«Неможливий для схоплення» Антонович

Життєвий шлях цієї дивовижної постаті ніби зітканий із парадоксів — ба більше, зі складнопоєднуваних контрастів, суперечностей, дивних подій, навіть загадок. Недарма Василь Ульяновський — найавторитетніший, мабуть, сучасний дослідник творчого й життєвого шляху нашого героя — свого часу зауважив, що «справжнє його життя — то є прихована колосальна частина айсберга», оскільки Володимир Боніфатійович Антонович — особистість скромної вдачі, стримана, доволі замкнута для чужих — органічно не сприймав будь-яких форм галасливої «роботи на публіку», самореклами чи самовихваляння.

А між тим Володимир Антонович — видатний український історик наприкінці ХІХ століття. Він народився 180 років тому, 6 січня 1834 р., у селі Махнівці на Київщині, нині — Житомирська область, його матір’ю була полька Моніка Гурська — позашлюбний нащадок роду Любомирських, яка, попри знатне родинне коріння, була змушена служити гувернанткою в аристократичних шляхетських маєтках Правобережної України і, за спогадами сина Володимира, «вирізнялася просто могутньою енергією, великим розвитком волі з деспотичним дуже напрямком...» Офіційний батько — Боніфатій Антонович, литвин із Віленщини, випускник Кременецького ліцею та гувернер, який став законним, легітимним чоловіком пані Моніки, а згодом — усиновив майбутнього видатного вченого, передавши йому своє прізвище. Справжнім же батьком знаменитого історика дослідники його біографії майже одноголосно вважають Яноша Джидая — сина угорського революціонера Матяша Джидая, полум’яного борця за незалежність Вітчизни від імперії Габсбургів, який, тікаючи від переслідувань, на самому початку ХІХ століття осів на Галичині і дав Яношу, своєму первістку, добру освіту (той закінчив філософський факультет Львівського університету) — проте честолюбний і демократично налаштований юнак теж мусив розпочати кар’єру гувернера на Правобережній Україні. У маєтку шляхтича пана Марковського, в селі Ягубець на Уманщині Янош Джидай познайомився з Монікою Антонович. «Результатом цієї стрічі, — писав Володимир Боніфатійович у спогадах, — було моє життя».

Життя було суворим до юного Володимира. Кілька років (із 1840-го до 1844 р.) вихованням хлопчика займалася здебільшого мати; він згадував про цей час: «Я її дуже боявся; тон рішучий, деспотичний настрій, гувернантська звичка виправляти манери і суворе переслідування всяких помилок з огляду на це так мене лякали, що я старався ховатись або утікати з хати, як тільки вона туди приходила». Проте, попри психологічний терор з боку пані Моніки (за відмову переказувати книжку підлітка три дні тримали навколішки, не давали обіду тощо — це лише живило в його душі ненависть до цього деспотизму зі «шляхетським присмаком», на який хибувала його мати, до «товариства панів», яке «не вирізнялося зовсім інтелігентністю, зате кожен пан виступав з великим апломбом, пихою, загалом поводились як замкнута каста», — ось такі спогади про дитинство нашого героя), — Антонович не лише здобув хорошу освіту в одеському пансіоні свого батька Яноша, вивчивши французьку, античні мови, історію, географію, математику, фізику, природничі дисципліни, а й, загартувавши волю, на все життя запам’ятав батькові слова: «Тобі треба дуже багато вчитися, багато працювати, бо доведеться самому, своєю головою торувати собі дорогу в життю».

