Очікуючи на «російську епоху світової історії» (продовження)

Продовження. Початок читайте у «Дні» № 13-14 від 25 — 26 січня ц. р.

«(...) Но уровень пассионарности в этносе не остается неизменным. Этнос, возникнув, проходит ряд закономерных фаз развития, которые можно уподобить различным возрастам человека. Первая фаза — фаза пассионарного подъема этноса, вызванная пассионарным толчком. (...) Продолжительность жизни этноса, как правило, одинакова и составляет от момента толчка до полного разрушения около 1500 лет, за исключением тех случаев, когда агрессия иноплеменников нарушает нормальный ход этногенеза.

(...) Постепенно пассионарность иссякает. (...)

Новый цикл развития может быть вызван лишь очередным пассионарным толчком, при котором возникает новая пассионарная популяция. Но она отнюдь не реконструирует старый этнос, а создает новый, давая начало очередному витку этногенеза — процесса, благодаря которому Человечество не исчезает с лица Земли».

Нам цього буде достатньо, але якщо читача зацікавить розлога аргументація, то вона викладена в окремій книжці Гумільова — «Етногенез та біосфера Землі». Наведений уривок є цілком промовистим та інформативним, аби зрозуміти хід думки автора та здогадатися про причини несприйняття його ідей радянською історичною та етнографічною наукою. Від часів зацікавлення Сталіна національним питанням в СРСР етнос (народ) тлумачився як спільнота людей, яка визначалася за культурними ознаками (мова, звичаї, релігія), антропологічними (зовнішні риси) та ментальними (специфічна вдача, самосвідомість). Але найголовніше те, що етнос є спільнотою людей, яка зазнає соціально-економічних змін і протягом історії піднімається сходами соціально-економічних формацій — від первісності через рабовласництво і феодалізм до капіталізму і соціалізму. Марксистське вчення було від початку соціально-економічним, а вже далі йшла політика.

Таких загальних уявлень радянським етнографам до певного часу вистачало, а найбільш ґрунтовно радянський погляд на природу і сутність етносу розробив один із опонентів Гумільова академік Юліан Бромлей (1921—1990) у своїх працях 1970—1980-х рр. Якщо прибрати впливи «лінії партії», то врешті напрацювання його та інших науковців (зокрема Л. Дробіжевої та Ю. Арутюняна) вивели «теорію етносу» у русло створення науки етносоціології, яка від 1960-х вже почала розвиватися у США, Канаді, Німеччині як суттєво удосконалений варіант вивчення етносу та міжетнічних взаємин за умов модерного суспільства. Тобто (якщо узагальнити) за радянських часів найбільше шанувався соціальний контекст життя етносу, дещо менше — культурний (просто комплекс ознак, який відрізняє один етнос від іншого), а решта вважалися такими, що якщо не зайві, то другорядні. У Гумільова ми бачимо, що етнос є передовсім складовою довкілля, природи, а не просто однією з людських спільнот. Етнос утворюється внаслідок дії природно-географічних чинників, енергетичних впливів ззовні (чи-то з надр землі, чи-то з космосу — автор так і не визначився), які й спричиняють «пасіонарний поштовх» — мутацію, яка змінює енергетичний баланс у частині людей. Поштовх стимулює виникнення нових етносів. Занепад же новоутворених народів відбувається через поступове послаблення цього енергетичного наповнення, зменшення кількості й суспільної ваги «пасіонарно заряджених особистостей», а увесь цей цикл злету і занепаду триває приблизно 1500 років. Зрозуміло, що на ці процеси соціально-економічний чинник аж ніяк не впливає, що робить етноси у Гумільова цілком байдужими до канонічного «історичного матеріалізму».

Рушієм історії стає не класова боротьба, а дії (у Гумільова є спеціальний, урочистіший термін — «діяння») енергійних (буквально енергетично заряджених) та завзятих особистостей. Етноси складаються у певних екологічних нішах і є невід’ємними від свого довкілля. Якби не було тут чинника ролі особистості, то дійсно небезпідставними були б звинувачення з боку критиків Гумільова у тому, що він є речником «географічного детермінізму» (ідеї, що все життя людей визначає довкілля). Втім, і ці особистості (пасіонарії) є також породженням природних енергетичних впливів, а не лише специфічним збігом психологічних рис певної людини.

Якби Лев Гумільов не висував своєї єретичної ідеї пасіонарності, то після нього залишився б цілком визнаний внесок в історичну науку: переосмислення історії хозар, глибоке для свого часу дослідження взаємодії кочових народів Центральної Азії та Євразійського степу з природним середовищем, впливу кліматичних змін на міграції та експансії номадів, певна наукова реабілітація степових етносів, які традиційно зневажали європейська і російська науки. Для цих обох було властиве наголошення на культурній вищості і, відповідно, певній цивілізаційній місії землеробських, осілих народів і цивілізацій — що європейців, що росіян. Такий підхід і сьогодні доволі поширений у російській науці, коли вплив кочових спільнот на східних слов’ян вважають виключно негативним, таким, що призвів до відставання Росії від Заходу. Після розвалу СРСР це стало одним з численних проявів постімперського комплексу меншовартості. Інші ідеї Гумільова, натомість, зараз активно взяті до вжитку у політичній та ідеологічній сферах, але про це — трохи нижче.

