Перший і другий гетьманат в Україні

Продовження. Початок читайте «День», № 75-76

Гетьман розумів, що повернути повсталих селян до «звиклого послушенства», тобто примусити їх відбувати повинності у колишньому обсязі, означало б різке звуження соціальної бази нового режиму. Ось чому, хоча Б. Хмельницький і видавав шляхті охоронні універсали, він не допускав великого землеволодіння в Україні, протидіяв надмірному зростанню станових привілеїв окремих соціальних груп. Всі стани в нових умовах були змушені відбувати певні повинності на користь держави, це стосувалось і селянства, і нової аристократії. Маєтки, які надавалися старшині, були платою за виконання служби Війську Запорозькому, доки він обіймав певну посаду (ранг). Звичайно, рангові маєтки не задовольняли козацьку старшину, яка прагнула здобути собі права, аналогічні шляхті у Польщі й вотчинникам у Росії, однак гетьман протидіяв цим прагненням.

Саме невдача намірів Б. Хмельницького зробити гетьманство спадковим була причиною короткотривалості існування козацької держави. Виборний характер верховної влади заохочував внутрішнє протиборство і втручання ворожих зовнішніх сил, насамперед Росії й Польщі.

У середовищі нової аристократії народжувалася не тільки підтримка монархічної трансформації гетьманської влади, а й протидія їй. Саме з боку «свободолюбивої старшини», підкреслює В. Липинський, постала перша, спочатку несмілива, опозиція монархічним і династичним намірам гетьмана. Конфлікти у старшинському середовищі одразу вплинули на поведінку «черні козацької», яка збунтувалася проти своїх полковників на протипольському фронті. Через московського агента Желябужського збунтовані козаки переказували цареві, що вони хочуть йому служити, «а своєї старшини, що рушила в похід проти волі царської, слухати вже більше не будуть». