Наш Гоголь

1 квітня цього року виповнюється 200 років від дня народження Миколи Васильовича Гоголя. Майже за рік перед тим наші гуманітарні міністерства розіслали цидули на місця, зобов’язавши люд посполитий проводити різноманітні заходи до ювілею — конференції, вечори, читання і т.д. і т.п. При цьому, здається, ніхто не замислювався, а чи потрібне нам таке широке (і, зрештою, дилетантське) відзначення цього 200-річчя. Принагідно хочу нагадати, що цього року виповнюється така ж кругла дата від дня народження Юліуша Словацького — польського письменника, не менш відомого, ніж Гоголь. Котрий, як і Микола Васильович, народився в Україні, мав українські корені, добре знав українські традиції й не раз у своїх творах звертався до української проблематики, зокрема, створив позитивний образ Івана Мазепи в польській літературі. Однак державні мужі й не збираються широко відзначати ювілей Словацького. Ситуація зі святкуванням цих ювілеїв чудово демонструє ціну євроінтеграційних намірів наших чиновників. Адже Гоголь — автор, «зачарований» на Схід, Росію. Тоді як Словацький — людина західноєвропейської культури та освіти.

ГОГОЛЬ, ЯКОМУ НЕ ПОТАЛАНИЛО

Але облишмо високу політику та наш «європейський вибір», повернімося до Гоголя та його ювілею. Чи подумали наші гуманітарні чиновники, як ми маємо інтерпретувати життя і творчість цього письменника в контексті нинішніх реалій? Бо той «інтелектуальний багаж», який маємо, припав пилом ще з радянських часів. За роки незалежності з Гоголем у нас якось «не склалося». З одного боку, маємо примітивні передноворічні мюзикли за мотивами «Ночи перед рождеством» та «Сорочинской ярмарки», котрі не лише далекі від розуміння творчості Гоголя, а й кепкують з українців. З іншого — бачимо не менш примітивне представлення Гоголя «нашим» українським письменником. Звідси україномовні переклади творів Гоголя, нібито наукові дослідження про його українськість. Зараз нас чекає соціальна реклама на телебаченні «Гоголь про Україну» (сподіваюся, реклами «Словацький про Україну» ми не дочекаємося), випуск пятигривневої монетки з ликом Миколи Васильовича у сорочці-вишиванці (нове слово в іконографії письменника!), спорудження пам’ятничків класику та його персонажам тощо. Словом, грядуть ювілейні заходи, хтось на цьому добре підзаробить, хтось відмиє гроші. Ходили свого часу чутки, що в Україні мають намір екранізувати «Тараса Бульбу», навіть запросити на головну роль якусь зірку світового кіно. Звісно, з того вийшов великий пшик. Зате росіянин Владімір Бортко (правда, з українським корінням, а заодно й член російської Компартії) екранізував «Тараса» зі «звьоздами» росукркіно. Ну чи не символ єдності великоросів та малоросів?

А міг би ювілей Гоголя, тим більше в контексті нинішньої абсурдної політичної ситуації, стати приводом для серйозної розмови — про те, хто ми, в чому наші слабкості й переваги, зрештою, що робити й куди йти. Однак у своїх духовних лінощах ми нагадуємо гоголівського пузатого Пацюка, якому самі вареники летять до рота. Правда, не без чортової допомоги. Так і ми, не напружуючи звивини головного мозку, втішаємо себе: Гоголь — наш, він наша слава, письменник світового рівня...

Не заперечую: Гоголь — геніальний автор. Він знаменитий у світі. Зрештою, у другій половині XIX століття — у XX столітті твори Гоголя, передусім повість «Тарас Бульба», спрацювали на користь української ідеї. Одним із перших, хто спробував інтерпретувати Гоголя в українському дусі, був Тарас Шевченко. Маючи передусім на увазі «Тараса Бульбу», він писав:

Всі оглухли, похилились
В кайданах... Байдуже...
Ти смієшся, а я плачу,
Великий мій друже.
А що вродить з того плачу?
Богилова, брате...
Не заревуть в Україні
Вольнії гармати.
Не заріже батько сина,
Своєї дитини,
За честь, славу,
за братерство,
За волю Вкраїни.
Не заріже: викохає,
Та й продасть в різницю...
Москалеві. Це ж бо бачиш,
Лепта удовиці
Престолові-отечеству
Та німоті плата.

