдена або зберігається пам’ятка.