Незабута трагедiя

13 березня 1961 р. в Києві стався так званий Куренівський апокаліпсис. Накопичена в Бабиному Яру, змішана з талими водами пульпа — грязьова піщано-глиниста маса, побічний продукт роботи цегельних заводів — прорвала земляну греблю близько 9-ї години 30 хвилин ранку, вал заввишки 4-6 м накрив низину біля Кирилівської церкви.

За радянськими офіційними даними початку 1960-х рр., загинуло 145 осіб. Ходили чутки про 2 000 і навіть 5 000 загиблих. Київський журналіст, автор кількох публікацій на цю тему, Олександр Анісімов писав на початку XXI ст., що кількість загиблих становила близько 1 500 осіб. Більшість українських ЗМІ в 2010-ті рр., щорічно нагадуючи про цю трагедію, стверджувала, що загинуло від 1 500 до 5 000 осіб. Найчастіше окреслений діапазон у публікаціях: 1 500 — 2 000 осіб.

ЯКА З ВЕРСІЙ ПРАВДИВА?

Пульпа залила близько 34 гектарів. Забудована житлом була лише невелика частина цієї зони, оскільки на ній знаходилися трамвайне депо, стадіон «Спартак», безлюдний парк. На фотографіях вулиці Кирилівської (тодішня Фрунзе), на яку, разом зі стадіоном та депо, припав основний удар грязьового валу, добре видно: забудова там переважно була садибна одноповерхова, нещільна.

Згідно з даними довідки, складеної головою урядової комісії з ліквідації наслідків аварії другим секретарем ЦК КПУ І. П. Казанцем для ознайомлення членів і кандидатів у члени Президії ЦК КП України, від 14 березня 1961 г., непридатними для житла, в результаті катастрофи, визнано 298 квартир, у них проживали 1 228 осіб (353 сім’ї).

Логічно передбачити, що з цього числа на момент катастрофи була відсутня, щонайменше, половина жителів (перебували на роботі, навчанні, лікуванні, ринку, рибалці, в армії, відрядженні тощо). Залишається аж ніяк не більше 600 осіб. Швидше за все, реально їх там залишалося 300-400, адже був робочий час, за дармоїдство притягали до відповідальності, вдома працювали одиниці. Від армії «косили» теж одиниці, а частка молоді серед населення була набагато більшою, ніж тепер. Значна частина решти врятувалася: вибралися самостійно або евакуйовані, цьому є сотні документальних підтверджень. Декого з тих, хто врятувався, знімали навіть військовими вертольотами з дахів і дерев, до деяких прокладали містки через грязьове озеро і виводили.

Згідно з секретною довідкою секретаря І.П.Казанця, до вечора 13 березня з району лиха було евакуйовано 917 осіб, у тому числі 117 постраждалих. Це і мешканці зони лиха, і ті, хто працював у ній, і ті, хто проїздив через неї у момент катастрофи. Представники двох останніх категорій становили, ймовірно, 100-300 осіб серед евакуйованих, оскільки робочі місця в цій зоні були лише для кількох сотень чоловік. Багато хто вийшов самостійно, не потрапивши до 917 евакуйованих. Є низка спогадів про те, як брудні, розпатлані, скривавлені люди, що вибралися із зони лиха, лякали того дня перехожих своїм виглядом у сусідніх районах міста. А 600-800 осіб — це мешканці зони лиха, у тому числі й ті, хто перебував у зоні на момент катастрофи, і прибулі до цієї зони в другій половині дня.

Після прориву греблі пульпа близько півгодини розтікалася по району, і ще дві години вода заповнювала низовину, вже поступово руйнуючи житло. Більшість мешканців, як і перехожих, мали можливість перебратися на пагорб, рятуючись від поступового затоплення, рухаючись по коліно в рідкій багнюці, залишити зону затоплення, що розширювалась.

У офіційному урядовому повідомленні, опублікованому 31 березня 1961 р., говорилося, що до 22 березня всім мешканцям постраждалих будинків виділено житло в нових будинках, житловою площею близько 12 000 кв. м.

Отже, з розрахунку 8-9 кв. м на людину, було розселено 1330-1400 осіб. Таким чином, якщо вірити повідомленню, число розселених людей виявилося навіть значно більшим, ніж число тих, хто раніше проживав у аварійних і зруйнованих будинках зони лиха. Дуже ймовірно, що «під шумок» отримали квартири не лише реальні постраждалі, а й прописані заднім числом, «блатні», «по знайомству», як це бувало нерідко за часів СРСР і в пострадянський період в Україні. Ймовірно також, що комусь давали по 10 метрів або навіть ще більше житлової площі на людину. Однак навіть при всіх зловживаннях, приписках, характер розселення свідчить про те, що реальний рахунок жертв серед мешканців йшов не на сотні. Є докази, що не всі постраждалі отримали нові квартири, багато хто ще обстоював своє право на житло вже після складання звіту про розселення, деякі домоглися лише завдяки впливовим знайомим.