Якби Гумільов обмежувався лише певною історичною «реабілітацією» степових народів... Але він прагнув більшого: дати нове тлумачення всенького світового історичного процесу. Тлумачення, безперечно, оригінальне, але воно завело його далеко і від конкретної історії Центральної Азії, і від сучасних йому інших теорій у вивченні етносів — теорій, які також проходили важкий шлях визнання, але цілком вже прийняті світовою спільнотою вчених-суспільствознавців, істориків, етнологів. У його творчості закінчуються монографії, і починаються «трактати», що повторюють одні й ті самі речі, знову і знову аргументуючи його теорію етногенезу. Гіпотеза перетворюється на учення, а теореми — на аксіоми. Гумільов усамітнюється в своєму власному інтелектуальному світі, власній ерудиції, зациклившись лише на розширенні опису ролі пасіонарності на щоразу інших історичних прикладах. Прикро, що палко відстоюючи свої ідеї, він ніколи не міг сприймати їх хоч якось критично. Справою принципу була його власна правота, а не удосконалення його теорії у горнилі критики. Такій ситуації сприяли певні риси вдачі Льва Гумільова, які ми вже згадували. Його учень Андрій Зелінський писав: «Характер у Льва Миколайовича був важкий, авторитарний, задиристий. Він був майстром словесної наукової дуелі, яка часом перетворювалась на нещадну битву зі співрозмовником, з якої він практично завжди виходив переможцем. Бути науковим опонентом Льва Миколайовича було достатньо безперспективно...»

Цікаво, але ми можемо знайти об’єктивну характеристику власних індивідуальних якостей у начебто сторонніх міркуваннях Гумільова. Він вважав себе справжнім пасіонарієм, людиною, що палко відстоює свої принципи. Це означає, що до нього можна застосувати його ж власну оцінку «пасіонарних особистостей»: «...возможно и создание новой религиозной системы или научной теории, и строительство пирамиды или Эйфелевой башни...» Для пасіонарія його власна ідея-фікс — цілком самодостатня, і тому для нього «нова релігійна система» нічим не гірша за «наукову теорію». Він егоцентрично не помічає, де саме він переходить межу між одним та іншим. Головне — «не подчиняться общим установлениям, считаться лишь с собственной природой». А доволі важливого моменту, коли разом з водою виплескується дитина — коли заперечення застарілих стереотипів переходить у створення нових — наш пасіонарій у своєму енергійному (енергетичному?) запалі не схильний був помічати.

Як учений Гумільов став самодостатнім, слідкуючи лише за «новинками» природознавства (вони могли потенційно підкріпити його обґрунтування «пасіонарних поштовхів»), і переставши зважати на розвиток гуманітарних наук. Він вважав, що в останній царині уже складно щось сказати після нього.

КІНЕЦЬ «ОФІЦІЙНОЇ НАУКИ» НЕ ПРИНІС СЛАВИ

А що там відбувалося й відбувається? Сьогодні, під час розмивання «етнографічної старовини», місце етносів у світі й різноманітних суспільствах суттєво допомагає описати соціологія — наука сувора і точна (принаймні така, що оперує точними кількісними методами). На пострадянському просторі (і в Україні зосібна) колишній марксистський погляд на природу етносу був без зайвих проблем у 1990-ті рр. модифікований у сучасний культурно-соціологічний підхід, суголосний західним теоретичним пошукам — саме у вже згадану нами вище етносоціологію. Альтернативний напрям — культурна антропологія, поширена з 1960-х за океаном та у Франції, спиралася на значно збагачений (інформативно та методологічно) арсенал західної етнології для вивчення переважно домодерних, архаїчних суспільств. А отже: для вивчення етносу модерного існує етносоціологія, для етносу домодерного — культурна антропологія. Останній доробок гуманітаристики ХХ ст. — постмодернізм — у нашій царині взагалі схильний відмовитися від поняття «етнос» як сконструйованого «національно обтяженими» і політично ангажованими науковцями ХІХ—ХХ стст. Серед цього розмаїття академічних підходів вагомим для нас у цьому разі є одне: в арсеналі жодного з цих провідних наукових напрямів і на початку ХХІ століття немає визнання ані явища пасіонарності, ані теорії етногенезу Л. Гумільова.

