Переосмислення парадигм соціальної пам’яті

Як раніше повідомляв «День», 4—6 грудня в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» пройде Міжнародна конференція «Геополітика, примирення, пам’ять» за участю провідних європейських та вітчизняних науковців. Ініціатори проведення конференції — Посольство республіки Польща в Україні, Посольство Франції в Україні, Французький культурний центр в Києві, Інститут наукових досліджень політики Національного центру наукових досліджень (Париж). Організатори та учасники ставлять перед собою непросту мету — визначити, чи можливе вироблення спільного бачення історії усіх європейських націй і наскільки заважатиме цьому конфліктне минуле, що його пройшли всі, без виключення, держави Старого Світу. Напередодні організатори звернулися до газети «День» з пропозицією стати інформаційним партнером конференції. Тому про підсумки конференції та найцікавіші моменти обговорення ми повідомимо наших читачів. Сьогодні пропонуємо вашій увазі текст доповіді, яку буде представлено на конференції, директора Французького національного центру наукових досліджень Жоржа МІНКА «Між примиренням та реактивацією конфліктів минулого в Європі: переосмислення парадигм соціальної пам’яті».

Бувають моменти, коли Історія нагадує мені комору в театрі, де зберігаються костюми для різноманітних спектаклів. Ми дістаємо ці костюми, коли момент цього потребує.

Кінець комунізму в Європі відновив дебати про історію — саме історію Європи — і реактивував питання соціальної пам’яті. Стимулюючий ефект тут справив і взаємозв’язок із інтеграційним процесом Європейського Союзу. Європу використали не лише у плані вивчення Acquis Communautaire (Правовий доробок спільности Європейського Союзу) та взаємодії з інституційними акторами. Вікно можливостей, яке було запропоноване у перехідний період, що передував розширенню, наповнилося символічною активністю всередині країн та ззовні, і ця активність включала кілька категорій акторів. Коли країни приєдналися до Союзу, у просторі розширеної Європи виникла раніше невідома проблематика, пов’язана із соціальною пам’яттю. Нові члени організації вимагають від нас прийняти питання соціальної пам’яті, яку вони успадкували: «Ми кажемо Європі «так», але приходимо із своїми мертвими», писала Марія Жаньйон, спеціаліст з історії польського романтизму

ПОВЕРНЕННЯ ТА РІЗНОМАНІТНІСТЬ ФЕНОМЕНУ СОЦІАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТІ В ЄВРОПІ

Простір ЄС наповнився новими проблемами. Тепер він охоплює не лише ті питання пам’яті, які обертаються навколо німецької «осі», хоча вони й досі домінують. Європа стала театром, куди повертаються «пам’яттєві» рухи, які виникають по всій території, на Півночі та Півдні, Сході та Заході, і цей розвиток триває, незважаючи на (а може, через) узвичаєну політику ЄС, яка закликає до примирення та домовленостей. Правова політика Союзу, безсумнівно, виступає клапаном безпеки, який періодично полегшує надмірний тиск, але вона також збільшує видимість для акторів, які мають справу з конфліктами й розколом, що виник внаслідок реактивації та переоцінки історичних «файлів», які, здавалося б, були закритими.

Нещодавно у деяких державах історію стали використовувати як інструмент керування. Тут метою є не покращення двосторонніх відносин чи будови Європейського Союзу — як у випадку Міттерана — Коля, які використали конфліктне минуле своїх країн [Rosoux 2001] — а мобілізація електорату певної партії чи коаліції навколо того, що можна описати як символічні, але войовничі вимоги ідентичності, — вимоги, про які заявляють і на внутрішній політичній арені, й перед усім світом. У Польщі, наприклад, праві політичні сили почали говорити про «історичну політику» і збираються провадити таку політику — вони заявляють, що дотепер послідовники «старого режиму» її ігнорують (натякаючи на те, що ці послідовники є й «співучасниками злочинів минулого») — і це є складовою частиною їхньої публічної політики. Польські політичні ліві сили, які не хочуть бути переможеними на цьому, демонструють приблизно такий самий тон: «У нас повинна бути власна історична політика», — писав лідер Демократичного альянсу лівих Войцех Олєйнічак (Gazeta Vyborcha, 7 листопада, 2006 р.). «Здається, історія в Польщі стала ексклюзивним правом власності правих сил. Ліві не повинні бути паралізованими через це... Я повинен пригадати усе, що має цінність і є важливим за своєю традицією... У політиці загалом ми говоримо про минуле тоді, коли думаємо про теперішнє й майбутнє.»

