На шляху до правди

Знищення видатних представників польської інтелектуальної еліти у Львові (липень 1941 року) належить до тих історичних трагедій, які не зазнали абсолютного «табу» радянської цензури, не були цілковито замовчуваними, але стали приводом для вельми цинічних та безсоромних фальсифікацій. Проте взаєморозуміння у стосунках між євроінтегрованою Польщею та Україною вимагає повного очищення від темної спадщини минулого, цілковитої щирості та діалогу мовою правди. Тим більше, що в сучасній Польщі є діячі, готові покласти відповідальність за трагедію винятково на українську сторону. Тому «День» надає слово, можливо, найкращому фахівцю з цієї проблеми в Україні — відомому історику, директору Інституту українознавства НАН України Ярославу ІСАЄВИЧУ, а також підполковнику у відставці Кіму НАУМЕНКУ. Отже, що ж дійсно трапилось у Львові в ті страшні липневі дні 1941-го?

Через тиждень від початку радянсько-німецької війни, 30 червня 1941 р., частини вермахту зайняли Львів. Вже 1—2 липня до міста прибули спецгрупи СС для ліквідації всіх, визнаних ворогами гітлеризму. Одна з них, під командуванням бригаденфюрера СС Е.Шонґарта здійснила арешти й розстріл у ніч на 4 липня 39-ти професорів львівських вищих шкіл, серед яких були Т.Бой-Желенський, К.Вайгель, А.Ломницький, Т.Бартелк, Р.Лоншан де Бер’є, Т.Островський, С.Пілят, А.Соловій та інші визначні вчені.

Цій події присвячені численні документи і чимало книг та статей різного рівня й спрямування — від цілком позанаукових пропагандистських публікацій радянських і польських авторів (В.Бєляєв, Д.Климук, В.Масловський, С.Даниленко, А.Щесняк, С.Лопатинський, А.Корман та інші) до об’єктивних праць сучасних українських учених, зокрема А.Боляновського, та польських істориків, в тому числі Ґ.Грицюка і особливо З.Альберта, який протягом тривалого часу проводив пошук і вивчення документів з цього питання.

Iдеологічним бар’єром для цих груп авторів були різні думки щодо участі українських військовиків з батальйону «Нахтіґаль» в акції знищення польської професури у Львові. Якщо перша група, обслуговуючи інтереси тоталітарних режимів і польських шовіністичних кіл, фальсифікувала події з метою скомпрометувати «українських націоналістів» і «колабораціоністів» і приписувала вбивство українцям, зокрема батальйонові «Нахтіґаль», то інші, працюючи в умовах відсутності компартійного тиску і цензури, прагнуть відтворити правду. При цьому вони спираються на документи, насамперед Звіт Надзвичайної державної комісії для встановлення злочинів нацистів у період окупації Львова, який був складений 13 грудня 1944 р. До складу комісії входили перший секретар Львівського обкому партії I.Грушецький, голова облвиконкому М.Козирєв, начальник управління НКВС генерал Є.Грушко та інші особи, яких неможливо запідозрити у симпатіях до вояків українського «Нахтіґаля». Попри це, підписаний ними документ, який розглядався на Міжнародному військовому трибуналі у Нюрнберзі 15 лютого 1946 р. і був ним схвалений, однозначно відкидає участь української частини в арештах і страті професорів, зрештою, як і в інших акціях проти цивільного населення, зокрема євреїв. Нині Акт (обсягом 44 сторінки) зберігається у Державному архіві Львівської області, разом iз численними свідченнями мешканців міста, списками жертв нацистського терору та відомостями про організаторів і безпосередніх виконавців жорстоких акцій. Зразу відзначимо, що серед названих там катів немає жодного українського прізвища, немає і згадки про вояків «Нахтіґаля» або українських перекладачів, чи, тим більше, структури ОУН. До такого ж висновку дійшла польська урядова Головна комісія з розслідування злочинів гітлерівців у Польщі, яка тричі — у 1959, 1966, 1976 роках — розглядала події у Львові. Хоча серед польського населення були поширені чутки, що вина за вбивство падає на українців, польська урядова комісія 1976 р. остаточно ствердила, що злочин скоїли нацисти.

