Партійний «націоналіст»

УКРАЇНА, ХОЧ І РАДЯНСЬКА, АЛЕ НАША

У квітні 1973 року, коли Петро Шелест уже поїхав «у зв’язку з переходом на посаду заступника Голови Ради Міністрів СРСР» до Москви, але ще зберігав місце у Політбюро ЦК КПРС, в Києві, в журналі «Комуніст України», з’явилась рецензія на книжку «Україно наша Радянська», автором якої був Шелест. Цю рецензію не обговорювали на засіданні редколегії, оскільки вона попередньо була санкціонована Москвою. Називався цей матеріал «Про серйозні недоліки та помилки однієї книги».

Чого тільки Шелесту не приписували! Однак одним із головних обвинувачень було таке: «У книзі, яка має назву «Україно наша Радянська», непомірно багато місця відводиться минулому України, її дожовтневій історії, водночас слабо показуються такі епохальні події, як перемога Великого Жовтня, боротьба за побудову соціалізму. При цьому порушуються ленінські принципи класово-партійного, конкретно-історичного підходу до аналізу окремих історичних явищ і фактів. Особливо наочно це виявилося у характеристиці Запорізької Січі. Автор значною мірою ідеалізує українське козацтво і Запорізьку Січ, розглядає їх як однорідну, так би мовити, позакласову спільність... Слід відзначити, що останніми роками в нашій літературі з’явився ряд книг (Р. Іваничука, С. Плачинди, І. Білика), для яких характерна ідеалізація патріархальщини. Прикрашаючи минуле, такі автори протиставляють його сучасності. Книга «Україно наша Радянська» не тільки не допомагає розвінчувати подібні явища, а, навпаки, обмежує можливості критики антиісторичних тенденцій у висвітленні минулого українського народу в художніх і наукових виданнях».

Пізніше сам Шелeст згадував, як йому особисто влаштував скандал головний ідеолог брежнєвської доби Михайло Суслов: «...Мені Суслов кричав: «Архаїзм — ці ваші козаки!» Я йому відповів: «Якби не козаки, то й тебе б тут не було — козаки закрили грудьми кордони країни від кочових орд, від турків. Козаків ще царі використовували для захисту Вітчизни, для освоєння південних земель. І ми перед ними повинні голову схиляти, а ви тут таке базікаєте. Образливо...» Чи тому, що він сам був козацького роду, чи з якихось інших причин, але Шелест, на відміну від переважної більшості тодішніх керівних працівників в Україні, ніколи не дивився на Україну як на щабель у наступній московській кар’єрі. А день свого від’їзду до Москви навіть назвав «найчорнішим днем» свого життя. Ось так багато означала для нього Україна.

І це при тому, що походив майбутній «партійний націоналіст» не з «національно свідомої» Західної України. Він народився 1(14) лютого 1908 р., в селі Андріївка, нині Харківської області. Коли підріс, працював водовозом, листоношею, вантажником, ремонтним робітником на залізничній станції. Прибивав рейки до шпал костилями. Між іншим силу мав неабияку: з одного удару заганяв костиль...

У 1927 р. вчився в Ізюмській радпартшколі, у 1928-му став членом ВКП(б). Згодом навчався у харківському Комуністичному університеті імені Артема, а потім у Харківському інженерно-економічному інституті. У 1932—1936 роках працював на Маріупольському заводі ім. Ілліча змінним інженером, заступником начальника і начальником цеху, одначасно навчався на вечірньому відділенні Маріупольського металургійного інституту. У 1936— 1937 служив у Червоній Армії, а з 1937-го працював начальником цеху, виробництва, головним інженером Харківського заводу «Серп і молот». Обирався членом парткому заводу. З 1940 по грудень 1941 року Шелест — секретар Харківського міськкому КП(б)У по оборонній промисловості. Під час війни з нацистською Німеччиною — заввідділом оборонної промисловості Челябінського обкому ВКП(б), інструктор ЦК ВКП(б), парторг ЦК ВКП(б) на ряді авіазаводів, заступник секретаря Саратовського обкому партії по оборонній промисловості. Потім очолював також колективи авіапідприїємств у Росії та в Україні.

Одне слово, була б у нього нормальна управлінська біографія, як би у 1954-му не загітували піти на партійну роботу. Спочатку був Київський обком партії, який він очолював у 1957—1962 роках, а у липні 1963-го йому довірили керувати всією Україною: з цього часу і до травня 1972-го П.Шелест був першим секретарем ЦК Компартії України.