У Європі (ЄС) на противагу зростаючому використанню конфліктного символічного минулого пропонується власна модель мирного співіснування серед колишніх ворогів. Та прагнучи зробити мир абсолютним за допомогою консенсусу, європейські політики часто просто відкладають спогади про спірні конфлікти минулого на одне чи два покоління. Інтегруючи пам’ять історичного політичного минулого в рутинні канони демократії, вони насправді обмежили чи нейтралізували ризик того, що насилля з цього спадку повернеться. Але проблема з примиренням — у Європі, як і будь-де, є такою: здається, робиться усе для того, щоб вийти із глухого кута проблем минулого і побудувати демократію, та не робиться нічого задля того, щоб попередити чи згладити пізнішу суперницьку боротьбу між акторами.

НОВІ КОНЦЕПЦІЇ ТА ПІДХОДИ ДО ІГОР ІЗ СОЦІАЛЬНОЮ ПАМ’ЯТТЮ

Розмаїття різних подій у сфері соціальної пам’яті в Європі доводить, що в якийсь момент актори повторюють стратегії історизації; а саме — стратегії історизації спадку, який генерує конфлікти. Метою цих конфліктів може бути створення консенсусу (заспокоєння соціальних відносин) чи, навпаки, відкриття певних аспектів придушеної історії (тут метою є вирізнити, досягнути символічного визнання та інтеграції в національному викладенні фактів); також метою може бути прагнення уникнути відповідальності за злочини, «стираючи стежки до кримінального минулого».

Концепція стратегій історизації є вирішальною у розумінні питань пам’яті та поведінки акторів, які сюди залучені разом із інституційною різноманітністю. Це варіант соціальної політики; в основі лежить переконання, що певне подання історичних фактів, засвоєне за допомогою соціалізації, формальної (у школі, наприклад) або неформальної (у родині), має мобілізаційний потенціал, необхідний для групового використання стратегії, щоб здійснювати бажаний політичний вплив.

Який у цьому сенс? Історію як факти, подані наукою або збережені у пам’яті, завжди використовували з метою легалізувати або делегалізувати щось. І нещодавно ми побачили хвилю рухів, які зосереджені на соціальній пам’яті (їх іноді називають «ревізіоністськими», і вони завжди включають повернення до знань, набутих історичною наукою), які піддають сумніву встановлену легітимність певного подання пам’яті, особливо того, що стосується Другої світової війни. Цьому сприяє ряд факторів, які включають кінець систем великої ідеологічної інтерпретації, систем, що дали змогу чітко і незмінно ідентифікувати жертв та гонителів, переможців та переможених, та створили подвійну спокусу утотожнити жертв по обидві сторони та розвинути нові історичні категорії та класи. Різноманітні спроби переписати історію дуже тісно пов’язані з появою на сцені наступних генерацій, а також «архівної революції»: відкриття архівів пост-комуністичної Європи (деякі без офіційної згоди чи регулювання) і, на більш загальному рівні, доступністю архівного матеріалу. Усе це робиться у контексті, в якому поведінка та цінності загрожують піддати сумніву домінуюче розуміння того, що демократія стала цілком універсальною. Загалом, до цього бачення ставилися негативно, десь через вибух нетрадиційної поведінки, а десь через напади на тривалість історичної легітимізації, ще десь через поширення ксенофобських розмов та рухів. Критика і предмети дискусії, які до цього перебували в тіні, — їх дотепер придушували, забороняли чи піддавали цензурі — постійно повсюди виникають. Ті, хто висловлюються з цього приводу, виявляють величну байдужість до стандартів, узвичаєних рамок подання, перемовин та політичної легальності. Зростаюча кількість національних політиків з міцним корінням, які здобули легітимність у демократичних змаганнях, піддаються спокусі виголошувати високоризиковані антидемократичні промови і робити антидемократичні заяви. А нові категорії акторів поперемінно грають у системні та антисистемні ігри, намагаючись таким чином піддати сумніву історичне підгрунтя політичних систем, змінюючи уявлення людей про ці системи. Щоб бути почутими, ці актори використовують багато запланованих національних виборів і проблему широкого європейського контексту: труднощі, яких зазнає Європейський Союз у зв’язку з ростом та питанням розподілу функцій.