Незважаючи на це, у зв’язку з гострими дискусіями в парламенті, засобах масової інформації щодо визнання УПА воюючою стороною в Другій світовій війні й статусу учасників визвольних змагань за незалежність України, в деяких вітчизняних виданнях повторюються твердження фальсифікованої радянської історіографії та польських шовіністів, зокрема про участь українців у знищенні групи польських професорів і взагалі тисяч поляків і євреїв у Львові. Більше того, в Україні з метою тенденційної пропаганди утворюються спеціальні об’єднання, зокрема так званий Український народний фронт антифашистських сил (назва попередня), проголошений на суспільно-політичних слуханнях 28—29 жовтня ц.р. у Києві. У них узяли участь активісти політичних партій лівого спрямування, ветеранських організацій, окремі народні депутати. Кожний з учасників отримав виданий у Києві 2005 р. 360-сторінковий збірник «Документи викривають. Про співробітництво українських націоналістів із спецслужбами Німеччини», в якому можна знайти твердження, що батальйони «Нахтіґаль», «Роланд», УПА в роки Другої світової війни знищили сотні тисяч невинних людей. Одним з головних завдань «Фронт» ставить широкомасштабну пропагандистську роботу в Україні з метою не допустити «реабілітації ідеології ОУН-УПА» та «встановлення націонал-тоталітарного режиму (по типу прибалтійських)».

Водночас деякі польські громадські організації і засоби масової інформації знову почали реанімувати сфальсифіковані радянською і прокомуністичною польською історіографією, а також польськими шовіністами звинувачення українців, зокрема вояків батальйону «Нахтіґаль» та членів ОУН, у причетності до арештів і розстрілів групи польських професорів у Львові в липні 1941 р. Найбільшу активність виявляє зареєстрований юридичними органами Республіки Польща 3 квітня 2002 р. «Союз нащадків львівських професорів, замордованих гестапо в липні 1941 р.», який визначив у числі своїх головних завдань: «Нагадування громадськості в країні та за кордоном про цей злочин... Заклик до морального осудження цього злочину урядами, що представляють народи, державні та національні організації яких свідомо та безпосередньо брали участь у їх скоєнні... Звернення щодо відшкодування моральної або матеріальної шкоди, понесеної родинами».

Аналіз архівних документів, дослiджених колективом істориків України та Польщі, сьогодні дозволяє докладно відтворити події перших днів німецької окупації Львова й, зокрема, обставини знищення групи польських професорів у липні 1941 р. Як відомо, встановлення «нового порядку» на окупованих землях Гітлер поклав на могутній репресивний апарат спецслужб рейхсфюрера СС Генріха Гіммлера. Напередодні нападу на СРСР шеф Головного управління імперської безпеки обергрупенфюрер СС Г.Гейдріх утворив у Кракові структури, яким доручено діяти у Львові в перші дні його окупації. Серед них були так звана Айнзацгрупа «Ц» та спецгрупа поліції безпеки і СД бригаденфюрера СС Шонґарта. На них було покладено завдання «очистити місто від особливо небезпечних елементів». (Зауважимо, перед вступом Червоної армії до Львова, Л.Берія наказував наркому НКВС УРСР Iвану Сєрову зробити подібне: «очистити» Львів «від контрреволюційних і ненадійних елементів»).

Група Шонґарта отримала завдання щодо арешту і знищення польської професури у Львові, оскільки мала певний досвід арештів і ув’язнення краківських професорів восени 1939 р. Щоправда, генерал-губернатор Ганс Франк не був у захваті від цієї операції. «Неможливо описати, скільки ми мали клопоту з краківськими професорами, — говорив він на нараді з командирами есесівських груп, які готувалися до відходу на схід. — Якби ми завершили цю справу на місці, то вона виглядала б зовсім інакше. Тому настійно прошу вас, щоб ви більше нікого не направляли у концтабори Рейху, а здійснювали ліквідацію на місці». Цього разу, у Львові, бригаденфюрер діяв рішуче. Він прибув до міста слідом за фронтовими частинами вермахту 2 липня, а вже наступного дня о 22-й вечора приступив до виконання запланованої акції.

