«Перша ластівка» Новоросійського університету

2012 рік багатий на ювілейні дати, що пов’язані з українським націєтворенням. Згадати хоча б про 130-річчя заснування «Кіевской старины», 70-річчя створення УПА тощо. Звісно, ці події є різноплановими та «різноваговими», але всі були ланками процесу увиразнення української спільноти, її боротьби за власний життєвий простір. У цій статті мова йтиме про подію, яка цілком вірогідно, попри свою вагомість, ризикує залишитися на маргінесі меморіальних заходів — навесні 1907 року на той момент педагог-початківець Олександр Грушевський (брат Михайла Грушевського) вперше в історії Наддніпрянщини в одеському Новоросійському університеті розпочав читати українською мовою історико-українознавчий спецкурс. Уже сучасники надавали вчинку О. Грушевського велике значення. Аналогічні події відбулися в Харкові та Києві, де в місцевих університетах літературознавчі лекції українською мовою прочитали професори М. Сумцов та В. Перетц. Проте в Одесі цей педагогічний факт набув драматичного забарвлення.

ҐРУНТ ДЛЯ ПОЯВИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ В НОВОРОСІЙСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ ПІДГОТУВАЛИ ОДЕСИТИ

Переїзд молодшого Грушевського, випускника київського університету Св. Володимира, учня В. Антоновича, до Одеси був зумовлений лібералізацією суспільного життя в Російській імперії внаслідок революції 1905 р., однак безпосередній ґрунт для його появи в Одесі підготували місцеві українці. Наприкінці 1905 р. українські студенти Новоросійського університету звернулися до Ради професорів із заявою про запровадження в університеті української мови, історії літератури, історії та географії України. Їх підтримали студенти-представники інших національностей. 1905—1906 років до Ради професорів надійшли петиції одеської та чернігівської українських громад, «Полтавського союзу рівноправ’я жінок» із аналогічними вимогами. Під одеською петицією стояли підписи таких видатних діячів, як Михайло Комаров, Іван Луценко, Сергій Шелухін, Іван Липа, Андрій Ніковський, під чернігівською — Микола Вороний, Михайло Коцюбинський, Ілля Шраг, Михайло Жук. Одеську заяву підписали усього 86 осіб, чернігівську — 80. Документи було розглянуто на засіданнях Ради НУ, але рішення відкладено.

Одеська епопея О. Грушевського офіційно розпочалася 2 листопада 1906 р., коли професори університету ухвалили рішення про зарахування історика на посаду приват-доцента історико-філологічного факультету. Він мав читати необов’язкові курси «Внутрішній лад Давньої Русі, Великого князівства Литовського та королівства Польського ХІV—XV стст.» та «Доба Петра Великого: внутрішній лад держави, суспільство та влада». 29 лютого 1907 року у присутності багатьох професорів О. Грушевський прочитав російською мовою свою вступну лекцію до курсу історії Київської Русі «Зміна основних течій у розробці української історії в ХІХ ст.». Після лекції численна публіка нагородила лектора оплесками. Один зі студентів-українців привітав нового приват-доцента як першого лектора, який оголосив в НУ повний курс історії українського народу. В одному з офіційних документів 1908 року знаходимо показове означення назви лекцій О. Грушевського як «Очерк украинской истории».

«СТУДЕНТСТВО ЗУСТРІЛО ВИКЛАДАННЯ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ З ВЕЛИКИМ ЗАДОВОЛЕННЯМ»

Навесні 1907 року він розпочав читання необов’язкового курсу «Внутрішній лад Великого князівства Литовського», під час якого сформувалася невелика група студентів, виключно українців. За згоди студентів О. Грушевський перевів викладання на українську мову у березні 1907 року. Натомість курcи про добу Петра І він читав російською. О. Грушевський зупинявся більш докладно на низці найважливіших питань, як, наприклад, причинах виникнення козацтва. Ці причини він вбачав у необхідності самозахисту, природних умовах («результат взаємин між культурною полосою та степом»), історичних традиціях (берладники — втікачі та біженці різних соціальних верств Київської Русі, переважно південних земель, які залишали Батьківщину через різноманітні утиски). Велику увагу він приділяв економіці, зокрема міст, що, як відомо, пізніше відбилося в його відомій монографії про міста Великого князівства Литовського.

О. Грушевський згадував, що, на відміну від більшості викладачів, «студентство зустріло виклади на українській мові з великим задоволенням. Нема де поставити додаткових стільців, казав смотрітель університетського будинку (на Преображенській вулиці), а декан фон Штерн висловлював поки що задоволення, що студенти так зацікавилися історією». Звістки про успіхи О. Грушевського поширилися серед українців інших областей, які розглядали їх як доказ перспективності українського національного руху. Зокрема С. Петлюра в київському журналі «Україна» зазначив, що «по газетним відомостям, перші лекції д. Грушевського вже відбулися при великому числі студентів». Він же одним із перших інтерпретував цю подію як заснування кафедр українознавства.

Вочевидь, у зв’язку з наростанням правизни у внутрішній політиці Російської імперії та спеціальній українофобії після революційних подій, україномовний лектор мав відчути відповідні наслідки. О. Грушевський згадував, що вже восени 1907 р. «обставини почали змінюватися: в повітрі потігнуло чорносотенством. У часописі «Русская Речь» почалися доноси, coveant consules». У лютому 1908 р. його побоювання справдилися. 20 лютого 1908 р. попечитель одеської навчальної округи зажадав у ректора пояснення щодо україномовності (саме так! Пізніше ця дефініція була змінена у діловому листуванні щодо цієї справи на «малоросійську мову») лекцій О. Грушевського. Ректор звернувся за поясненням до декана, відомого археолога, німця Е. фон Штерна. У листі до брата О. Грушевський повідомляв: «Тут починається похід против української мови, цікаво, що вийде з того». Саму сутність справи він пояснював так: «1906 року була розмова в Совіті про українську мову і була зроблена певна резолюція, про се сказали мені 1906 р. всі по свіжій пам’яті. Я і сподівався, що питання стане таким чином на ѓрунт принципіальний. Але в журналі резолюції нема, й мій виступ — немов власна ініціатива і тільки всього. Сумно і гидко! На російську мову переходити я, розуміється, не буду: закінчу по-українські до кінця окремого відділа і буду далі замість курса вести читання джерел. А в осені — addio!».

«ВЕЛИКОРУСЬКА» ТА «МАЛОРУСЬКА» ПРОФЕСУРА

Справа О. Грушевського поглибила розкол серед одеських професорів, які й до того поділялися на дві групи: консервативну та ліберальну. Деякі сучасники називали ці групи відповідно «великоруською» та «малоруською». 4 квітня 1908 року, голосуючи щодо питання, чи має О. Грушевський отримати винагороду за всі прочитані ним лекції, чи лише за російськомовні, 14 професорів, серед них і декан Е. фон Штерн, проголосували за повне винагородження українського історика. Однак перемогла протилежна позиція — 19 професорів. М’яка реакція значної частини професорської корпорації на чолі з деканом амортизувала становище О. Грушевського. У травні 1908 р. міністерство народної освіти обмежилося лише доганою та попередженням, що в разі повторного випадку читання лекцій українською мовою О. Грушевського буде звільнено. Однак після догани він ще певний час викладав. А вже 23 вересня 1908 р. О. Грушевський подав заяву декану, в якій відмовився від читання курсів у зв’язку з хворобою. Фінальною крапкою в одеському періоді життя О. Грушевського слід вважати рішення історико-філологічного факультету від 3 жовтня 1908 року: педагогічна діяльність науковця продовжиться в Московському університеті. Згідно з колоніальною політикою Російської імперії щодо її українських губерній, діячів українського національного руху всіляко усували з території України, відриваючи від ґрунту, який сприяв їх націєтворчій діяльності.

Одеські події одразу стали предметом осмислення з боку сучасників. Для російських шовіністів вони були водночас свідченням зухвалості та неблагонадійності українського руху і його загрозливого піднесення. Відомий українофоб початку ХХ ст. С. Щоголев писав: «Весенний семестр 1907 г. принес Новороссийскому университету первую украинскую ласточку» у вигляді лекцій О. Грушевського. Для М. Грушевського та багатьох його однодумців фінал одеської історії свідчив про наростання реакції імперії проти мирних, просвітницьких, гуманних та справедливих бажань українців. П. Стебницький пророкував зворотні наслідки політики репресій: «украинская молодежь вновь предоставлена самой себе в своих научных потребностях, которые от этого, конечно, не потеряют в своей интенсивности, но, встречая в качестве запретного плода трудности в своем удовлетворении, естественно сопровождаются настроениями, которые едва ли желательны для того же просветительного ведомства». Найоптимістичнішим був В. Дорошенко, на думку якого, «існування українських кафедр відіграло велику освідомляючу ролю: з одного боку, рух за ними спричинився до значного поширення національної свідомості серед широких верств українського громадянства, з другого — допоміг українському студентству об’єднатися й зорганізуватися на загальноукраїнській справі».

«СПОЛУЧНА ЛАНКА У ТРАДИЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ ОДЕСИ»

Попри нетривале викладання, О. Грушевському вдалося створити сполучну ланку у традиції української історіографії в Одесі: від Л. Смоленського — до П. Клепацького та М. Слабченка. Історію України вони сприймали як повноцінну наукову та освітню дисципліну в родині інших національних історій. Викладання О. Грушевського слід зарахувати до перемог українців на початку ХХ ст. у запеклому протистоянні з владою. Досвід вченого зумовив новий спалах боротьби за запровадження українознавства та української мови у вищу школу 1917—1918 років, призвівши до позитивних результатів, здебільшого збережених та розвинутих у 1920-х роках.

Сьогодні українська мова у вищій школі східноукраїнських та південноукраїнських міст здебільшого залишається у статусі небажаного гостя (що дуже яскраво показала, зокрема, історія С. Мельничука у Луганську), чому сприяє пасивність та кволість української студентської та викладацької спільнот. Кращим знаком ушанування предків, що намагалися подолати цю ненормальну ситуацію, має стати подолання цих комплексів.

Ілюстрації надані автором