Стратегії історизації тоді відіграють важливу роль у регулюванні поведінки, виборів та заходів, що їх проводять інституції. Виходячи за рамки ігор з пам’яттю та розвиваючи заходи з метою впоратися з пост-конфліктними періодами, актори стають дедалі більше схильними до використання уявлення про минуле, особливо якщо це минуле є конфліктним. Звичайно, нам слід запитати, наскільки вигідними є такі стратегічні вибори, але корисність важко виміряти — при тому, що актори роблять свій вибір емпірично, експериментально оцінюючи вигоду та винагороду, яку вони, на їхню думку, можуть отримати. Їхні кроки спрямовані на те, щоб отримати кращу політичну позицію, перемогу у виборах; щоб визначити та заклеймити ворога, покращити відносини з клієнтом, консолідувати об’єкти посилань тощо. Їхній вибір обов’язково буде відповідати ситуаційному контексту, що збільшить ймовірність досягнення ними їхніх цілей.

(...) У будь-якому разі, у європейському просторі (в межах ЄС та поза ним) відбуваються багаточисельні інсценізації конфліктних спогадів, навколо яких і відбувається змагання різноманітних акторів.

СПАДОК КОМУНІСТИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ

На Сході минуле використовується для переозброєння відщеплених партійців.

Пам’яттєва ситуація у посткомуністичній Європі нагадує один із вільно плаваючих ресурсів. Пам’яттєвий простір досі не стабілізувався, і його хибні лінії складають вени пам’яті або пласти, які пропонують чисельні ресурси. Пам’ять докомуністичного минулого діє переважно через протиставлення до комунізму (патріотичні вчинки та антикомуністичне протистояння). Починаючи з 1989 року загальною тенденцією було: 1) перевірити минуле завзятих агентів режиму й усунути усіх відповідальних за державні злочини від будь-якого інструменту влади; 2) одночасно декомунізувати інституційні структури; 3) донести інформацію про лихі вчинки комунізму до нових поколінь. Політичні звернення включають, тим часом, різні масштаби історизації, використовують декілька методів і стосуються різних пам’яттєвих полів. З інституційного боку, є закони чистки для людей та декомунізації для структур, а також публічна соціалізація та інформаційна політика й системи для управління ресурсами пам’яті, такі, як архіви. З боку соціальних відносин існує взаємодія громадян (різноманітні асоціації жертв), нерегульовані дії (організований витік списків осіб, які співпрацювали з політичною поліцією); нарешті, є спільноти спеціалістів та їхні наукові дослідження, а також втручання у політичне поле журналістів, суддів та членів парламенту. У жодній з посткомуністичних країн досі немає консенсусу щодо закриття «файлу» комуністичного минулого. Навпаки, складається враження, що з часом важливість цього минулого зростає у політичному житті на тій підставі, що його моральні та соціополітичні наслідки досі не перевірили, не вирішили чи не подолали.

