Перша справа правозахисників

Сто років тому подія у французькому місті, адміністративному центрі регіону Бретань, привернула увагу не лише Франції, а й усієї Європи. Завершився повторний суд над Альфредом Дрейфусом. На вирок суду більшість напружено очікувала. Справа Дрейфуса мала значний відгомін у Росії. Вона проходила як аналог у судових справах Бейліса, в’ятичів і багатьох інших. Проблема дуже скоро вийшла за межі долі однієї особи або групи осіб, щодо яких було здійснено судові помилки. Зіткнулися дві ідеології: захист престижу держави та права окремої людини. У долі Дрейфуса проявилося все найкраще, що було у Франції та Європі, й усе те темне і страшне, що потім затягло їх у дві світові катастрофи. Боротьба була тривалою, такою, що поламала не одну долю, але Франція відстояла демократію і свободу, довівши, що «Декларація прав людини і громадянина» на її землі з’явилася не випадково. Її приклад — іншим наука.

РЕСПУБЛІКА РЕВАНШУ

Уся атмосфера доби Третьої республіки у Франції, що виникла в 70-х роках XIX століття, була просочена реваншистськими настроями. Поразка у війні з Німеччиною і Паризька комуна, фактично громадянська війна в межах столиці, глибоко потрясли все французьке суспільство, завдали сильного удару патріотичним почуттям французів. Ці події справили помітний вплив і на подальший економічний та політичний розвиток країни.

До останньої третини XIX ст. за рівнем економічного розвитку Франція поступалася лише Англії. На початку XX століття у світовому промисловому виробництві вона посідала вже четверте місце, пропустивши вперед США і Німеччину. У результаті поразки Франція втратила дві найбільш промислово розвинені провінції, змушена була виплатити величезну контрибуцію. Незважаючи на зростання виробництва у важкій промисловості, в країні переважала легка промисловість з великою питомою вагою дрібних підприємств.

Хоча Франція була проголошена республікою ще 4 вересня 1870 р., її політичний устрій довго залишався невизначеним. Більшість у Національних зборах належала монархістам, на французький престол претендували одразу три династії — Бурбонів, Орлеанів і Бонапартів. Тодішню Францію називали республікою без республіканців. Лише розбіжності щодо кандидатури майбутнього короля зашкодили монархістам, які отримали більшість у першому республіканському парламенті, відновити монархію. У 1875 р. більшістю одностайно Національні збори ухвалили поправку до конституції, яка остаточно узаконила у Франції республіканську форму правління. Роялісти все ж таки втратили популярність, 1884 року Національні збори ухвалили закон, який забороняв змінювати республіканську форму правління.

Багатьом у країні згадувалося велике минуле, сподівання пов’язувалися з «новим Наполеоном», «твердою рукою», при цьому сходили до відвертої ксенофобії.

СПРАВА BORDEREAU

У вересні 1894 р. прибиральниця в німецькому посольстві мадам Бастіан — агент французької контррозвідки — передала своїм шефам клаптики bordereau (бордеро). У французькому діловодстві так називається супровідний лист з переліком документів, що додаються. Невідомий французький офіцер повідомляв німецькому військовому аташе в Парижі перелік секретних військових документів, доступ до яких мало обмежене коло осіб. До листа поставилися серйозно, оскільки він був знайдений у паперах резидента німецької розвідки у Франції полковника Шварцкоппена. Це був невеликий аркуш тонкого жовтуватого паперу в клітинку, на ньому дрібним, але розбірливим почерком і було написане донесення без дати і підпису. Там містилася пропозиція про надання відомостей про нову конструкцію гідравлічного гальма 120-міліметрової гармати, яка мала надійти на озброєння французької армії, а також про низку інших справ секретного характеру. Це знамените бордеро відіграло фатальну роль у долі багатьох людей. І перш за все капітана Альфреда Дрейфуса.