Щоправда, Гоголь не вважав себе другом Шевченка. І, наскільки відомо, не належав до поціновувачів творчості Кобзаря. Сумнівно, що така Шевченкова інтерпретація припала б йому до смаку. Незважаючи на деякі спільні моменти в творчості названих авторів, це були ідейні антагоністи, які й минуле, й прийдешнє України бачили по-різному.

«УКРАЇНСЬКІСТЬ» ГОГОЛЯ: РЕАЛЬНЕ ТА УЯВНЕ

Звісно, в українців є чимало підстав вважати Гоголя своїм. Інша річ — у чому полягала ця «свійськість». Так, Гоголь народився в Україні, на Полтавщині. І батько його, і мати були українцями. Батько навіть писав п’єси українською мовою, сюжети з яких потім використовував його син. Дитячі та юнацькі роки письменника минули в українському середовищі. Поряд із «високою» російською мовою, яка звучала у школі, в державних установах, «вишуканих» товариствах, письменник чув і українську мову, котрою здебільшого користувалися простолюдини. Він навіть спілкувався нею. Збереглася записка Гоголя до Богдана Залеського, писана українською мовою. Та й українська стихія в творах письменника надзвичайно сильна. Він не лише використовував українську лексику, а й перекручував російські слова на українській манір. Загалом мова його творів далека від класичних зразків мови російської.

Батьки Гоголя були типовими малоросіянами, носіями малоросійської свідомості. Походили з колишніх козаків, які отримали російське дворянство. Ці люди прагнули пристосуватися до умов імперського життя. Для них Російська імперія мала цінність, оскільки гарантувала певну стабільність, давала можливість безбідно існувати. Хіба мали якісь проблеми герої гоголівської «Повести о том, как посорился Иван Иванович с Иваном Никифоровичем»? Ці нащадки козацьких старшин, будучи непогано забезпеченими, в неробстві проводять дні свої. Єдине, що займало їх, — цілком абсурдна сварка і дріб’язкове з’ясовування стосунків між собою. Могли ці нащадки козаків робити кар’єру й на державній службі, зокрема, у столичному Петербурзі, де, до речі, існувала велика колонія українців.

Закономірно, що батьки Гоголя виховували сина в дусі імперської лояльності. У письменника не знайдемо різко критичного ставлення до Імперії, як це бачимо, наприклад, у Шевченка. Вершиною демонстрації вірнопідданства є гоголівські «Выбранные места из переписки с друзьями», які справляють далеко не найкраще враження. Відомо, що в кімнаті матері письменника поряд із іконами був портрет Катерини ІІ. Тому-то образ цієї імператриці не раз зустрічається в повістях Гоголя.

Хоч би як неприємно було це чути «свідомим українцям», але Гоголь не мислив Україну поза межами Імперії. У нього ви не знайдете антиімперських мотивів. Радше навпаки. У «Ночи перед рождеством» розповідається, що добра цариця Катерина ІІ милостиво приймає українських козаків, які демонструють їй вірнопіддані почуття, й дарує ковалю Вакулі свої черевички. Герой «Пропавшей грамоты» везе цариці в Петербург грамоту. Це для нього має велике значення і він ладний грати в карти з відьмою, щоб діло було доведене до кінця. У повісті «Портрет» імператриця проголошує довжелезну промову, в якій ідеться про те, що лише в умовах монархічної влади можуть процвітати мистецтва. Хоча ім’я Катерини не називається, сумнівів ніяких немає: письменник писав саме про неї. А тепер пригадайте, як характеризували Катерину ІІ кирило-мефодіївці, зокрема Шевченко. Для них вона була чи не найбільшим ворогом, оскільки зруйнувала Січ.

У контексті деяких творів Гоголя прочитується, що малороси (українці) — такі собі діти Імперії. Вони по-дитячому наївні, не усвідомлюють своїх реальних інтересів. Показовим є відомий сюжет із «Ночи перед рождеством», коли коваль Вакула летить на чортові до Петербурга за черевичками для своєї вередливої коханої. Більшість сприймає цю історію як таку собі смішну різдвяну казку. На перший погляд це дійсно так. Проте Гоголь не був би собою, якби не заховав у цій сцені певну символіку. Ця історія — своєрідне збиткування над земляками-малоросами. Заради якогось дріб’язку (загалом непотрібного, але ефектного) вони готові служити чортові й падати в ноги цариці Катерині, просити її. При цьому забуваючи не лише про національні, а й станові інтереси. Адже козаки, приїхавши до Петербурга, звертаються до цариці, просячи за «всіх козаків». Але Вакулі не до цього! Йому б дістати черевички.

Гоголя батьки орієнтували на те, що він має робити державну кар’єру — бажано в столиці. Тому він опинився спочатку в Ніжинському ліцеї, а потім — у Петербурзі. За великим рахунком, це була втеча з України, зокрема, й у плані духовно-культурному. У Петербурзі Гоголь спочатку видає поему в стилі німецького романтизму «Ганц Кюхельгартен» (1829), яка жодним чином не мала нічого спільного з його рідним краєм. І підписана вона була В.Алов, тобто навіть псевдонімом письменник відхрещувався від свого українського походження. Проте цей твір не приніс Гоголю літературної слави. Після цього він звернувся до української проблематики як модної й виграшної теми. Не забуваймо, що в 30-ті роки XIX ст. в Петербурзі існувала мода на українське. «Вечера на хуторе близ Диканьки», перша частина яких вийшла 1831 р., а друга —1832 р., враз зробили його знаменитим. Написані в романтичному стилі, з неповторним українським колоритом і присмачені тонким гумором повісті Гоголя стали для російської літератури справжнім вибухом.

Ранній період творчості письменника можна умовно назвати українським. Це період написання «Вечеров...» і збірки «Миргород» (1835). Він припав на першу половину 30-х років XIX ст. Що то були за часи? Після правління ліберального царя Олександра І на початку XIX ст. в Росії почалася смуга реакції. Новий цар Микола І та його оточення були налякані повстанням декабристів 1825 р. Але якщо це повстання чимось іще нагадувало палацові перевороти, характерні для Росії XVIII ст., то широкомасштабне польське Листопадове повстання 1830—1831 рр. викликало справжнє занепокоєння. Після його придушення самодержавство здійснює ряд кроків, у тому числі ідеологічного характеру, які мали на меті задушити «польську крамолу». Українські повісті Гоголя, де було звернення до козацького минулого, якраз могли тут придатися. Уже в окремих творах «Вечеров...» зустрічаємо виражені антипольські й антикатолицькі мотиви. Звісно, вони мали внутрішню основу. Адже в українському козацькому середовищі через відомі історичні обставини сформувалися стійкі негативні стереотипи щодо католиків та поляків.

В уяві гоголівських героїв католицизм — не християнство, а щось вороже йому. У «Вечере накануне Ивана Купала» отець Афанасій оголошує: мовляв, хто спізнається з нечистим Басаврюком, того будуть вважати «за католика, врага Христовой церкви и всего человеческого рода». Трапляється, Гоголь подає поляків у шаржованому, смішному вигляді. Наприклад, у згаданому творі читаємо таке: «...к Коржу повадился ходить какой-то лях, обшитый золотом, с усами, с саблею, со шпорами, с карманами, бренчащими, как звонок...». Католиків зображено наче якихось нечестивців. У «Пропавшей грамоте» герой звертається з такими словами до відьом: «...будь я католик, когда не переворочу свиных рыл ваших на затылок!». Чи не найбільшим гріхом поляків і, відповідно, католиків є те, що «ходять по Украйне ксензы и перекрещивают казацкий народ в католиков» («Страшная месть»). Саме в «Страшной мести» маємо вкрай карикатурний образ поляків: «На пограничной дороге, в корчме, собрались ляхи и пируют уже два дни. Что-то немало всей сволочи. Сошлись, верно, на какой-нибудь наезд: у них и мушкеты есть: чокают шпоры, брякают сабли. Паны веселятся и хвастают, говорят про небывалые дела свои, насмехаются над православьем, зовут народ украинский своими холопьями и важно крутят усы, и важно, задравши головы, разваливаются на лавках. С ними и ксендз вместе. Только и ксендз у них на их же стать, и с виду даже не похож на христианского попа: пьет и гуляет с ними и говорит нечестивым языком свои срамные речи. Ни в чем не уступает им и челядь: позакидали назад рукава оборванных жупанов своих и ходят козырем, как будто что-то путное. Играют в карты, бьют картами один другого по носам. Набрали с собою чужих жен. Крик, драка!.. Паны беснуются и отпускают штуки: хватают за бороду жида, малюют ему на нечестивом лбу крест; стреляют в баб холостыми зарядами и танцуют краковяк с нечестивым попом своим».

Такі антипольські мотиви в літературі були дуже доречні в той час для російського самодержавства. Не дивно, що Гоголь, попри деякі нюанси, мав серйозну підтримку з боку царської влади — не лише моральну, а й матеріальну. Йому як письменнику цар виділяв чималі грошові дотації, котрі давали можливість жити за кордоном, зокрема в Парижі, Італії. Також у першій половині 30-х років XIX ст. Гоголь був під сильним впливом Олександра Пушкіна, з яким безпосередньо спілкувався. Саме тоді Пушкін демонстрував відверті проурядові настрої й різко засуджував Листопадове повстання. Пригадаймо хоча б його вірш «Клеветникам России». На цей період припадає створення ним поеми «Полтава», де поет прославляв імперську політику Петра І.

У цьому суспільно-політичному й культурному контексті слід осмислювати написання Гоголем повісті «Тарас Бульба», яка з’явилася спочатку в збірці «Миргород», а потім, 1842 р., побачила світ друга редакція цього твору. У певному сенсі «Тарас Бульба» — ідеологічне замовлення, яке виконував Гоголь. Адже польські повстанці сподівалися на підтримку з боку українців у боротьбі із російським самодержавством. З цією метою навіть творилася відповідна література, де автори зверталися до козацького минулого, ведучи мову про те, що раніше козаки разом із поляками воювали проти москалів. Такі мотиви бачимо в пропагандистській «Пісні козацькій» Тимка Падури. Вірші цього автора, покладені на музику, користувалися чималою популярністю. Наприклад, його твір «Гей, соколи» став не лише українською «народною» піснею, а й найулюбленішим «фольклорним» твором поляків. Звісно, царський уряд був зацікавлений дати адекватну відповідь на польську пропаганду. Нею, власне, і став «Тарас Бульба».

ДВІ ПРАВДИ МИТЦЯ

Метаморфози, пов’язані з «Тарасом Бульбою», є цікавими й показовими. Вони демонструють, які зміни відбувалися із самим Гоголем, як він еволюціонував, все далі відходячи від конформістської малоросійської свідомості і наближаючись до свідомості імперської, великоросійської.

Немає потреби говорити, що в «Тарасі Бульбі» опис подій не відповідав історичним реаліям. Цей твір — реконструкція козацького міфу, поданого в русофільському контексті. Тут діє своя міфічна правда, яка нерідко суперечить правді історичній.