І йому це вдалося — завдяки вродженому таланту, розуму, цілеспрямованій праці. Антонович став професором Київського університету ім. св. Володимира (1878—1903 рр.), членом-кореспондентом Російської імператорської академії наук (1902 р.), деканом історико-філологічного факультету Київського університету (1880—1883 рр.), дійсним статським радником (досить високий чин в імперській «Табели о рангах»), кавалером орденів св. Станіслава ІІ ступеня (між іншим — «во внимание к его ученым трудам на пользу отечественной истории и русского дела в Юго-Западном крае»), св. Володимира ІІ і ІІІ ступенів та автором знаменитих у Російській імперії та Європі праць з історії церкви («Очерк отношений Польского государства к православию и православной церкви», 1866 р.; «Очерк состояния православной церкви в Юго-Западной России с половины XVII до конца XVIII ст.», 1871 р.), історії козаччини («Последние времена казачества на правой стороне Днепра», 1868 р.; «Исследование и гайдамачестве», 1876 р.), біографій Богдана Хмельницького, Івана Гонти, Сави Чалого, Данила Братковського, праць з історії Києва («Киев, его судьба и значение с XIV по XVI столетие», 1882 р.; «Киев в дохристианское время», 1896 р.; «Киев в княжеское время», 1897 р.), фундаментальної монографії «Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти великого князя Ольгерда», 1877 р., а також сотень невеликих статей, рецензій, історичних оглядів...

Отож шанований в імперії «номенклатурний» професор найвищого рангу, який зробив величезний внесок «в русское дело» (до речі, переважна більшість праць Антоновича, зрозуміло, з політико-цензурних міркувань у добу тотальної заборони українства, надрукована російською мовою, причому слово «Україна» вживати було заборонено — саме за таких умов доводилося працювати вченому, натомість належало писати «Южная Русь» або «Юго-Западный край»). Проте в такому разі чим пояснити той факт, що люди найрізноманітніших поглядів та політичної орієнтації — від жандармських «чинів» до чільних діячів «Громади», «Просвіти» і Наукового товариства імені Т. Шевченка — вважали особисто дійсного статського радника, професора Володимира Боніфатійовича Антоновича «мозковим центром», «інтелектуальним мотором» українського руху 1870—1890-х років? І так вважали, між іншим, небезпідставно! Чому, власне, у грудні 1890 р. у Львові на урочистій зустрічі з Антоновичем депутація товариства «Просвіта», як згадував сам вчений у щоденнику, в складі таких відомих українсько-галицьких діячів, як Огоновський, Барвінський і Лавровський, «устроили мне высокоторжественную овацию... Они вдруг в моем маленьком номере, сняв пальто, остановились и приняли торжественный вид; Огоновский сказал очень торжественную речь, в течение которой я неимоверно смутился и затем ответил такою же торжественною речью экспромтом, которая вышла не хуже. Дело в том, что общество «Просвіта» почтило меня выбором в почетные члены; затем секретарь общества Лавровский преподнес мне диплом на звание почетного члена в роскошном переплете и издания общества за текущий год, в числе которых я узрел с недоумением календарь, в коем изображен мой собственный портрет в середине меж портретом Основьяненко и Хмельницкого (?!)». Того ж дня Наукове товариство ім. Т. Шевченка також обрало Володимира Боніфатійовича своїм почесним членом і вручило йому відповідний диплом.

Зрештою, чому в березні 1908 року, одразу після смерті Антоновича, львівська газета «Діло», яка дотримувалась чітких національно орієнованих поглядів, писала: «Наш нарід поніс болючу втрату. Не стало між живими одного з найбільших Українців пошевченківської доби. Володимир Антонович — то є один із головних репрезентантів відродження української ідеї. Пером тобі рідна земля, яку ти так дуже, так сильно полюбив, Великий Отамане! Уклін доземний пам’яті твоїй від усіх синів України! Живе українська Мати!» А один з учасників похорону Антоновича в Києві потім розповідав: «Шествие на кладбище было свого рода шествием на Голгофу. Почти все венки, на которых были красные цветы, в том числе и мой с надписью «Учителю жизни», везлись под спудом тщательно закрытые; черносотенные патриоты изрыгали по сторонам провокаторские возгласы, под звуки которых мы молча следовали за дорогими нам останками, а на самом кладбище перед открытой могилой толпа полицейских гадов стояла в полной готовности броситься на любого, кто осмелился бы сказать прощальное слово покойному. Царский орел до самой могилы не выпускал из когтей своего врага. Наш гениальный ученый, искренний друг и покровитель, спокойный оком взиравший на будущее, завещал нам свою величавую простоту. Он был прообразом многострадальной Украины...»

