Нерозкриті тайники

«ТАЄМНА ПОРОЖНИНА, НАЧЕ Й НА ТЕРИТОРІЇ СРСР, АЛЕ НЕ КОНТРОЛЬОВАНА РАДЯНСЬКОЮ ВЛАДОЮ…»

Так часто буває: здається, що може бути цікавого в занедбаному кримському селищі на ще й нині погано освоєному східному березі Чорного моря, на великому мисі Тарханкут? Селище влітку наповнюється всілякими «дикунами», які воліють замість нормального відпочинку в Алушті або Ялті жити в наметі біля ревучого моря, не дозвільно лежати на пляжі, а пірнати з аквалангом і витягувати на берег то дивовижну черепашку, то крабика, то якусь дрібничку, що обросла мохом. А взимку селище, підставлене лютим морським вітрам, взагалі вимирає — пройдеш вулицею й можеш нікого не зустріти — всі в зимівлі. Але закономірність у тому й полягає, що найтаємничіше, отже, найцікавіше часто таїться саме там, де кожній розсудливій людині здається, що нічого там не може бути. Так і в цій історії. Вона стала відома багато в чому завдяки книжці Сергія Пушкарьова «Відносини сердець», нещодавно виданій у Криму інформаційно-правовим центром «Магістр» і Чорноморським історико-краєзнавчим музеєм. Збірник «Відносини сердець» присвячений дружбі письменника Олександра Солженіцина та подружжя Зубових. До нього увійшли: розділ із нарисів «Буцалося теля з дубом», який називається «Микола Іванович Зубов», уривки з «Ракового корпусу», заповіт Миколи Івановича Зубова, уривки з його нарисів з історії Чорноморського району, листи Олени Миколаївни 1943—1944 років і Миколи Івановича 1952—1953 років, фотографії, що ніде раніше не публікувалися.

Ця історія з тих, що не були широко відомі, хоч із певного часу жодної таємниці в неї вже не було, просто, попри всю свою значущість, вона не лежала на поверхні, і звернутися до неї могла лише уважна й допитлива людина, яка звикла освоювати глибини книжкового світу. Таким є кримчанин Сергій Пушкарьов, котрий очолює нині Асоціацію заповідників у республіці. Очевидно, також є закономірністю, що історія набула широкого розголосу тільки через багато часу після смерті головних героїв, адже саме її, — популярності та суспільної уваги до себе! — найбільше й боялися Микола Іванович та Олена Олександрівна Зубови, які провели п’ятнадцять років у сталінських таборах і в засланні. Уважний дослідник Сергій Пушкарьов звернув увагу на те, що в «Нарисах літературного життя», п’ятому доповненні до твору «Буцалося теля з дубом», Олександр Солженіцин розповідає про своє знайомство і тривалу дружбу з сім’єю Зубових, із якими він познайомився у казахстанському засланні, і які після звільнення жили у Криму, а також про те, що Солженіцин перед висилкою з СРСР кілька разів приїжджав до Криму. Пізніше саме Зубових вивів Солженіцин в «Архіпелагу ГУЛАГу» і «Раковому корпусі» під прізвищем Кадміни. І вже справа честі історика полягала в тому, щоб підняти архіви та знайти всі зв’язки Солженіцина з Кримом. І відкрилася найцікавіша й загадкова історія.

Микола Іванович Зубов, лікар за професією, привернув увагу великого письменника саме вдумливістю і тихим характером. Вони познайомилися 1953 року на поселенні в селищі Кок-Терек (Берлік) Джамбульської області Казахстану, куди подружжя вислали за статтею «антирадянська діяльність» за те, що мати Зубова під час війни переховувала дезертира. За це довелося відповідати сину з дружиною. Знайомство переросло в зворушливу дружбу і тривало аж до самої висилки Солженіцина з СРСР. Зубови переїхали до селища Чорноморське, де прожили в будинку номер 7 на вулиці Поштовій до самої смерті. Тут у них двічі бував Солженіцин.