Військовий міністр генерал Мерсьє після доповіді начальника бюро розвідки майора Анрі про те, що в генеральному штабі з’явився шпигун, призначив розслідування. Французька контррозвідка розпочала звірку почерків. Експерт генерального штабу Гобен встановив, що почерк Дрейфуса схожий на той, яким було написано бордеро, але не дав однозначної відповіді, чи дійсно Дрейфус писав його. Проте полковник Фабр, майори Анрі і дю Паті де Клам наполягали на вині Дрейфуса. Причини можливої зради Дрейфуса не розслідувалися, справа одразу набула звинувачувального характеру. Хоча в ній були очевидні недогляди. У першу чергу незрозумілі були причини, з яких Дрейфус міг піти на співробітництво з німецькою розвідкою. Син багатого текстильного фабриканта, його дружина також була із заможної родини і принесла велике придане, не був помічений у пристрасті до карт, скачок, провадив розмірений спосіб життя в сімейному колі, не відрізнявся великими витратами грошей і, нарешті, їх не потребував. Зразковий освічений офіцер, навчався у Вищій військовій школі, а потім у найбільш привілейованому учбовому закладі Франції — Вищій політехнічній школі. Служив в артилерії і дослужився до чину капітана, з 1893 р. був зарахований до Генерального штабу, що у французькій армії було дуже престижно. Він відрізнявся працьовитістю, старанністю, великою запопадливістю до служби, строгістю до себе та інших, але в спілкуванні з товаришами був сухуватий і не користувався їхньою симпатією. Але була одна обставина, чому як шпигун був обраний саме Дрейфус. Він був єдиним євреєм у генеральному штабі. У країні й так була атмосфера зростаючої ксенофобії, а серед французького офіцерства тим більше.

Дрейфус 15 жовтня 1894 р. був заарештований і відданий військовому суду за звинуваченням у державній зраді. Про характер розслідування можна судити з такого епізоду. Обшук у квартирі, природно, нічого не дав. Але слідчий майор дю Паті де Клам це інтерпретував як особливо витончену конспірацію. Проте слідство не мало жодних свідчень провини Дрейфуса і прямих доказів. Військовий міністр Мерсьє вже був готовий припинити розслідування. Але якщо Дрейфус не винен, то продовжуватимуть шукати справжнього шпигуна, когось це не влаштовувало. Майор Анрі організував витік інформації.

Антисемітська газета La Libre Parole («Вільне слово») публікує сенсаційну статтю під заголовком: «Державна зрада. Арешт офіцера-єврея капітана Дрейфуса». У газеті стверджувалося, що Дрейфус «зізнався у зраді», проте справа замовчується, оскільки йдеться про офіцера-єврея. Процес грунтується на секретних документах, з якими не ознайомили навіть захисника Дрейфуса адвоката Деманжа. Майор Бріссе, представник обвинувачення, добивається видалення із залу суду громадськості й преси.

Вирішальну роль відіграв висновок графологічної експертизи. Незважаючи на розбіжності в думках п’яти експертів-графологів (троє проти двох) і вельми безглуздий висновок одного з них, ніби підсудний свідомо підробляв почерк брата його дружини, 22 грудня 1894 р. військовий трибунал з семи суддів одноголосно визнав Дрейфуса винним у державній зраді. Вирок: позбавлення чинів і звань, і довічне тюремне ув’язнення на Чортовому острові в Кайєнні у Французькій Гвіані. Не дозволили поїхати з ним його дружині, хоча закон це дозволяв.

У дворі військової школи біля Марсова поля в Парижі Дрейфус 5 січня 1895 р. зазнав так званої громадянської страти: з нього зірвали військові нагороди і відзнаки, над ним як символ зганьбленої честі зламали шпагу. Дрейфус вигукнув, звертаючись до солдатів, що невинний, уславив Францію та її армію. У відповідь 20-тисячний натовп, що зібрався зовні, підігрітий численними «викриваючими» публікаціями преси, скандував «Смерть!» і антисемітські гасла. Як писав Антон Чехов, який перебував у цей час у Франції, багато хто повернувся з цієї екзекуції «со смущенной совестью». А майбутній батько-засновник сіонізму Теодор Герцль, який працював тоді паризьким кореспондентом віденської газети і був присутній при громадянській страті, згодом згадував, що саме після неї він став серйозно розробляти доктрину утворення самостійної Єврейської держави.

«ПАТРІОТИЧНА ФАЛЬСИФІКАЦІЯ»

Справа, про яку, здається, одразу забули, бо більшість населення Франції не мали сумніву щодо того, що Дрейфус — зрадник, наприкінці 1896 р. несподівано повернула у новому і скандальному напрямку.