Але звернімося до відмінностей між редакціями повісті. Перша редакція є слабшою, з погляду художнього. У другій редакції Гоголь повість доопрацював, що покращило її літературно-естетичні якості. Проте при цьому було дещо змінено ідеологічні акценти. Зокрема, в першій редакції Тарас Бульба, проголошуючи тост, пропонує випити «за веру Христову, за Сечь и за нашу собственную славу». У другому варіанті даний тост уже звучить як «за святую православную веру». Отже, акцент робиться виключно на православ’ї, котре розглядається як найвища цінність козаків і як віра росіян. Тому росіяни й українці — ніби представники однієї православної спільноти, одного народу. У першій редакції звертається увага на те, що місцем дії є «Украйна», використовується термін «казачья нация». Правда, Гоголь вживає це поняття у дещо іншому розуміння, ніж ми. У другій редакції слово «Україна» зустрічається рідко і здебільшого трактується як частина «Русской земли». Йдеться про «русское чувство» козаків, «русский характер» і навіть «русскую душу». Показовим є завершення повісті, де головний герой виголошує промову у проросійському дусі: «Прощайте, товарищи! — кричал он им сверху. — Вспоминайте меня и будущей же весной прибывайте сюда вновь да хорошенько погуляйте! Что, взяли, чортовы ляхи? Думаете, есть что-нибудь на свете, чего бы побоялся козак? Постойте же, придет время, будет время, узнаете вы, что такое православная русская вера! Уже и теперь чуют дальние и близкие народы: подымается из Русской земли свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему!..». Запорозькі козаки трактуються як «русская сила», своєрідні предтечі російського самодержавства. Правда, наші «квасні» патріоти закривають очі на ці фрази — ніби їх і немає, а в перекладах українською слова «Русь», «русский» перекладають як «Україна» і «український».

Дехто ладний трактувати «Тараса Бульбу» як своєрідний гімн українському козацтву. На перший погляд це дійсно так. Але якщо розглянете інші твори Гоголя, то побачите певну вимушеність цього «гімнотворення». Відзначаючи відвагу козаків, їхні військові таланти, Гоголь не раз і не два говорить про їхні лінощі, пияцтво. Говорить і про те, що вони живуть розбоєм. У своїй науковій праці «Взгляд на составление Малороссии» (1832) письменник пише: «Между тем разгульные холостяки вместе с червонцами, цехинами и лошадьми стали похищать татарских жен и дочерей и жениться на них. От этого смешения черты лица их, вначале разнохарактерные, получили одну общую физиогномию, более азиатскую. И вот составился народ, по вере и месту жительства принадлежащий Европе, но между тем по образу жизни, обычаям, костюму совершенно азиатский народ, в котором так странно столкнулись две противоположные части света, две разнохарактерные стихии: европейская осторожность и азиатская беспечность, простодушие и хитрость, сильная деятельность и величайшая лень и нега, стремление к развитию и усовершенствованию — и между тем желание казаться пренебрегающим всякое совершенствование». Не дуже приємна характеристика, чи не так?

Каже письменник і про невміння козаків, точніше їхніх нащадків, розпорядитися владою. Так, у повісті «Майская ночь, или Утопленица» розповідається про свавілля сільського голови: «О, этот голова важное лицо на селе... Все село, завидевши его, берется за шапки; а девушки, самые молоденькие, отдают добридень. Кто бы из парубков не захотел быть головою! ...В мирской сходке, или громаде, несмотря на то, что власть его ограничена несколькими голосами, голова всегда берет верх и почти по своей воле высылает, кого ему угодно, ровнять и гладить дорогу...». До «видатних заслуг» цього голови зараховується те, що він колись аж два дні супроводжував царицю Катерину ІІ, коли вона подорожувала Україною. Гоголь із деякою іронією пише про важливість цієї «місії», підсміюється з сільського начальника, говорить, що з тієї пори той «выучился разумно и важно потуплять голову, гладить длинные, закрутившиеся вниз усы и кидать соколиный взгляд исподлобья». А ще — «о чем бы ни заговорили с ним, всегда умеет поворотить речь на то, как он вез царицу и сидел на козлах царской кареты».