Обоє Зубови, як і сам Солженіцин, за його визнанням, належали до тієї кращої половини зеків, яка своє табірне сидіння вважає найвищим уроком життя й мудрості. Це і поєднувало письменника з ними, як із рідними, а за віком — як з батьками. І коли він, засмучений самотністю заслання, вирішив відкритися Миколі Івановичу в своєму письменстві («першому й останньому в засланні», зауважує письменник), то прочитав напам’ять свої твори, для яких, як сам пише, «не допускав іншого сховища, крім своєї пам’яті, і вже звикся з вічним напруженням її, з вічними повтореннями». Але реакція лікаря Зубова була «не похвали і не критика», а «подив, як я виснажую мозок, носячи в собі все це роками». І він взявся розвантажити мозок Солженіцина. Відтоді Микола Іванович Зубов став практично конспіративним техніком письменника, якому він довіряв збереження своїх творів як у засланні, так і після нього. Через кілька днів Микола Зубов приніс письменнику в подарунок перше пристосування, яке «вражало своєю простотою, звичайністю у найубогішій обстановці, а тому не викликало підозр», пише Солженіцин у нарисах «Буцалося теля з дубом». Це був звичайний посилочний ящик, які й берегли всі заслані як контейнер для найнеобхідніших дрібних речей, а тому завжди брали з собою, але… «ящик був так майстерно виготовлений, що мав непомітне подвійне дно». А два гвіздка були не вбиті, а щільно вставлені, коли їх витягували, випадав загороджувальний брусок, і відкривалася таємна порожнина, «наче й на території СРСР, а не контрольована Радянською владою». З цього подарунка у травні 1953 року і став Солженіцин не зберігати в пам’яті, а поступово записувати свої твори. « Я був у захваті, — пише він, — момент звільнення не менший, ніж вийти за табірні ворота». Микола Іванович Зубов виявився, за оцінками письменника, «самодіяльним природженим конспіратором». Микола Іванович майстерно закладав рукописи Солженіцина в обкладинки звичайнісіньких книг, для чого винаходив не тільки спосіб, а й склад потрібного клею, який би мав не лише міцність, а й здатність за певних умов розклеюватися, не ушкоджуючи рукописів. Він виготував також меблі з подвійними стінками, в яких зберігалися дрібно написані Солженіциним тисячі сторінок, а пізніше, коли вони придбали фотоапарат і пишучу машинку, — фотокопії та машинопис…

«ВІН НАМАГАВСЯ БУТИ КОРИСНИМ ЛЮДЯМ. ЦЕ ДАВАЛО ЙОМУ РАДІСТЬ»

У своєму заповіті Микола Іванович Зубов просив написати на його могилі слова Артура Хейлі з роману «Аеропорт» «Він намагався бути корисним людям, це давало йому радість» — цілком точне визначення для лікаря. Імовірно, Зубов як лікар був корисний тисячам людей. Але ще більше він був корисним усьому світу, оскільки зберігав твори письменника світового масштабу, допоки вони існували в єдиному примірнику. Цей заповіт Миколи Івановича виконали кримчани.

Зубови приїхали до кримського селища Чорноморське в листопаді 1958 року вже немолодими людьми: Миколі Івановичу було 63, а Олені Олександрівні 55. Коли виявилося, що після звільнення із заслання вони не можуть жити у великих містах, Зубови вибрали Крим, бо Олена Олександрівна була родом із Сімферополя і закінчила свого часу тут педагогічне училище. Але в Сімферополі їм жити не дозволили, і вони вибрали найвіддаленіше від великого життя селище. Старожили Чорноморського пам’ятають особливу ніжність і теплоту в їхніх відносинах. Їхня квартирка стала духовним центром селища. Але керівні працівники боялися Зубових, які були під негласним наглядом, і побоювалися навіть випадкових зустрічей. Вони знали, що за ними 15 років заслання і таборів, не оминуло увагою начальство й те, що вони були знайомі з Солженіциним, який знову потрапив у немилість у брежнєвські часи після закінчення хрущовської відлиги та публікації «Одного дня Івана Денисовича». Олександр Солженіцин приїжджав до Чорноморського в 1959 і 1962 роках. Письменник, як сам пише, відпочивав душею при спілкуванні з ними. Але головне — вони вирішували, як зберегти написане. І так сталося, що «Бенкет переможців», який загинув у всіх тайниках Солженіцина, яких (швидше за все, за порадою Миколи Івановича Зубова) у письменника було багато в різних місцях СРСР, видали тільки завдяки тому, що він зберігся в єдиному примірнику в тайнику Миколи Івановича Зубова в Чорноморському.