П.Шелест увійшов до складу ЦК, а згодом і до найвищого у комуністичній ієрархії органу — Політбюро ЦК КПРС. Неодноразово обирався до складу депутатів Верховної Ради тодішнього СРСР і УРСР. Він одержав найвищі тогочасні нагороди: Зірку Героя Соціалістичної Праці, три ордени Леніна, ордени Вітчизняної війни 1-го ступеня, Червоної Зірки. І раптом — крутий поворот долі: 10 травня 1972 року його увільнили від обов’язків першого секретаря ЦК КПУ, а у 1973 році у журналі «Комуніст України» з’явилась згадана погромна стаття, де йому інкримінувалися помилки, нібито наявні у його книзі «Україно наша Радянська», що була видана ще у 1970 році. У квітні 1973-го його виводять із складу Політбюро ЦК КПРС. Викреслюють із діючої номенклатури. Прирікають на забуття.

І не випадково, адже Україна для нього була хоч і «Радянською», але все-таки «нашою».

ХАРАКТЕР

Гадаю, що саме цим і визначався характер його поведінки як політичного керівника. А його людські риси були типовими для управлінців його покоління. У зв’язку з цим наведу слова колишнього довголітнього комсомольського і партійного працівника Юрія Єльченка: «Был Петp Ефимович pаботником пpинципиальным, настойчивым, тpебовательным, даже жестким, пpоявляя эти качества постоянно и не колеблясь. Не pобел пеpед самыми высокими автоpитетами, мог пpямо высказывать и защищать свою точку зpения, не взиpая на лица. Будем говоpить откpовенно — это не всегда и не всем нpавилось. Бесспоpно, тут сказывались и его пpиpодные человеческие чеpты. Мы знали его как личность твеpдого хаpактеpа, бесхитpостного человека. Бывал он и гpубоват, а поpой не стеснялся и в выpажениях. В быту... вел себя пpосто, pаскpепощенно, откpовенничал, говоpил о семейных делах. Кстати, обpащал внимание на необходимость, несмотpя на исключительную занятость, находить вpемя на воспитание детей. Считал, что своих сыновей воспитал людьми достойными. Знаю, что это так и было».

А ось думка Володимира Семичастного, колишнього Голови КДБ СРСР, а згодом заступника Голови Ради Міністрів УРСР: «Авторитарным руководителем при наличии Политбюро ЦК Компартии Украины, жесткого контроля со стороны ЦК КПСС быть почти невозможно. Шелест иногда позволял себе директорские замашки, ведь в прошлом — он директор завода. Иногда допускал и всякие недипломатические выражения. Иногда мог выказывать раздражение из-за незначительных событий, казавшихся ему подозрительными...»

Серед істориків і політологів, в першу чергу закордонних, утвердилася думка, що Шелест сприяв деяким господарським реформам з метою більшої автономізації України (або «українського офіційного автономізму»), підтримував обмежену «українізацію». Спробуємо розібратись, чи це відповідає дійсності? Насамперед не підлягає сумніву, що Шелест активно і постійно боронив економічні інтереси України. Наприклад, у 1965 році на засіданні Політбюро ЦК КПРС він увійшов у відкритий конфлікт із М.Сусловим та іншими тодішними партійними керівниками. Причина: свавільні дії Міністерства зовнішньої торгівлі СРСР, яке вирішило продати Швейцарії 450 тис. тонн соняшникової макухи, навіть формально не запитавши згоди українського керівництва. Шелест не просто протестував, а написав записку з пропозицією, щоб УРСР вийшла з-під опіки Зовнішторгу СРСР і всіх зовнішньоторговельних відомств Москви. До речі, збереглося дуже багато різного роду записок Шелеста до московських центральних установ, в першу чергу до ЦК КПРС, в яких він прямо і чітко висловлював свою позицію насамперед у господарських питаннях, критикував центральні управлінські (господарські) структури.

Сам Шелест згодом згадував про це. Наприклад, згадував майже детективну історію з будівництвом Палацу «Україна». Його Москва не дозволяла будувати на тій підставі, що в Києві є Жовтневий палац. Тоді Шелест вдався до такого маневру: він поінформував центральні органи, що будують сучасний кінотеатр. На це було дано згоду. Коли з’ясувалось, що будують все-таки не кінотеатр, вибухнув скандал. Шелеста почали виховувати, до Києва — «розбиратися» — приїхала комісія на чолі з М.Підгорним. Однак грошей вже не повернеш — і палац таки побудували.

