Найважливiша доповідь ХХ століття

Доповідь Першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова «Про культ особи та його наслідки» відома усьому світові. Цей виступ, котрий було виголошено на останньому, закритому засіданні ХХ партійного з’їзду 25 лютого 1956 року (що дуже показово — вже після того, як Хрущова переобрали на найвищу посаду в ЦК і він, отже, міг вважати себе убезпеченим від усіляких неприємних «сюрпризів»), став, як зараз очевидно, першим, вкрай непослідовним, дуже фарисейським та лицемірним, проте абсолютно необхідним й історично виправданим кроком на шляху «десталінізації» в СРСР. Наслідки цього вчинку Хрущова вийшли геть далеко за межі початкових розрахунків Першого секретаря (а так завжди буває в історії, коли недолугий або ж, навпаки, вправний «керманич» намагається вписати державний «корабель» у раптовий крутий поворот її, історії, русла). Тим більшої уваги, проте, вимагають усі обставини підготовки, нюанси змісту й цілком неочікуваний, принаймні в таких масштабах, резонанс хрущовської промови, справедливо названої у низці публікацій авторитетних західних дослідників «найважливішою доповіддю ХХ століття».

Нам сьогодні, мабуть, непросто відчути те величезне потрясіння (для тих, хто щиро вважав Сталіна богом або напівбогом чи переконав себе, що треба вдавати «ревно віруючого» сталініста для збереження свободи й життя) й те величезне відчуття внутрішнього звільнення та неминучості близьких докорінних змін (для тих, хто усвідомлював, ким є Сталін — ненажерливий, кривавий тиран!). І зараз історики як на Заході, так і в Росії жваво обговорюють, якими ж були мотиви Микити Сергійовича Хрущова, коли він наважився на, безперечно, найбільш ризиковану справу свого життя — виступити із засудженням Вождя народів? Прагнення уникнути персональної відповідальності за співучасть у сталінських злочинах (а треба чітко наголосити, що такими співучасниками були всі, без винятку, члени тодішньої Президії ЦК КПРС, у всіх руки були в крові мільйонів — і у Молотова, і у Кагановича, і у Ворошилова, і у Маленкова, і, звичайно, у Хрущова також; бо діяла сталінська кривава «кругова порука»!)? Бажання першим зробити спритний політичний хід, перегравши тим самим своїх конкурентів у боротьбі за владу? Розуміння необхідності бодай якось, хай невдало, відповісти на нещадні виклики часу? Бо тримати мільйонів політв’язнів у неволі (звільнення їх на момент з’їзду вже тривало) було немислимим, уникнути оприлюднення інформації, бодай дуже й дуже обмеженої, про скоєне Сталіним ставало дедалі важче. І головне — просто неможливо було підтримувати, принаймні в колишніх, сталінських, масштабах, цілковиту ізоляцію СРСР від цивілізованого світу. В наглухо замурований тоталітарний «підводний човен» треба було дати хоча б мінімальний доступ кисню.

Тому, можливо, є певне зерно істини в твердженнях тих істориків, котрі вважають, що коло основних питань, що їх доводилося розв’язувати постсталінському керівництву СРСР (хоч яка постать опинилася б на чолі цього керівництва), а також напрями можливих змін у певному сенсі були заздалегідь задані. Всі ці «больові точки» імперії, виснаженої терором, репресіями, масованою, вселенською брехнею (і перше, і друге, й третє мало не так багато аналогів у світовій історії), ігнорувати далі було вже неможливо. І Хрущов знайшов вихід: покласти цілковиту відповідальність за тотальні смертовбивства в СРСР впродовж кількох десятиліть особисто й виключно на Сталіна (і ще на Берію та Єжова). Микиті Сергійовичу, який «десятою дорогою» обійшов питання про нелюдську суть системи, очолюваної Сталіним (а втім, хіба зараз ця система аж так глибоко досліджена? Якби це було так, чи були б ми свідками реанімації, принаймні часткової, тоталітаризму в путінській Росії?), очевидно, такий «хід конем» видавався неймовірно хитрим та вдалим: Сталіна засудити, систему зберегти. Проте Перший секретар ЦК не врахував однієї справді важливої речі: занадто багато важила «божественна непогрішимість» Сталіна для самої системи; цей образ Сталіна-Бога тримав систему, давав їй не лише політичне, а й, по суті, сакральне виправдання. І коли Сталіна скинули з п’єдесталу — вся система дала тріщину. Почалося повільне, поступове, але незворотне, неухильне (три з половиною десятиліття зайняв цей процес) звільнення душ, умів, світоглядів та ціннісних орієнтирів мільйонів людей. Почули «вітер свободи». І по-своєму був правий переконаний сталініст, член Політбюро, міністр оборони СРСР за часів Брежнєва, маршал Дмитро Устинов, коли (вже у 1984 році, з нагоди відновлення Молотова в КПРС) заявив про Хрущова: «Він своєю доповіддю на ХХ з’їзді завдав нашій партії, справі соціалізму такої шкоди, якої жодна імперіалістична розвідка не могла б завдати. Він вчинив як наш ворог!» Це — дуже характерний висновок.

Коли на початку 1956 року (ХХ з’їзд відкрився 14 лютого) Хрущов порушив питання про те, що «нам, партії, керівництву її треба чітко визначити своє ставлення до того, що накоїв Сталін. Ми не можемо передавати це питання на розсуд майбутніх поколінь. Бо інакше ті, що прийдуть після нас, саме на нас покладуть відповідальність й нас засудять»,— тоді відбулося кілька засідань Президії ЦК КПРС, де обговорювали цю проблему. Одне з цих засідань, що відбулося 9 лютого 1956 року, застенографував завідувач Загального відділу ЦК Володимир Малін. Цей прецікавий документ варто уважно прочитати. Отже, партійні вожді вирішували, чи робити на з’їзді доповідь про «культ особи» і що говорити про Сталіна.