Розвідка переглядає свої архіви і виявляє лист без дати, який рік або два тому фон Шварцкоппен адресував своєму італійському колезі, військовому аташе підполковнику Паніццарді. Тоді Італія входила до Троїстого союзу разом із Німеччиною й Австро-Угорщиною, і спецслужби цих країн обмінювалися інформацією. У ньому йшлося: «Надсилаю вам 12 планів Ніцци, які мені передав для вас цей мерзотник Д.». Як свідчить Шварцкоппен, це такий собі Дюбуа, агент німецької та італійської розвідок, який став водити своїх господарів за носа, чому й заслужив у Шварцкоппена епітет «мерзотник».

Майор Анрі вдався до «патріотичної фальсифікації» (faux Henry — підлог Анрі): до повідомлення фон Шварцкоппена приписується дата: 16 квітня 1894 р.

Було перехоплено ще одного листа, цього разу німецького військового аташе французькому офіцерові, аристократу угорського походження майорові Естергазі. З нього випливало, що саме останній є німецьким агентом і саме він написав лист, через який було засуджено Дрейфуса. Незважаючи на вирок, знайшлося досить багато людей, які сумнівалися у вині Дрейфуса. Міністр закордонних справ Ганато не вірив цьому бордеро і був проти порушення справи, але не зважився наполягти на своєму і згодом грав двозначну роль людини, яка переконана у відсутності провини, але яка не заявила про це публічно. Полковник Жорж Пікар, який очолював тоді військову розвідку, офіцер з бездоганною репутацією в армії, не захотів захищати «честь мундира».

У листопаді 1897 р. брат Дрейфуса Матьє розповсюджує в пресі фотознімки бордеро і звинувачує в зраді Естергазі — людину з репутацією авантюриста, яка служила і в австрійській армії, і в Іноземному легіоні, яка була відома як азартний гравець, ловелас і дуелянт, обтяжений великими грошовими боргами. Біржовий маклер, що мав справи з Естергазі, впізнав його почерк. Щойно німецький військовий аташе підполковник фон Шварцкоппен 15 листопада 1897 р. залишив Париж, Естергазі наступного ж дня порушує питання про розслідування щодо себе. У французькій і німецькій пресі з’являється лавина статей, громадськість розколюється на два табори: прибічників і противників Дрейфуса.

Генеральному штабу на підставі сфальсифікованих даних удається звинуватити незговірливого Пікара в тяжкій службовій провині й звільнити з армії. Через деякий час військове міністерство звинувачує його в намірі «за допомогою інтриг замінити Дрейфуса іншим обвинуваченим». Пікара заарештовано. Ще один безневинний опиняється в павутині цієї справи. Одночасне судове розслідування, що проводиться у справі Естергазі, перетворюється на фарс. Судді, обвинувачення й обвинувачений спільними зусиллями розігрують комедію. Комісія, очолювана одним із генералів, підтверджує, що проти Естергазі немає жодних доказів, і виправдовує його. Естергазі був виправданий і оголошений жертвою єврейських підступів. Країною прокотилася хвиля антиєврейських виступів. Проте цей виправдувальний вирок стає поворотним пунктом у справі Дрейфуса. Очевидна упередженість суддів, які виправдали Естергазі, викликала обурення великої кількості громадян Франції. Тепер уже більшість була впевнена — сталася помилка, Дрейфус невинний.

«Я ЗВИНУВАЧУЮ»

Буквально через кілька днів після виправдувального вироку Естергазі в газеті L’Aurore («Аврора»), головним редактором якої був видатний діяч радикалів і майбутній прем’єр-міністр на прізвисько Тигр Жорж Клемансо, який ще кілька років тому вимагав повісити Дрейфуса, було опубліковано відкритий лист знаменитого вже тоді письменника Еміля Золя президентові Франції Феліксу Фору. Клемансо придумав яскравий заголовок — «J’accuse» («Я звинувачую»). У листі, в якому детально переказувалися перипетії справи Дрейфуса, висловлювалася тверда впевненість у відсутності його провини.

Одні захоплювалися листом Золя, були і такі, хто шукав у цьому вчинку Золя особистий, навіть корисливий мотив. Але ніхто не міг відмовити письменникові в мужності, а його листу у величезній енергетичній силі. Він збурив суспільне життя не лише Франції, але й усієї Європи. Письменник та історик Марк Алданов зазначав, що «в суто літературному плані за силою і енергією стилю лист цей чи не найкращий твір Золя». Лист завершувався словами, які жодного не залишили байдужими: «Правди — от усе, чого я прагну пристрасно заради людства, яке стільки страждало і заслужило право на щастя. Гнівні рядки мого послання — крик душі моєї. Хай же насміляться викликати мене до суду присяжних, і нехай розгляд відбудеться при широко відчинених дверях! Я чекаю».