Чи немає тут надмірного пафосу, явного перебільшення? Люди, знайомі з громадсько-політичною діяльністю Антоновича (а його заслуги в цій царині є принаймні не меншими, аніж суто наукові звершення), впевнено відповідатимуть: «ні!». Ось що писав свого часу Сергій Єфремов, людина доволі жорстка, не схильна до зайвих сантиментів: «Стіни історичного будиночка на розі Кузнечної та Жилянської у Києві (там мешкав Антонович. — І. С.) бачили в собі і збори представників од усієї України, і студентські загальні зібрання, і тихі наради центрального органа, що потім директивами розходились по громадах та керували їхньою роботою. Тут Антонович був справді, можна сказати, «мужем совіта», і часто навіть найзаплутаніші справи знаходили щасливий кінець, коли їх торкався Антонович своїм ясним, тверезим розумом, послідовною логікою й умінням просто підходити до найскладніших завдань». А на думку історика й громадського діяча Бориса Крупницького, Антонович через київську «Громаду» «тримав під своїм впливом взагалі український політичний і культурний рух у межах Російської імперії».

Якими ж були справжні політичні погляди Володимира Боніфатійовича, особистості доволі обережної, не схильної до відвертості з незнайомими людьми, стриманої в наукових публікаціях (бо загрожували звинувачення в «українофільстві», а то й у «сепаратизмі» — окрім того, Антонович знав про десятки доносів персонально на нього, про кримінальні справи, заведені на цій підставі на початку 1860-х років, та й пізніше він перебував під негласним наглядом поліції). І як тут не згадати громадянської та політичної позиції знаменитого вченого. Олександр Лотоцький, який добре знав Антоновича, відзначав, що «він був реалістичним, далекоглядним політиком, для чого служили йому і природний хист, і історичний досвід ученого, і розважлива думка над сучасними подіями. Що ж до перспектив української справи в самій Росії, Володимир Боніфатійович мав ясне уявлення, що той колос, не опертий на добрій волі народних мас, мусить упасти; але до того моменту потрібно заховати максимум української національної сили, ту силу розвинути бодай культурно, коли не можна політично» (мається на увазі діяльність українських гуртків у вищій та середній школі, українська видавнича справа й розповсюдження української книжки). «Лише такі способи української праці, — стверджував Лотоцький, — та й то з великим обмеженням і небезпекою, були в той час можливі. Всі ж інші полягали в таємній пропаганді серед селян та робітників, пропаганді здебільшого бунтарській. До цих останніх способів В. Б. не був здатен уже навіть з огляду на свій вік похилий, і за це в останні літа життя довелося йому зазнати прикрих докорів від молодшої генерації уже за кілька літ до його смерти в дуже поважному віці».