Однак дії Шелеста не обмежувались господарською сферою. З його перебуванням при владі почали пов’язувати і деякі інші дії, наприклад, те, що він енергійно підтримував ансамбль Вірського, взагалі народне мистецтво, але при цьому не придушував інше мистецтво. Скажімо, творчість кінорежисера Сергія Параджанова.

Син Шелеста Віталій згадував: «Интересна ситуация с книгой Ивана Дзюбы «Интернационализм или русификация?». Она была у отца почти настольной. Он ее читал, плевался, говорил, что так нельзя, я отвечал, что есть факты, их надо осмыслить. Его позиция по отношению к Дзюбе в наших разговорах многократно прокручивалась и постепенно формировалась. А Параджанова он просто спасал. Практически сразу после ухода отца с должности Параджанова арестовали...»

На засіданні Політбюро ЦК Компартії України за ініціативою Шелеста було ухвалено постанову «Про створення багатотомної «Історії міст і сіл Української РСР». Саме тоді доручили всю практичну роботу П.Т.Троньку і редакції «Української Радянської Енциклопедії» на чолі з Миколою Бажаном. Віталій Коротич пригадував епізод, який засвідчив, що «Петро Юхимович не такий дурний, як могло здатися на перший погляд». Шелест підтримав ідею перевидання творів Володимира Винниченка. Одначе тут же у Львові знайшовся якийсь «суперпатріот», який прокоментував це приблизно так: «Нарешті, дожили до перевидання прем’єр-міністра доби Директорії». Після цього комісію, яка мала займатися перевиданням, швидко розформували, a Шелест при зустрічі з Коротичем кинув йому: «Ну що, побачив, що ваші ідіоти роблять?» «Я, — згадує В.Коротич, — тоді зрозумів, що він не такий простий і дурний...» Зрозуміли це і у Москві.

ПІДВИЩЕННЯ У НЕБУТТЯ

До початку 70-х років Леонід Брежнєв не протестував проти того, щоб під час засідань Політбюро ЦК КПРС відбувалась полеміка, висловлювались критичні думки. Власне, він і потім відкрито не виступав проти цього, але досвідчені «царедворцы» швидко зорієнтувались, що подобається і що не подобається генсеку. Поступово навколо «дорогого Леоніда Ілліча» почала формуватись мовчазна «одностайність». В неї Шелест ніяк не вписувався.

І це до певної міри виглядало парадоксально, оскільки було відомо, що Шелест відіграв важливу роль у жовтневому перевороті 1964 року, тобто у поваленні Микити Хрущова. Саме йому Брежнєв і Підгорний доручили переговорити про «недоліки» в роботі Хрущова з великою групою (36 осіб) партійних працівників з України. І Шелест мав такі розмови, фактично готуючи усунення Хрущова на Пленумі ЦК КПРС. Правда, пізніше він писав, що, мовляв, питання про усунення Хрущова до жовтневого Пленуму не ставилось і що сам Шелест дізнався про наміри змовників лише на засіданні Президії ЦК КПРС.

Тут, напевно, доречно згадати про те, що взаємини Шелеста і Хрущова не були однолінійно-мажорними, як дехто донині вважає. Наприклад, Шелест не підтримував ідею про розподіл парторганізацій на сільські й промислові. І не просто не підтримував, а відверто висловлював свою позицію. До речі, з критичними зауваженнями з приводу хрущовської політики виступав і тодішній Голова Ради Міністрів УРСР В.Щербицький і, на відміну від Шелеста, розплатився за це: у 1963-му його відправили у Дніпропетровськ, а повернули на колишню посаду у 1965-му.

Можливо, через те, що Хрущов не «дотягнувся» (не встиг) до Шелеста його автоматично вважали висуванцем хрущовської доби, а Щербицького — навпаки. Це помилкове враження, поза сумнівом, посилювали виступи Шелеста на засіданнях Політбюро ЦК КПРС, а також його численні записки до керівних органів, в яких він обстоював не якийсь «націоналізм», а лише те, що було декларовано у Конституції СРСР і УРСР щодо прав України як однієї із союзних республік. Однак у стратегічному плані він не виступив проти жодної з брежневських «ініціатив», включно із агресією у Чехословаччину у 1968 році. Більше того, саме Шелест був одним із виконавців, тих, хто забезпечував перехід через Карпати і введення військ до «братньої країни».