(...) У Німеччині у початковій версії закону зазначалося, що за 15 років після відкриття доступу до архівів усі судові процедури не матимуть юридичної сили, але згодом цей строк був подовжений. У деяких випадках — в колишній НДР, Чехословаччині й пізніше у Чеській Республіці — закони швидко оприлюднювалися і були проведені інституційні заходи. В інших країнах абсолютизація консенсусу та компромісу, миротворчі заходи, які обговорювалися наприкінці старого режиму, вповільнили процес прийняття рішень, саме через те, що він стримував розвиток чітко визначених партій. Це було в інтересах політичних партій (радше ніж перехідних груп, фронтистів та уніоністів 1989 р.) долучитися до пам’яттєвих ігор та використовувати стратегії історизації, щоб знову пробудити атрофовані розколи, навіть якщо це означало посилення незгоди. Однак існують різні думки щодо того, коли саме було зроблено ці кроки (занадто рано чи запізно?) і щодо способів, за допомогою яких це було здійснено. Здається, жодній із цих справ немає кінця, тож це означає, що дискусія щодо того, наскільки корисними є подібні стратегії, наразі не дійшла жодних висновків. Країни, які вдалися до заходів занадто пізно — поляки, болгари, румуни та словаки, кожна по-своєму посилила приклад німців: щоб вдатися до певних заходів щодо свого минулого, коли існувало переслідування поліцією, у Східній Німеччині негайно прийняли закон (1991 р.), який відкрив архіви для консультації, та визначили, що втратити силу він повинен 21 грудня 2006 р. Однак ми побачили, що під час дебатів у Бундестагу, чи необхідно подовжити цей термін ще на п’ять років (листопад 2006), ні уявне вдосконалення адміністративної системи в управлінні архівами Штазі (Міністерства внутрішньої безпеки НДР), ні той факт, що це було здійснено рано, не мали очікуваного ефекту. Візміть до уваги наступний коментар, опублікований у випуску газети Tageszeitung від 26 листопада 2006 року, який висловлює подив злобою дискусії: «Десять років тому ми мали більший прогрес, аніж тепер. Тоді усі погоджувалися, що в НДР існувала диктатура і була повністю відсутня повага до людської гідності... Тепер антитоталітарний консенсус нагадує губку».

Насправді думка, що справу з комуністичним минулим можна владнати і закрити заради здоровішої демократії, часто включає певну нормативну передумову. Риторика деяких із найбільш старанних акторів, які закликають перевернути сторінку комуністичного минулого за допомогою покарання винних у комуністичних злочинах, часто призводить до узаконення і поширення прямо протилежної мети: підтримувати продуктивність пам’яттєвої вени і експлуатувати її якнайдовше. Створення диссенсусу навколо пам’яті — це запорука сильної позиції спікерів на партійній сцені. Існування недоступних архівів навмисно підтримує підозру, що у тих архівах є потенційно невичерпні докази того, що ворог продовжує існувати. Витоки інформації — більш чи менш заплановані — змушують людей повірити у те, що на шляху у відновлюючої справедливості стоїть мережа спільників ворога. Вони підтримують відчуття, що один ворог прикриває іншого: ворог, що ховається — старий режим — повинен захищати наперсників своєї колишньої поліції.

ДІЯЧІ ІНСТИТУЦІЙНОЇ ПАМ’ЯТІ: ОФІС ЙОАХІМА ГАУКА ТА ІНСТИТУТИ ПАМ’ЯТІ

Посткомуністична Європа не обрала імітацію комісій Правди та Справедливості чи Правди та Примирення, що були створені на кількох інших континентах, хоча час від часу закликає до наслідування цих прикладів. Це тому, що поняття примирення з комуністичним режимом не в інтересах нових правих політичних партій, більшість з яких протестувли проти угод та компромісів, які були частиною переворотів за домовленістю. Головний аргумент, який часто використовують на користь суперечливого вибору радикальних чисток, — це те, що якщо лишити колишніх агентів режиму непокараними, вони становитимуть загрозу для щойно здобутого суверенітету країни, адже ці агенти працюватимуть на іноземного ворога, у даному випадку — на Росію. Найбільш чутливими до цього аргументу країнами були Балтійські країни та Польща. Впродовж десятиліття улюбленою моделлю посткомуністичних країн була та, яку задумали німці з колишньої НДР, а саме колишні дисиденти, які організовували вуличні демонстрації та страйки на знак протесту проти пропозиції якнайшвидшого знищення архівів, яку висловив представник колишньої ФРН під час переговорів щодо возз’єднання у липні 1990 року. Після того заснування у 1992 році відомої служби, якою керував Йоахім Гаук, а зараз Маріанне Брітлер, ознайомитися зі своєю справою прийшли близько двох мільйонів німецьких громадян. Особливість служби у тому, що будь-хто має вільний доступ до своєї справи в архівах Штазі. Кілька дуже впливових політиків були викриті як спільники політичної поліції, хоча це і не зашкодило їхній політичній кар’єрі. Але ми часто забуваємо, що спосіб, застосований до минулого Східної Німеччини, не можна застосовувати в іншому контексті. Гаук ніколи не ототожнював процес перевірки біографії з декомунізацією. Він багато разів наголошував, що членам комуністичної партії Соціалістична Єдність Німеччини немає чого боятися. Манфред Штольпе, який був прем’єр-міністром землі Брандербург від соціал-демократичної партії впродовж кількох років, на викриття його співпраці зі Штазі відповів, що минуле Східної Німеччини було періодом маленьких нечесних компромісів, і це було спільним знаменником у пам’яті багатьох мешканців Східної Німеччини. Він спромігся викликати загальну реакцію розуміння, навіть співчуття, що допомогло йому виграти у федеральних виборах, незважаючи на його минуле. Більше того, процес возз’єднання уможливив обмін елітами: чиновників зі Східної Німеччини просто замінили західними німцями, а не декомунізовували. Врешті-решт, коли таємний фонд західно-німецької партії Християнський демократичний союз відкрився і канцлер Гельмут Коль відмовився називати імена, файли Штазі могли допомогти розслідуванню, але всі політичні партії Німеччини були проти такого рішення, таким чином йдучи проти особистого вибору Гаука. Привиди минулого можуть діяти, тільки якщо політичні актори сьогодення захочуть цього. Чи їхня реактивація буде корисною для теперішньої Німеччини? Гаук каже: «Лише 20% німців залишили досвід комуністичної диктатури позаду. Більшість німців переконані, що ми не повинні забувати про безодню цивілізації нацистського періоду. Але такого консенсусу не повинно бути для комуністичної диктатури». І хоча Бундестаг не проголосував за подовження періоду доступності файлів Штазі на п’ять років, він також скасував вимогу перевірки минулого кожного кандидата, що займає державну посаду, за виключенням посад федерального уряду і кількох особливих категорій. Офіційне розуміння є таким, що процес чистки повністю завершений. Кілька десятків тисяч посад, яких стосувався колишній закон, скоротилися до кількох десятків. Чи означає це, що минуле більше не служитиме в Німеччині для дискредитації людей, і що лише стратегії історизації можуть принести користь для досягнення примирення та консенсусу? Навряд чи. Закон прийняли, коли Die Welt опублікував сенсаційний репортаж, де стверджується, що на службі Гаука працювало п’ятдесят спеціалістів, які раніше були агентами Штазі. Проблема пам’яті знову спалахнула в Німеччині.