2003 року в селищі Чорноморському на будинку, де жили Зубови, в пам’ять про перебування Солженіцина в Криму встановили меморіальну дошку. У місцевому музеї зберігаються листи Миколи Івановича й Олени Олександрівни, щоденники, в яких відображені сердечні стосунки двох людей. Це завжди видавалося парадоксом: кримінальні злочинці в радянських в’язницях жорстокішали, набували мстивого й жорстокого характеру, ненависті до життя й до людей, але політичні в’язні та заслані — ніколи не втрачали ніжного ставлення і до життя, і до людей. Їхні щоденникові записи й листи перемежаються з віршами. Вони звертаються один до одного з найніжнішими словами…

Микола Іванович Зубов належав до тих людей, про яких кажуть — якщо людина талановита, то вона талановита в усьому. Він поєднував свою лікарську роботу з «різноманітною вмілістю рук», як пише Солженіцин у «Буцалося теля з дубом». Особлива його любов — палітурна справа. До того ж він вроджений конспіратор. Солженіцин пише, що «він розробив прийом, як відкритою поштою зав’язати конспіративне листування з віддаленим кореспондентом, який не відає жодних хитрощів». Спершу посилали листівку з безневинним віршем і палким проханням зберегти її на згадку. Потім був другий лист, в якому повідомлялося, що то був акровірш і треба прочитати перші букви кожної строчки. Людина читала — «розклей конверт» — і розклеював вже другий, нинішній. А тут по заклеєній смужці було написано, як він отримає наступну інформацію — чи то в обкладинці книги, чи то в подвійному дні ящика посилки, чи то просто в розшарованій на багато сторінок листівці.

У жовтні 1964 року, коли дізналися про повалення Хрущова, Зубови спалили все, що зберігалося, — така була їх з Солженіциним домовленість! — і повідомили про це автору умовною фразою в листі. 1966 року Солженіцин і Зубов зустрілися в Сімферополі, і письменник перевірив, чи дійсно все спалили. Понад те — вони разом спалили ранній варіант «Круга». Письменник не жалкував про це — саме напередодні він відправив за кордон рулон плівки зі своїми творами і вважав, що нічого марно не зникло. Крім одного — у Солженіцина взагалі не залишилося «Бенкету переможців», він вважав цей твір втраченим назавжди, а писати заново не хотів. Але так сталося, що вже 1971 року, у розпал брежнєвської реакції, Зубов повідомив Солженіцину, що знайшов так глибоко заховані примірники «Бенкету переможців», «Республіки труда» та інших творів, що навіть сам забув про них. Незабаром їх переправили до письменника.

А в ніч з 12 на 13 лютого 1974 року, в ніч арешту й висилки Солженіцина — прийшли чекісти з обшуком і на квартиру Зубових у Чорноморському. Мабуть, пише Солженіцин, — простукували меблі, бо чули про подвійні стінки, перевіряли підлогу. Вони забрали листи, але головні з них вже було спалено, а машинопис і фотоплівку переправлено за призначенням. «Помилилися, — пише Солженіцин, — моє головне зберігання було вже в Цюріху, в сейфі. Пішли ні з чим, тільки змучили стариків». І це було останнє потрясіння в їхньому житті. Олена Олександрівна вже майже не вставала з постелі, Микола Іванович вже був майже глухий і не міг слухати західне радіо, що передавало твори Солженіцина, які він вірно зберігав багато років за винайденим ним способом.

«Безвісні, — пише Солженіцин, — усім ризикували, навіть людського визнання не отримуючи взамін, того визнання, яке скрашує нам і загибель. І надрукування ось цих нарисів (мається на увазі «Буцалося теля з дубом». — Авт. ) припаде багатьом уже в порожній слід. Ось повернулося: я — вцілів, а вони всі — під сокирою. Є передчуття, є віра: я ще повернуся до Росії. Але — кого з них вже не застану?»

Так і сталося. З однією різницею — завдяки цій книжці Микола Іванович Зубов перестав бути безвісним, і ризик його, і майстерність конспіратора, і корисність для людства — визнані всім світом. На будинку, де жили Зубови, з ініціативи Асоціації заповідників і музеїв та Рескому з охорони культурної спадщини Криму встановлено меморіальну дошку з написом: «У цьому будинку влітку 1959 року і навесні 1962 року в сім’ї своїх друзів — Миколи Івановича й Олени Олександрівни Зубових — жив видатний письменник сучасності, лауреат Нобелівської премії Олександр Ісайович Солженіцин»…