З погляду юридичної й політичної тактики, лист Золя слід визнати помилковим. Замість того, щоб полегшити долю Дрейфуса, він сам потрапив під суд і був засуджений. Довелося на деякий час емігрувати до Англії. Під час процесу над Золя публіка в залі буквально скаженіла, погрожуючи йому та ображаючи. Але письменника не вдалося залякати. Він спокійно вислухав вирок і кинув у бік залу: «Канібали». Золя розумів місце свого листа в історії: «Лише тепер розпочинається справжня «справа Дрейфуса», бо лише тепер остаточно зрозумілі позиції протиборчих сил: з одного боку — лиходії, які всіма неправдами прагнуть поховати істину, з іншого — правдолюби, які готові накласти життям заради перемоги правосуддя». Він вірив у справедливе рішення: «Я не хочу, щоб моя країна залишилася в брехні і несправедливості. Коли-небудь Франція подякує мені за допомогу в збереженні її гідності». Золя не дожив до повного виправдання Дрейфуса — 1902 року він раптово помер. За офіційною версією, отруївся чадним газом через несправності димаря, але сучасники не виключали вбивство.

ДВІ ФРАНЦІЇ

Лист Золя мав ефект бомби, що розірвалася. Навіть це порівняння виглядає блідим, радше це був суспільний землетрус. За перші кілька годин було продано 200 з 300 тис. екземплярів газети L’Aurore з памфлетом «J’accuse». Такого у Франції ніколи не було. Наступного дня в газетах вийшла петиція на підтримку звинувачувального листа Золя. Її підписали кілька видатних учених, письменників, поетів і художників, які назвали свою заяву просто — «Протест». Ще через кілька днів один із відомих противників Дрейфуса письменник Моріс Баррес у невеликій статті назвав петицію «Протестом інтелектуалів», вживаючи ще тоді рідко вживане слово «інтелектуал» в іронічному значенні — «розумники». Але іронічного й принизливого значення слово не набуло. Проте більшість лист Золя сильно розгнівив. Боротьбу проти «інтелектуалів» очолили «націоналісти». Це слово з’явилося у французькій мові майже за століття до справи Дрейфуса, проте з легкої руки такого собі Жоржа Тьєбо воно набуло сучасного значення. Естергазі та його прибічники почали називати себе «націоналістами» на противагу, як вони безупинно наголошували, непатріотичним і не чисто французьким за походженням прибічникам Дрейфуса. Хоча полковник Пікар, Клемансо, Золя і багато тих, хто підписали «Протест», відверто не любили євреїв, і це м’яко кажучи. Вони прекрасно розуміли, що розпалюючи в країні антисемітські настрої, реакція готує наступ на демократію. З цього приводу Золя писав: «Злочинно вливати отруту у свідомість малих і покірних, злочинно розпалювати пристрасті нетерпимості й ворожості — потай, під видом антисемітизму, від якого велика, ліберальна Франція — країна прав людини — загине, якщо не вилікується. Використання патріотизму для ненависті — це злочин!»

Країна остаточно розкололася. Одну частину Франції, її меншість, представляла «Ліга прав людини» — перша правозахисна організація, про яку навіть можна говорити як про рух. Серед захисників Дрейфуса були і люди зі світовою популярністю: письменники Анатоль Франс, Едмон Гонкур, художники Клод Моне, Камілло Піссаро, Поль Синьяк, актриса Сара Бернар, а також ті, хто став знаменитим уже після цих подій: письменники Ромен Роллан, Марсель Пруст, фізик Поль Ланжевен.

Інша Франція була представлена «Лігою Французької вітчизни» і ставила цінність держави над усе. Захисницею держави є армія і, оскільки країні загрожують зовнішні вороги, французи не мають права розпочинати бійку один із одним, і тим самим ослабляти армію. Серед противників Дрейфуса з різних причин опинилися письменники Альфонс Доде і Жюль Верн. Визначний фантаст вважав, що не можна тиснути на суд, і поки справа не буде переглянута — Дрейфус винен. Тоді це була Франція більшості. Травневі парламентські вибори 1898 р. пройшли під знаком шовінізму. Виступаючи 7 липня 1898 р. у новій палаті депутатів, військовий міністр генерал Кавеньяк повідомив про три секретні документи, зокрема про лист Паніццарді, в яких про Дрейфуса «згадувалося у висловах, що не залишали сумніву в його провині». Палата стоячи аплодувала генералові, а на пропозицію депутата-соціаліста Мірмана, яку ухвалила переважна більшість голосів, вона була розклеєна в усіх комунах Франції.