Між тим батальйон «Нахтіґаль» був сформований ще у квітні 1941 р. в Кракові за ініціативою Проводу ОУН С.Бандери, який на цьому етапі ще поділяв ілюзію (від якої незабаром повністю відмовився), що Німеччина буде союзником у визволенні України. Напередодні війни батальйон зосередився поблизу кордону у складі військ 17-ї армії генерала Штюльпнаґеля, яка наступала у львівському напрямку. Його український командир капітан Шухевич отримав наказ командування «найкоротшим шляхом проникнути до Львова і в околиці для заняття і гарантії безпеки важливих дорожніх об’єктів, промислових підприємств і складів продовольства, залізничних шляхів, водоймищ, заводів, відділень зв’язку і телеграфу» (документ німецького архіву). Німці розуміли, що саме українські вояки Шухевича, які орієнтуються у великому місті, здатні виконати завдання, досить масштабне і складне для 330 стрільців. Уранці 30 червня вони прибули до Львова і не лише приступили до виконання визначених завдань, але й з власної ініціативи і всупереч волі німецької влади виконали доручення Проводу ОУН, а саме забезпечили проведення Національних Зборів у «Просвіті», де проголошено відновлення Української держави, взяли під контроль радіостанцію, яка передавала на край вісті про цей Акт. Згодом вояки батальйону були стягнуті в казарму на вул. Курковій, звідкіля 6 липня рушили до Тернополя. Як свідчив німецький командир полку «Бранденбург»: «Щодо активності групи «Нахтіґаль» під час її перебування у Львові, яка була під моєю командою, то я ніколи не давав наказу чи доручення офіцерам того батальйону чи командирові Герцнеру на розстріли, брутальність до людей чи крадіжки». До речі, командир «Бранденбургу» надіслав рапорт шефу абверу адміралу Канарісу із скаргою на «звірства, яких допускається спеціальна група», маючи на увазі Зондеркоманди 4а і 4б Отто Раша та спецгрупу Шонґарта.

Необґрунтовані серйозними свідченнями публікації радянських (В.Бєляєв, К.Дмитрук, тощо) та польських (А.Щесняк, В.Шота) авторів ігнорують наявні в архівах і частково опубліковані матеріали різних судових процесів, проведених у Німеччині. 1960 р. у зв’язку із справою міністра ФРН Оберлендера, колишнього офіцера «Нахтіґаля», суд у Бонні досить детально провів розслідування, але, незважаючи на тиск з боку СРСР і Польщі, визнав його та «Нахтіґаль» непричетними до злочину. Щоправда, паралельний суд у НДР засудив Оберлендера до найвищої міри покарання, але цей суд діяв за вказівкою з Москви, тож прийняти інше рішення він не міг. 1966 р. проводив слідство прокурор Гамбурга на позов вдови польського професора Г.Круковської і теж визнав винними за розстріл поляків німецькі відділи з гестапо. Отже, матеріали судових розслідувань дають змогу висвітлити львівську трагедію липня 1941 р. з належною повнотою. Спецгрупа СС Шонґарта, розмістившись на вул. Пелчинській, 49 вже у перший день свого перебування у Львові, 2 липня арештувала найвідомішого на той час польського вченого і популярного політика, 59-літнього уродженця Львова, професора Політехніки Казимира Бартеля, який у міжвоєнні роки тричі очолював уряд Польщі. Його помістили в будинок на Пелчинській. Що відбулося наступного дня, відзначив звіт Надзвичайної комісії, заслуханий трибуналом у Нюрнберзі і опублікований у 3-му томі документів процесу: «Уже перед захопленням Львова гестапівські відділи за наказом німецького уряду мали складені списки з прізвищами вчених, які мали бути ліквідовані. Відразу ж після зайняття Львова почалися масові арешти, а з ними екзекуції, гестапо арештувало професора Тадеуша Бой-Желенського, члена Спілки радянських письменників, автора багатьох літературних праць, професора Романа Ренцького з Медичного інституту, Володимира Серадзького — ректора і професора кримінальної медицини... (подано прізвища 38 львівських професорів)».

Найавторитетніший дослідник цієї проблеми польський історик Зиґмунт Альберт надзвичайно ретельно вивчив архіви і численні свідчення членів родин професорів та інших, кому пощастило вижити, і в збірнику статей і матеріалів «Убивство львівських професорів у липні 1941 року» в основному об’єктивно виклав трагічні події. Він зробив однозначний висновок: «Багато поляків помилково вважають, що вбивство професорів здійснили українці». Покликаючись на документи та матеріали судових процесів, він слушно зауважив, що «якби це було так, то гамбурзький прокурор не визнав би після війни, що це була справа його співвітчизників — німців». Він свідчить, що арештовували польських професорів гестапівці. Зокрема, гауптштурмфюрер капітан СС Г.Крюгер 1942 р. у розмові пишався, що «професори львівські — моя справа» (після війни засуджений на довічне ув’язнення). Офіцер СС в адміністрації Генеральної Губернії В.Кучман стверджував, що список адрес на 25 осіб у Кракові нібито склали українці. Проте, слушно зауважує З.Альберт, адреси професорів можна було взяти з телефонного довідника, або з інших доступних джерел.