Однак його долю у Москві вже визначили. Тим більше, що на цей час зусилля політичних ворогів, конкурентів і спецслужби, створили Шелесту імідж «надмірного» українського патріота, який нібито плекає плани більшої автономізації України та ще й гуртує навколо себе групу молодих політиків, які невдоволені політикою і поведінкою Л.Брежнєва.

Першим серйозним симптомом стало призначення 16 липня 1970 року Віталія Федорчука Головою КДБ при Раді Міністрів УРСР. Він виявив себе як беззастережний прибічник жорстокого придушення інакомислення, переслідування дисидентів, національної інтелігенції і «самвидаву». Одначе головним завданням Федорчука було зібрати матеріал на Шелеста, щоб якнайскоріше виштовхнути його з України. Тим більше, що наступника вже визначили. Справа в тім, що у квітні 1971 року, коли Шелест був на чолі ЦК КПУ і був членом Політбюро ЦК КПРС, до того самого Політбюро обрали В.Щербицького. Це був дуже виразний сигнал. Поза сумнівом, Шелест зрозумів, до чого йде. Пізніше він коментував ту ситуацію так: «І тоді вже мені стало майже все зрозуміло — всі плани Брежнєва. Почалась «операція підсидки». Якщо ж казати про Щербицького, а це моя власна думка, і я на неї маю право... то це далеко не свята людина...

А на Україні чимало проблем підігрівав «теоретик інтернаціоналізму» Валентин Юхимович Маланчук і ті, хто його підтримував, особливо науковці, що йому старанно прислужувались, доводячи, оспівуючи ліквідацію національних розбіжностей».

В.Коротич оцінив той момент так: «Шелест в принципе не был вреден, это был работящий мужик. У него не было того качества, которое в полной мере проявил пришедший ему на смену Щербицкий: Щербицкий был гениален в умении работать не с человеком, а с должностью. Шелест был очень человечным, он знал, что такое ностальгия, он умел любить такого странного человека, как Параджанов, Щербицкий устраивал любое руководство, он мог пристроиться к кому угодно. Шелест этого не умел, он был уходящей натурой... Шелест был чиновником по должности, но не был им по духу своему».

Випадок із Шелестом є типовим для тодішньої політичної системи. Він яскраво ілюструє стиль конкурентної боротьби у вищих ешелонах влади. Боротьба спрямовувалась не на формування широкої громадської думки, коли лідери змагаються за голоси виборців. Навпаки, основні акценти переносились на довготривале кулуарне протистояння, що передбачало інтриги, підсижування конкурента, комбінації, що мали на меті його дискредитацію. А вже потiм розпочинався публічний ритуал вигнання. Початком такого вигнання для Шелеста стало «підвищення» — його запросили на посаду заступника Голови Ради Міністрів СРСР з питань транспорту і зв’язку. Це була особиста пропозиція Брежнєва. Та пропозиція, від якої Шелест не міг відмовитись.

ФІНАЛ

Не дивлячись на те, що VIII п’ятирічку УРСР завершила за формальними ознаками успішно, 25 травня 1972 року його звільнили з посади першого секретаря ЦК КПУ (якої, нарешті, дочекався Володимир Щербицький). До речі, це означало підвищення близького до Л.Брежнєва «дніпропетровського клану» керівників, а в Москві тоді почали жартувати: «В історії України був допетровський період, потім петровський, а нині — дніпропетровський».

Шелест поїхав до Москви, а у квітні 1973-го, з’явилась уже цитована погромна рецензія. Це означало, що у велику політику він вже ніколи не повернеться. Після цього його вивели із Політбюро (за помилки у проведенні «ленінської національної політики»), позбавили державної посади і відправили на пенсію. З того часу Шелест майже рік не працював, за його власними словами, «переживав, мучився, займався самоїдством».

Потім вирішив, що ще може працювати за фахом. Звернувся до Брежнєва. Той спочатку хотів його «відфутболити», одначе за наполяганням Шелеста подзвонив секретареві ЦК КПРС Д.Устинову, а той в свою чергу — міністрові оборонної промисловості П.Дементьєву, який влаштував Шелеста на роботу на заводі при Долгопрудненському дослідно-конструкторському бюро автоматики. Там партійний «націоналіст» пропрацював понад десять років, наприкінці 1984-го, за два місяці до сімдесятисемиріччя, пішов на справжню (неполітичну) пенсію.