Анастас Мікоян: «Неспроможність Сталіна розкривається як вождя. Що за вождь, якщо всіх знищував? Треба виявити мужність, сказати правду. Моя думка: з’їзду сказати, продумати, як сказати, кому сказати. Відбулася концентрація влади в одних руках. В нечесних руках».

В’ячеслав Молотов: «На з’їзді треба сказати (про Сталіна. — І. С.). Але при цьому сказати не лише це. З національного питання Сталін — великий продовжувач справи Леніна (! — І. С.). Ми 30 років жили під керівництвом Сталіна — індустріалізацію провели, таку війну виграли... Після Сталіна вийшли великою партією...»

Лазар Каганович: «Історію обманювати не можна. Факти не викинеш. Правильною є пропозиція т. Хрущова доповідь зробити. Ми несемо відповідальність... Але обстановка була такою, що ми не могли заперечувати. Я навіть брата не міг урятувати — розстріляли його. (Насправді Каганович як сталінський раб публічно засудив брата. — І. С.). Але ми були б нечесними, якби не сказали, що вся боротьба з ворогами, з троцькістами насамперед, була невиправданою. Проте поряд із боротьбою ідейною відбувалося винищення кадрів... Але я згоден із т. Молотовим, що доповідь цю треба підготувати з «холодним розумом» (як говорив т. Хрущов). Ми (я) хвилюємося, щоб нам не розв’язати стихію. Не можна 30 років нашої історії «змазати».

Микола Булганін: «Члени партії бачать, що ми змінили ставлення до Сталіна... Якщо з’їзду не сказати — говоритимуть, що ми боягузи. Те, що зараз виявили, ми не знали (Це неправда. — І. С.). Треба на два етапи роль Сталіна розділити. На другому етапі Сталін перестав бути марксистом».

Климент Ворошилов: «Обережним треба бути... Будь-яка помилка матиме наслідки... Були вороги, були! Але Сталін сказився у боротьбі з ворогами. Проте у нього багато було людських якостей. Але були й звірині звички».

Знову А. Мікоян: «Ми не можемо не сказати з’їзду. Вперше можемо самостійно обговорювати (злочини Сталіна. — І. С.). Як ставитися до минулого? До 1934 року Сталін поводив себе героїчно (!! — І. С.). Після 1934-го зробив жахливі речі. Узурпував владу».

Михайло Суслов: «Треба делегатам з’їзду розповісти усе. Про колективність керівництва говоримо, а зі з’їздом будемо хитрувати? Але недоречно в цілому давати характеристику Сталіну (! — І. С.)».

Георгій Маленков: «Вважаю правильним рішенням сказати з’їзду. Відчуваємо радість: виправдовуємо товаришів (це — розстріляні партійні діячі. А десятки мільйонів «простих» загиблих? — І. С.). Ніякою боротьбою з ворогами зроблене Сталіним не поясниш... Перебили кадри... Проте, можливо, не варто робити окремої доповіді про Сталіна взагалі, якось інакше сказати...»

Микита Хрущов: (резюме) «Нам не соромно... Немає розбіжностей серед нас, що з’їзду треба сказати. Всі ми працювали зі Сталіним, але це не зв’язує нас. Коли виявилися страшні факти — треба сказати про них, інакше  ми виправдовуємо цей жах, чи що? Ми можемо на повний голос, можемо сказати... Не боятися, не бути обивателями, не «смакувати» (! — І. С.). Розвінчати остаточно роль особистості (так у стенограмі. — І. С.)...»

***

Для того щоб читач повною мірою й до кінця зрозумів зміст записів Маліна, треба згадати, що всі (винятків немає) згадані тут промовці — зокрема Молотов, Каганович, Хрущов, Маленков — винні у знищеннях, розстрілах, депортаціях, арештах мільйонів людей — українців. Тексти історії треба вміти правильно читати...

***

Коли вранці 25 лютого 1956 року Хрущов впродовж чотирьох із половиною годин зачитував свою «секретну» доповідь (опублікована в СРСР лише 1989 року; втім, це був письмовий текст, відредагований особисто Першим секретарем (як свідчать очевидці, виступаючи, Микита Сергійович безліч разів відступав від «папірців»), отже, реальний текст того виступу ми вже, мабуть, не дізнаємось), то, як розповідають делегати, у залі запала «мертва тиша» («чутно було, як муха літає»). Очевидно, принаймні частина присутніх відчувала, що настає нова епоха (не всі, звісно). Образу сталінського «соціалізму» (й соціалізму взагалі) було завдано дошкульного удару в цілому світі. І в СРСР теж зміни стали неминучими. А мотиви вчинку Хрущова? Не можна, зрештою, виключати й суто людського бажання очистити свою совість. Микита Сергійович, людина сильного природного розуму й політичної інтуїції, проте недостатньо освічена, мабуть, не читав про Веспасіана — римського імператора кінця І ст. н. е., який дав державі спокій і провів ліберальні реформи, «застабілізувавши» суспільство після кривавих жертв часів імператорів Нерона й Калігули. Веспасіан сказав: «Моя роль є скромною; я — та ганчірка, якою змили кров невинних римлян». Цікаво, чи підписався б Микита Сергійович під цими словами?