Голова використовує владу не стільки для того, щоб навести у селі порядок, скільки задля власного задоволення. Ось як хлопці характеризують діяння цього начальника: «Он управляет у нас, как будто гетман какой. Мало того, что помыкает, как своими холопьями, еще и подъезжает к дивчатам нашим. Ведь... на всем селе нет смазливой девки, за которою бы не волочился голова». Не останню роль у такому ставленні голови до своїх підопічних відіграє те, що той майже не залежить від них. Вважає, що поставлений від царя. А оскільки цар далеко, то він у своєму селі сам є самодержцем і має право за жарти над ним «заковать в кандалы и наказать примерно».

Однак, будучи деспотом над своїми підопічними, голова враз стає «ягням» перед вищими і ладний виконувати навіть найбільш абсурдні їхні накази — лише б зберегти своє становище. До нього потрапляє записка, ніби написана комісаром, де голову обзивають старим дурнем. І цю образу він покірно ковтає. Йому наказують зробити те, що не відповідає його бажанням, інтересам, — і він робить. Бо вищестоящим треба коритися.

Хоча голова робить із підданими те, що йому заманеться, однак ті вважають себе «вільними козаками». І вони здатні на бунт. Проте цей бунт якийсь несерйозний. Син голови, Левко, бунтує проти батька, підбиває проти нього «вільних козаків», бо той хоче забрати його дівчину. «Вільні козаки» легко йдуть на це, оскільки сільський голова їм не подобається. Хоча чітко визначити свої претензії до голови не можуть. Бунт несерйозний не лише за суттю, а й за формою. Це така собі «пісенна революція», яка виражається в глузуванні над головою, у різних образах на його адресу. Така «революція» через свою несерйозність не може закінчитися перемогою. Це не більше ніж гра, забава. І якщо «революція» має свій «хепі енд», то не завдяки зусиллям «вільних козаків», які лише створюють шумовий фон, а завдяки втручанню «зовнішніх сил», доброї русалки, котра влаштовує справу так, що син голови Левко одружується зі своєю коханою. Тобто результат «революції» зводиться до того, щоб забезпечити благополуччя «головного революціонера», який постав проти батька. Щодо «вільних козаків», то в їхньому житті нічого не змінилося. І, певно, коли Левко опиниться на місці батька (що є цілком імовірно), то чинитиме так само, як і його родитель. Словом, «вільним козакам» буде від цього «ні холодно, ні жарко».

Це вам, панове, нічого не нагадує?

РОЗДВОЄНІСТЬ ДУШІ

Гоголь чудово розумів українську ментальність. Принаймні набагато краще наших «гучних» теоретиків-патріотів. І виходячи з цього розуміння, у художніх творах моделював діяння своїх земляків. Письменник не був від них у захопленні. Тому намагався тікати — чи то в Петербург, Москву, чи то за кордон. Приїжджаючи на рідну землю, швидко покидав її. Правда, за таке ставлення йому довелося... жорстоко поплатитися.