Ще з 1953 року він робив щоденні записи про пережите, а з 1974-го почав працювати над спогадами. Все це лягло в основу книжки, яка під назвою «...Да не судимы будете» вийшла друком у Москві у 1995 році. Доля цього рукопису не була такою драматичною, як, скажімо, спогадів М.Хрущова, але наприкінці 70-х років, за словами В.Шелеста, рукопис ретельно ховали, а один iз примірників навіть закопали в землю, боячись, що КДБ може його вилучити. Одначе все закінчилося вдало, а з початком горбачовської «перебудови» можна було реально говорити про можливість видання.

Як відомо, з від’їздом Шелеста у 1972 році в Україні посилився русифікаторський курс, переслідування українського руху опору. У жовтні 1972 року В.Федорчук разом iз В.Маланчуком розробив і вніс на розгляд Політбюро ЦК Компартії України пропозиції щодо «поліпшення роботи ідеологічних установ, подальшого посилення боротьби з проявами ворожої антирадянської націоналістичної діяльності», що, зокрема, означало «чистку» наукових установ, вузів, редакцій періодичних видань, видавництв.

Під час «перебудови» виявилась перебільшеність версій про українофільство Шелеста. У своїх виступах, інтерв’ю він давав амбівалентні оцінки процесам демократизації і підкреслював, що вважав за необхідне більший суверенітет УРСР, а не вихід її з СРСР. Так, у жовтні 1990 року, перебуваючи в лікарні, він написав листа до редакції газети «Правда Украины» під назвою «Я верю в разум народный...» Вітаючи факт ухвали Верховною Радою Декларації про суверенітет України, Шелест звертає увагу на те, що «именно сейчас особенно активизировались силы, которые выступают против заключения Союзного договора, призывая к выходу Украины из Советского Союза». Він вимагає застосувати закон проти змовників, а далі пише: «Суверенная Украина... должна и может стать республикой материального благополучия, достойного решения социальных вопросов, развитой национальной культуры. Но зачем же рвать связи с Россией, с другими суверенными республиками в составе федерации нового, по сути дела, Советского Союза?»

Закликаючи комуністів «вийти з окопів» і очолити «перебудову», Шелест пише, що комуністи здають одну позицію за іншою, в той час, як «должна быть твердая уверенность, а не медузообразность в действиях...» А далі Шелест писав: «Дорогие мои соотечественники, мой родной украинский трудолюбивый и интернациональный народ! Будьте бдительны, не дайте себя обмануть лозунгами фальшивой демократии, политической демагогии, экстремизма и нигилизма. Сила наша в единении на здоровой политической и моральной основе, в поднятии общей и политической культуры, нравственности».

Проте у 1991 році він вітав проголошення незалежності України, а у 1993-му вперше після відставки зміг приїхати в Київ, про що Шелест давно мріяв і що йому було заборонено після усунення. Він приїхав і мав публічні виступи, які викликали великий інтерес.

Можливо, саме тоді Шелест вирішив — не Москва і не Росія будуть його останньою земною адресою. Він помер 22 січня 1996 року і за його заповітом похований на Байковому цвинтарі у Києві.

У своїй книзі Петро Шелест написав: «Є, як відомо, і суд історії. А він для людини, яка займалася безпосередньо політикою, та ще й великою, має велике значення... Події, свідком, учасником яких я був, вже одержали оцінку історії. Одні — остаточну. Інші — чергову, якщо хочете, кон’юнктурну... Так що я вважаю, переконаний навіть, що справжній Суд Історії ще попереду. І надія, і бажання моє — нехай на Суді Історії... будуть і мої свідчення» .

Такими своєрідними свідченнями самого Шелеста, тих, хто працював і знав його, стане книжка, яку нині ми з колегами, а також із сином Шелеста Віталієм Петровичем, завершили і яка, сподіваюсь, вийде друком цього року. До цього видання, підготовці якого сприяв Український науковий інститут Гарвардського університету (США) і робота над яким тривала понад чотири роки, увійдуть спогади П.Ю.Шелеста (із ненадрукованими раніше фрагментами), спеціально підготовлені інтерв’ю, а також унікальні архівні документи і фотоматеріали. Сподіваємось, що ця книжка буде не просто цікава, а сприятиме відродженню правди про партійного «націоналіста».