Iнший польський дослідник Ґжегож Грицюк у книзі «Поляки у Львові. 1939—1944», (видана 2000 р. у Варшаві польською мовою) наводить наказ № 2 Гейдріха від 1 липня 1941 р., відповідно з яким спецгрупа Е.Шонґарта поруч з іншими, повинна була «для німецьких інтересів» знищувати не лише євреїв і комуністів, але й польську інтелігенцію. Відтак, свідчить автор, «злочин скоїла група поліції безпеки і СД під командуванням бригаденфюрера СС Карла Ебергерта Шонґарта».

Арештованих вчених привозили і розміщували в бурсі Абрагамовичів на однойменній вулиці (тепер вулиця Т.Бой-Желенського). Між іншим, недалеко на вул. Гербуртів (тепер М.Глинки) у віллі арештованого К.Бартеля розмістився сам Шонґарт. Вже на світанку о 4.00 4 липня на ближніх Вулецьких пагорбах есесівці розстріляли 40 професорів та членів їхніх сімей. З арештованих напередодні звільнили дев’ятьох осіб, але Бартеля тримали: чекали вказівки Берліна. Цей діяч становив особливий інтерес свого часу для Москви, куди його тричі у 1940—1941 рр. закликали і де він, начебто (принаймні такі чутки були тоді у Львові) мав зустріч із Сталіним. Начальник імперського гестапо Г.Мюллер припускав, що Кремль мав намір створити польський промосковський уряд на чолі з К.Бартелем. З іншого боку, глава польського емігрантського уряду В.Сікорський планував призначити його послом Польщі в СРСР. 16 липня до Львова прибув Гіммлер, який мав зустріч і переговори з Бартелем, і, як вважають, пропонував йому співпрацювати з окупантами, можливо, навіть очолити маріонетковий уряд Польщі. Професор відкинув пропозиції і 21 липня був переведений у тюрму на Лонцького, а 26-го — розстріляний. Взагалі, формальним приводом репресій щодо професури було звинувачення у співпраці з радянським режимом. В числі перших були арештовані саме вісім осіб, які 1940 р. відвідали Москву.

Восени 1943 р. львівське гестапо замітало сліди своїх злочинів. Як свідчить З.Альберт, 8 жовтня есесівці пригнали на місце страти польських професорів 20 євреїв з так званої «Команди смерті». Вони шукали останки для ексгумації і знищення. Коли це не вдалося, викликали з гестапо на Пелчинській офіцера СС К.Ставіскі, який точно вказав місце страти (ще один доказ, хто здійснював злочини). Останки вивезли в Лисиницький ліс і спалили.

Отже, юридичне розслідування встановило організаторів і виконавців злочину — нацистів у особі вищих керівників поліції безпеки і СД: Гіммлера, Гейдріха, Кацмана та спецгрупи СС бригаденфюрера К.Е.Шонґарта. Твердження польських прокомуністичних пропагандистських видань та польської реваншистсько- шовіністичної публіцистики про причетність українців (ОУН, батальйону «Нахтіґаль», перекладачів) до вбивства польських професорів у Львові відкинуті також і провідними польськими вченими-істориками.

Безпідставні звинувачення українців у злочинах, скоєних нацистами, мають негативний вплив на ставлення польської громадськості до позитивного розвитку українсько-польських відносин. В той же час солідаризація деяких авторів і навіть організацій в Україні з польськими шовіністами, служить блокуванню справедливих вимог про визнання УПА воюючою стороною, спричиняє дестабілізацію в нашому суспільстві й гальмує процес його консолідації.

Політичні події в Україні останнього року привели до влади демократичні державницькі сили, що вселяє надію на рішучий перегляд стереотипів, створених фальсифікованою радянською історіографією. Звичайно, наївно було б думати, що висновки істориків автоматично дійдуть до свідомості народів. Проте вже настав час донести до українського і польського суспільства правду про події Другої світової війни, зокрема про трагічну загибель групи польських професорів у Львові в липні 1941 р.