Припустимо, що урядове повідомлення дуже перебільшило кількість житла, наданого мешканцям зони лиха. Проте масове ненадання житла постраждалим і дуже масове надання «блатним» навряд чи мали місце в цьому випадку, тому що атмосфера була дуже загострена, навіть виник локальний «майдан». Зі спогадів постраждалого, Ю.К. Білоуса, про спробу нападу на голову міськвиконкому: «Людей, що втратили житло, було дуже багато.  Пам’ятаю, як одного дня сюди приїхав Давидов. Люди, які заповнили майданчик перед школою, накинулися на нього з кулаками. Охорона швидко заштовхнула його в машину, він поспіхом поїхав і більше тут не з’являвся». У тодішніх доповідях КДБ цитувалося безліч обурених висловів з приводу катастрофи; ось, наприклад, слова одного письменника: «Винні діячі з міськвиконкому, і в першу чергу Давидов. Його треба публічно покарати».

У секретній довідці І.П.Казанця від 15 березня сказано: «Протягом дня розселено по квартирах 219 сімей із 361». У його довідці від 25 березня читаємо: «Всім 396 сім’ям, потерпілим від затоплення і руйнувань, видана перша грошова допомога на загальну суму 48 800 крб, у тому числі 103 сім’ї, де є загиблі, отримали 14 400 крб».

Отже, число загиблих жителів зони затоплення не перевищило 150 чоловік, а найбільш вірогідним діапазоном, виходячи з сотень непрямих доказів, слід вважати 50-100.

Документи по матеріальній компенсації переважно співпадають з розрахунками, зробленими на основі чисельних спогадів очевидців, і зі звітами рятувальників. Згідно з тією ж довідкою від 25 березня 1961 р., київською владою зафіксовано 137 загиблих на цю дату. Виявляли останки і після 25 березня, але набагато рідше. 25 березня І.П.Казанець повідомив у Президію ЦК: «Як заявляє населення, адміністрація трамвайного парку і за даними органів міліції, на території затоплення знаходяться ще вісім загиблих, у тому числі три працівники трамвайного парку, двоє проживали на території, яка була затоплена, і три люди, що проживали і працювали в інших районах, але під час аварії перебували на місці затоплення». Як бачимо, не було заяв про сотні громадян, зниклих безвісти.

Можна, звичайно, пофантазувати і  допустити, що секретар ЦК КПУ повідомляв у Президію абсолютно не достовірну інформацію (ризикуючи кар’єрою і свободою за обман вищого керівництва), і що трупи, знайдені після 25 березня, а також незнайдені останки належали тисячам загиблих. Але звідки взагалі взялася хоча б одна тисяча?

Частина жителів зони затоплення була зафіксована в списку загиблих працівників трамвайного депо. Загальна кількість жертв у колективі цього підприємства — 50 осіб. Трамвайне депо було найбільшим підприємством зі зруйнованих грязьовим валом. На інших підприємствах, стаціонарних робочих місцях, могло налічуватись іще 5-10 загиблих з числа тих, хто не проживав у зоні затоплення, а лише працював тут.

Проте в епіцентрі катастрофи опинилися ще й пасажири міського транспорту, що потрапили у спричинену підтопленням напередодні багатометрового валу пробку на вулиці Кирилівській. А саме: трамвайний вагон 11-го маршруту, один тролейбус і один автобус. Тролейбус і автобус спалахнули від удару грязьового валу, зіткнення зі самоскидом МАЗ. Є свідчення, що більшість пасажирів автобуса (їх могло бути в салоні до 60 осіб) і тролейбуса (повна місткість цієї моделі, ЗІУ-5, — 120 осіб) загинули. Багато пасажирів трамвайного вагона, накритого повінню, теж загинули. Повна місткість цієї моделі трамвая, МТВ-82 — 120 осіб. Згідно з секретним документом ЦК КПУ, в замуленому трамваї було знайдено 12 трупів.

Були в епіцентрі також водії та пасажири легкових і вантажних машин — кілька десятків осіб. Їх могло загинути приблизно до 30, а найбільш вірогідна цифра за цією категорією загиблих — 15-20 осіб.

Загалом усіх пасажирів і водіїв на вулицях загинуло близько 180-330 осіб, а найбільш вірогідний діапазон — 200-250.

Підіб’ємо загальні підсумки. Документи і розрахунки показують, що максимальне число загиблих в Куренівській трагедії — близько 550 осіб.

Мінімальне — близько 250.

Найбільш вірогідне — 350-450 осіб.

Хочеться сподіватися, що техногенні катастрофи з великою кількістю жертв не повторяться в Києві. Проте нинішній високий рівень корупції і непрофесіоналізму в державних, комунальних і приватних структурах не вселяє великого оптимізму. Будинки, дозвільна документація на які куплена за хабарі, — це міни, які можуть спрацювати у будь-який момент.