Чому ж сталося таке уперте ігнорування теорії, яка за часів радянського тоталітаризму вважалася напівопозиційною, а доволі освіченою інтелігентською громадськістю — хіба що не революцією, яка зруйнує всі попередні науково-ідеологічні стереотипи? За переможного плюралізму думок і концепцій теорія Гумільова мала всі шанси запанувати на руїнах «історичного матеріалізму»... Цього не відбулося. Чому?

Дещо ми вже констатували: переставши цікавитися розвитком суспільних наук та історичних досліджень, Гумільов не помітив, що наука пішла геть іншим шляхом і знайшла інші пояснення тим речам, які він усі скидав на «доробок» пасіонарності. І також обійшлися без радянської істматівської схеми. Його ж популярність на батьківщині також була популярністю лише в межах певного «гетто»: її причиною була не наукова істина, а опозиційність. Радянська інтелігенція зазвичай не мала можливості знайомитися з доробком західних науковців — хіба що в єзуїтських критиках «буржуазних викривлень і фальсифікацій», до чого були допущені лише найбільш перевірені інтелектуальні кадри режиму. Тому все своє роздратування та оскомину від остогидлих шаблонів і догм «істмату» і регулярної політінформації читаюча публіка могла компенсувати тільки захопленням (часто некритичним) вітчизняними «напівопозиційними» теоріями.

Перевірити ж, наскільки ці «вітчизняні продукти» відповідають стану і тенденціям розвитку світової науки, ця публіка, звісно, не могла. За таких умов ідеї Гумільова були просто приречені на популярність. Тим паче, що коли він був здатен відкидати небезпідставну критику й доволі освічених фахівців, то пересічні зацікавлені читачі навряд чи могли щось йому аргументовано заперечити. Ще однією причиною захоплення Гумільовим був той факт, який за часів Сталіна йому лише шкодив — походження. Його шанували ті ж люди, які від руки переписували й учили напам’ять заборонені блискучі вірші його батьків. Гумільова — хай би що він робив усупереч офіціозу — завжди сприймали як спадкового мученика справжнього мистецтва і справжньої науки, як втілення чистого струменя думки у світі закоснілих схоластичних схем та мертвої, але панівної ідеології.

СУМНИЙ ФІНІШ: «ЗРАДА» ПРИРОДНИЧНИКІВ

Вагомим і на перший погляд нездоланним аргументом ученого-новатора було те, що його теорія ґрунтувалася на здобутках природничих (точних) наук — географії, геології, фізики, біології. Його етноси способом свого існування у певних природних нішах нагадували популяції біологічних видів, і аналогія з ґрунтовно вивченим світом зоології та етології (науки про поведінку тварин) просто впадали у вічі. Пояснення природи пасіонарності мовою теорії біосфери В. Вернадського, апеляція до досліджуваного фізиками космічного й геомагнітного випромінювання, симпатія до модної тоді «біоенергетики», вживання щодо тієї ж пасіонарності взятих із генетики термінів «мутація» та «генетичні ознаки» — усе це створювало враження явної достовірності його теорії, що спирається не на якісь ідеологічні шаблони, а на ті науки, довіра до яких у світі «фізиків і ліриків» була незаперечною.

Втім, найбільша і поки що невиліковна «больова точка» теорії Гумільова — це і є ставлення до неї природничих наук. «Точні науки» через те й називаються «точними», що об’єкти їх дослідження — від ДНК до космічного випромінювання — піддаються вимірюванню, обчисленню, вивченню. Вони існують, і їх можна якщо не помацати рукою, то побачити в електронному мікроскопі. Мутації мають цілком осяжні причини, перебіг і прояви, випромінювання можна вимірювати відповідними приладами. А от пасіонарність не можна виміряти і дослідити, бо її поки що жодною природничою наукою не виявлено. Гумільов здійснював регулярні спроби творчої співпраці з різними природничниками, але всі вони, крім суто практичних пояснень впливу кліматичних змін і рельєфу на біосферні процеси, виявилися невдалими: пасіонарність так і не було виявлено, а отже й пояснено. Що змінилося згодом? Після смерті Льва Гумільова (1992 р.) найбільше вражають світ успіхи генетики — проте якщо запитати фахового генетика, що він думає з приводу пасіонарності як мутації на генетичному рівні (згадаймо перший абзац нашої розлогої цитати), то він оцінить це визначення відверто: маячня, що суперечить усім засадам і доробками сучасної науки. Дозволю собі в цьому контексті процитувати знаного генетика, професора Сергія Храпунова (медичний коледж імені Альберта Ейнштейна, Нью-Йорк), котрий люб’язно погодився надати авторові стислу професіональну консультацію: «Ідея «пасіонарності» Гумільова являє типовий приклад гуманітарних «теорій», позбавлених методичної наукової основи, які є радше питанням віри, а не знання». Для гуманітаріїв — прикро, але факт.