Проте дуже швидко все істотно змінилося. Три дні потому Пікар звернувся з листом до прем’єр-міністра Бріссона, в якому заявляв, що два з цих трьох документів не мають жодного відношення до Дрейфуса, а третій — підроблений. Це виходило з того, що фальсифікатори, вважаючи Шварцкоппена німцем, змусили його зробити кілька характерних саме для німця помилок у тексті, тоді як Шварцкоппен — родом з Ельзаса — прекрасно володів французькою мовою. У бесіді з генералом Кавеньяком Анрі зізнався, що підроблював документи. Він був заарештований і ув’язнений до паризької в’язниці Мон-Валер’єн, але там вчинив самогубство. Також повісився експерт-графолог Лемерсьє, який виступав на процесі Дрейфуса. Його підозрювали в тому, що він разом з Анрі підроблював лист Паніццарді. Після цього військовий міністр Кавеньяк і наступні за ним два міністри йдуть у відставку, а Естергазі втікає до Англії.

Громадська думка стала схилятися на користь Дрейфуса. Усі, хто зібрався під прапором реакції: шовіністи, клерикали, монархісти, частина військової верхівки, яка мріяла про військову диктатуру, зважуються на рішучі заходи. У лютому 1899 р. на похоронах президента Фора, який співчував їм, до якого звертався Золя, вони зробили невдалу спробу державного перевороту. Його застрільником виступила «Ліга Французької вітчизни». Французький уряд змушений був піти на перегляд «справи Дрейфуса», хоча генерали погрожували відставкою всьому генштабу. Кругова порука вищого офіцерства створювала для прибічників Дрейфуса майже непереборний бар’єр.

ВИПРАВДАННЯ

Улітку 1899 р. Дрейфуса, який і не уявляв, що за бурю він спричинив, повернули з Чортова острова для участі в новому суді. Він відбувався у Ренні, цитаделі противників засудженого. Атмосферу процесу ілюструє замах на життя захисника Дрейфуса Лаборі, який отримав незначне поранення.

Процес тривав з 7 серпня по 9 вересня 1899 року. Більшість суддів (п’ять проти двох) знову визнали Дрейфуса винним, але за не пояснюваних пом’якшувальних провину обставин. У результаті він був засуджений тепер уже до десяти років ув’язнення, замість довічного терміну. Вирок на прибічників Дрейфуса справив гнітюче враження. І, мабуть, не лише на них. Військове відомство настільки закусило вудила, а військовий суд виглядав настільки упередженим, що президент республіки Лубє на пропозицію прем’єр-міністра Вальдека-Руссо помилував Дрейфуса. Проте це не заважало розпочати перегляд справи. І листопада 1903 р. він подав нову касаційну скаргу. У березні 1904 р. касаційний суд постановив розпочати додаткове розслідування, і в 1906 р. новий суд визнав Дрейфуса повністю невинним. Національні збори Франції 442 голосами проти 32 ухвалили особливий закон, який відновлював Дрейфуса на військовій службі, з підвищенням у званні до майора і нагородженням орденом Почесного легіону. Дрейфус брав участь у Першій світовій війні, дослужився до звання полковника. Він помер 1935 року.

Французькі консерватори і реакціонери зазнали серйозної поразки, але противники Дрейфуса організували рух L’Action frangaise (Французька дія), суто націоналістичну організацію. Визначально, що прибічники Дрейфуса під час окупації Франції 1940—1944 рр. у переважній більшості воювали в лавах «Вільної Франції» генерала де Голля або в загонах Опору, а противники стали підтримкою окупантів і фашистського режиму.

Значення справи Дрейфуса залишилося нез’ясованим для його головної діючої особи. Але коли Клемансо, який так багато зробив для його звільнення, запитали, чи розуміє сам Дрейфус приховане значення свого процесу, той відповів: «Він не розуміє нічого. Це єдина людина, яка не знається на «справі Дрейфуса».