Перебуваючи в першій половині 30-х рр. XIX ст. під впливом Пушкіна і живучи в Петербурзі, Гоголь намагався перетворитися з «малоросійського» письменника на представника великоросійської літератури. Цей перехід чітко простежується в збірці «Арабески» (1835). Тут ще є українські матеріали, зокрема уривки з роману «Гетьман», який Гоголь так і не дописав. Проте переважають «петербурзькі повісті». На відміну від попередніх веселих «малоросійських повістей», де загалом домінує оптимістичний настрій, тут настрій похмурий, а сміх, якщо і є, то якийсь недобрий. Гоголь не любив Петербург, це було для нього чуже місто, але він його мусив терпіти. Ось одна замальовка із повісті «Невский проспект»: «О, не верьте этому Невскому проспекту! Я всегда закутываюсь покрепче плащем своим, когда иду по нем, и стараюсь вовсе не глядеть на встречающиеся предметы. Все обман, все мечта, все не то, чем кажется!». Зрештою, письменник робить висновок: «...все дышит обманом. Он лжет во всякое время, этот Невский проспект, но более всего тогда, когда ночь сгущенною массою наляжет на него и отделит белые и палевые стены домов, когда весь город превратится в гром и блеск, мириады карет валятся с мостов, форейторы кричат и прыгают на лошадях и когда сам демон зажигает лампы для того только, чтобы показать все в настоящем виде». Як бачимо в щойно наведеному уривку, Невський проспект, «серце» Петербурга, трактується Гоголем як місце демонів, нечистої сили. Навіть у «Ночи перед рождеством», де, здавалося б, образ Петербурга постає в позитивному, якомусь лубочному образі, у контексті твору прочитується негатив. Вакула (без сумніву, герой позитивний) летить до Петербурга на чорті. Цей епізод набуває символічного значення. Його можна трактувати в тому сенсі, що дорога українця до Петербурга — це чортова дорога. Чи не натякав Гоголь на свою долю, коли він заради кар’єри вирушив до столиці? У «Ночи перед рождеством» Вакула отримує в Петербурзі те, що хоче, — черевички з ніг цариці. Але йому в цьому випадку допомагає чорт. Це, звісно, можна сприйняти як гумор. І дійсно, певна доля гумору в подачі цього епізоду є. Однак даний епізод має далеко не гумористичне навантаження. Автор (свідомо чи несвідомо) підводить до думки, що в Петербурзі без допомоги чорта нічого не досягнеш.

Можливо, для Гоголя таким «чортом» став Пушкін, який підкидав йому сюжети і робив із Гоголя великоросійського письменника? Гоголь кидає писати «Гетьмана», пише за підтримки Пушкіна «Невский проспект», за його підказкою — «Ревизора», зрештою «Мертвые души». Останній твір буквально вимучив письменника. Він його кілька разів переробляв, навіть палив.

Відірваність від рідної землі, життя в непривітному Петербурзі, зрештою, муки творчості, своєрідна душевна роздвоєність письменника не могли не вплинути на його здоров’я, зокрема психічне. Серйозні проблеми почалися уже наприкінці 30-х рр. XIX ст., особливо після того, як він, подорожуючи Італією, захворів на малярію. Сучасники відзначали неадекватність поведінки Гоголя. Творчі підйоми чергувалися в нього із затяжними депресіями. Це навіть простежується в його пізніх текстах, зокрема в «Мертвых душах». Зараз є дослідження, де автори доводять, ніби письменник страждав маніакально-депресивним психозом. Як відомо, ця хвороба часто провокується зовнішніми обставинами. Нею хворіють люди зі слабкою психікою, які опиняються в чужорідному середовищі й не витримують великих психічних навантажень. Саме такою була ситуація з Гоголем. Останні роки його пройшли в душевних муках. Він шукав спасіння в релігії, їздив спеціально до Єрусалима. Проте це нічого не дало. Такою була плата за відірваність від власних коренів цього блудного сина.

Як на мене, не влаштовувати бучно-дилетантське святкування ювілею Гоголя потрібно, а задуматися над тими уроками, які дав нам письменник. Це глибоко трагічна постать, що не зуміла реалізувати свій талант в Україні і змушена була піти заробляти славу й гроші до росіян. А хіба зараз мало таких «Гоголів»? Чи не пора припинити захоплюватися різними сучасними «гоголенятами», які не перестають нас потішати й поучати з екранів телевізорів, радіоприймачів та газетних шпальт? Чи не пора поставити їх на місце і спробувати стати не росіянами, американцями, космополітами, ще Бозна ким, а самими собою?

Так, нам, українцям, Гоголя треба читати — не лише його твори, а й про нього. І намагатися зрозуміти цього автора, як, зрештою, і самих себе. Для нас Гоголь має стати дзеркалом, у якому бачимо власні вади. Туди треба зазирати хоча б для того, щоб позбутися їх.

Проте, боюся, ми цей урок так і не засвоїмо. Відсунемо дзеркало, а щоб совість не мучила, помпезно відсвяткуємо черговий ювілей. Ми ж так любимо свята, або, як співає «непревзойдьонна» землячка Гоголя, гуляночки.