Інші посткомуністичні європейські країни були змушені вдатися до менш амбіційних рішень, аніж служба Гаука, яка має щорічний бюджет 200 мільйонів євро і 2 200 працівників, які відповідають за 160 кілометрів файлів. Деякі із цих країн — Словаччина, Естонія, Латвія, Румунія та, у принципі, Болгарія — дозволили абсолютно вільний доступ до архівів; інші дозволили доступ лише для жертв режиму, дослідників, журналістів та суддів. Майже усі країни, за виключенням Чеської Республіки, заснували особливі установи — інститути — для управління пам’яттю; архіви розміщені у цих інститутах. Деякі мають архіви, часовий проміжок яких простягається від періоду з Другої світової війни до 1990 року; вони охоплюють обидва тоталітарних режима. У певних країнах отримати консультацію щодо списків осіб, які співпрацювали з поліцією (у деяких випадках спростовані), можна в режимі онлайн (у Словаччині — на сайті Національного інституту пам’яті; у Чеській Республіці — на сайті архіву Міністерства внутрішніх справ). Списки також поширюються без схвалення інституцій, наприклад, у Чеській Республіці, де їхньою метою є оспорювати та доповнювати офіційний список, і у Польщі, де вже двічі, у 1992 та 2005 роках, ними скористалися для здійснення тиску на інституційних акторів, а також для прискорення процедур демаскування агентів режиму. Це саме стосується і Угорщини. У цьому бродінні ініціатив, які належали існуючим силам, були породжені громадянськими рухами чи одкровеннями жертв, також істориками, без уваги до презумції невинності, чи журналістами у пошуках сенсації, — актори обирають хибні цілі. Дехто з тих, хто був несправедливо звинувачений у співпраці з поліцією, подали скарги до Суду прав людини у Страсбурзі, і деякі з них виграли. У 2004 році, наприклад, литовська влада була змушена виплатити шалену компенсацію двом громадянам, яких було звільнено з роботи після звинувачень у співпраці. Чутки про те, що файли використовують колишні агенти, щоб шантажувати своїх колишніх жертв, посилили відчуття ненадійності, особливо коли ці чутки підтверджуються, як у випадку, що стався у 2002 році в Естонії, коли громадянин Росії продав естонському посольству в Москві файли зі списками чотирьохсот агентів КДБ, про яких доти не було відомо. Цікавим є принцип набору істориків та архіваріусів, який застосовувався у польських та словацьких інститутах: згідно зі словами директорів, перевага надавалася молодим історикам, аніж старшим, які жили у комуністичному режиму, оскільки вважалося, що молодші не мають емоційних упереджень. Навряд чи результати є переконливими, якщо взяти до уваги збентеження навколо цілей цих інститутів і те, як їх регулювали. Деякі молоді дослідники прийняли роль обвинувача і долучилися до партійної арени. Вони нечутливі до складності файлів. У Польщі деяких підозрювали у веденні гри політичних партій, до яких вони наближені; це означає полегшення процесу чистки політичних ворогів та підтримування підозр, щоб скомпрометувати бездоганних політичних особистостей, які дотримуються іншої політичної думки. Припускають, наприклад, що через те, що герой політичної опозиції Польщі Яцек Курон проводив інтервью з інформаторами, як показують їхні нотатки, він був у процесі досягнення порозуміння з комуністичним режимом (...) Чого слід боятися, так це того, що за допомогою гри партійних призначень ці інститути можуть стати чимось більшим, ніж інструментами у не дуже чесних руках, і можуть бути використаними у політичних змаганнях. Це дуже вірогідно, якщо взяти до уваги той факт, що працівники інституту виконують кілька функцій: класифікація, обвинувачення і оцінка можливостей кандидатів отримати ту чи іншу адміністративну посаду. Це пропонує ціле поле для діяльності багатьох вільних стрілків партійної історизації — втручатися в особисту долю людей. Історія як наука перебуває у небезпеці бути перетвореною лише на помічника обвинувача. Засоби масової інформації раді бачити, як історики беруть на себе цю роль: їм подобається, як судді-історики дістають файли і обвинувачують перед їхніми камерами замість того, щоб інтерпретувати контекст та складність минулого. І вони радіють, коли хтось повторює їхні власні запитання — Хто віддав наказ? Хто ратифікував? Чому злочинців не покарано? — ігноруючи звичайну обачність.

Поки в Європі не зрозуміють, що пам’яттєві ігри на Сході Європи мають специфічний зміст, пов’язаний із Другою світовою війною та «совєтизацією», в історії європейців не буде «європеїзації».

Уривок зі статті «Between reconciliation and the past conflicts in Europe: rethinking social memory paradigm», що була опублікована в чеському журналі «Chech Sociological Review» (vol.44, №3, 2008).

ДОВІДКА «Дня»

Жорж МІНК — старший дослідник у Французькому національному центрі наукових досліджень (CNRS). Наразі він викладає в Паризькому інституті політичних наук та у Коледжі Європи. Він є автором та співредактором кількох книжок, серед яких La Force ou la Raison («Сила чи аргумент»), 1980 — 1989, Cet Йtrange Postcommunisme. Rupture et Transitions en Europe centrale et orientale («Цей дивний посткомунізм. Перелом та перехідний період у Центральній та Східній Європі»), 1992, 1989. Une Revolution? («1989. Революція?»), 1994, Vie et Mort du bloc soviйtique («Життя та смерть радянського блоку»), 1997, La Grande Conversion. Le destin des communistes en Europe de l’Est («Велике перетворення. Доля комуністів у Східній Європі», у співавторстві з Жаном-Шарлем Шуреком), 1999, Post-communisme: les sciences sociales а l’йpreuve («Посткомунізм: випробування для соціальних наук»), 2003, L’Europe et ses passйs douloureux («Європа та її болісне минуле»), 2003. Є колишнім директором Французького центру дослідження соціальних наук у Празі (2001 — 2003).