Варто чітко усвідомлювати, що впродовж десятиліть самовідданої праці на науковій та громадській ниві (упродовж щонайменше 25 останніх років життя стан здоров’я завдавав йому великого клопоту, але не знижував ані обсягу виконуваних робіт, ані вимогливості до себе) Антонович здійснив дуже важливу історичну місію: він довів та обґрунтував із використанням усього арсеналу сучасної науки, що українці є окремим, самодостатнім народом зі своєю неповторною історією, мовою та культурою — а не «южною ветвью единого русского народа». Це було, по суті, справою всього життя Володимира Боніфатійовича. Як і справою його життя було «оскарження історичної Польщі», за словами його найкращого і найзнаменитішого учня Михайла Грушевського, тобто критичний аналіз «цивілізаційної місії» польської шляхти на українських теренах впродовж XIV—XVIII століть. Це оскарження бере свій початок від знаменитої «Моєї сповіді» В. Антоновича (1862 р.), блискучого взірця його публіцистики, де він, відповідаючи на звинувачення колишніх «запеклих друзів» зі шляхетського середовища (конкретно — Тадеуша Падалиці), які назвали історика відступником від польської справи та «перевертнем», заявив: «Господин Падалица, вам угодно было обратиться к моей личности с эпитетом «перевертень». ...Да, г-н Падалица, вы правы! Я действительно «перевертень», но вы не приняли во внимание одного обстоятельства, именно того, что слово «отступник» не имеет само по себе смысла; что для составления себе понятия о лице, к которому приложен этот эпитет, нужно знать, от какого именно дела человек отступился и к какому именно пристал; иначе слово это лишено смысла — это пустой звук... Я удивлен, что поляки-шляхтичи, живущие в Южнорусском крае, имеют перед судом собственной совести только две исходные точки: или полюбить народ, среди которого они живут, проникнуться его интересами, возвратиться к народности, когда-то покинутой их предками, и неусыпным трудом и любовью, по мере сил, вознаградить все зло, причиненное ими народу, вскормившему многие поколения вельможных колонистов, которому эти последние за кровь и пот платили презрением, ругательствами, неуважением его религии, обычаев, нравственности, личности — или же, если для этого не хватит нравственной силы, переселиться в землю польскую, заселенную польским народом...» Цей публіцистичний виступ став громадянським подвигом Антоновича, викликавши зливу ненависті й злоби; зауважимо тільки, що ці міркування стосуються не лише поляків і не лише ХІХ століття...

Задекларувавши негативну роль для України історичної Польщі, Антонович, видатний «культурник» (історичний прогрес для нього був найперше прогресом культури, а не державності або техніки), надзвичайно критично (щоправда, не публічно, а в приватних розмовах і лекціях) ставився й до ролі Російської держави, її культури зокрема. Задовго до Хвильового він сказав своїй учениці Софії Єгуновій-Щербині (вона зафіксувала цю розмову, що відбулася 1891 року): «Вплив російської культури на українців занадто великий і тому шкідливий. Російська література сильніша за українську, а російська мова надто близька до української — це збільшує небезпечність. Коли українці засвоюватимуть загальнолюдські ідеї та вищу культуру з творів західноєвропейської думки чужоземними, більш далекими мовами, то вони не будуть так втрачати свою рідну мову, як тепер; вони намагатимуться висловлювати ці ідеї своєю мовою й цим сприятимуть її розвитку, а заразом і розвиткові рідної літератури та культури. Нехай молодь вчиться чужоземних мов, читає багатшу на ідеї західноєвропейську літературу — це буде корисніше для неї, аніж вплив російської літератури». Гарна ілюстрація до теми «Антонович — видатний європеєць!»

* * *

Михайло Грушевський, віддаючи данину пам’яті свого вчителя, знайшов такі слова: «Ти висловляв надію, переходячи в ряди української суспільности, що горячою любовию і працею для нашого народу ти станеш своїм, рідним для неї. Ти здобув більше — бо став для неї любленим між любленими, від перших працю твоїх і до кінця многотрудного твого віку... Але невмирущий могутній дух твій, в творах твоєї мислі, буде вічним участником українського життя, доки житиме українське ім’я». Зараз, після десятиліть шельмування Антоновича за радянської доби (починаючи від 1933 року, погляди цього переконаного ліберала, для якого понад усе стояла свобода особистості, були сталінськими «вівчарками пера» оголошені не лише «націоналістичними», а навіть «фашистськими»), для нас очевидно: в цьому висловлюванні Грушевського — істинна правда.

Ведучий сторінки «Iсторія та «Я» — Iгор СЮНДЮКОВ.

Телефон: 303-96-13. Адреса електронної пошти (e-mail): master@day.kiev.ua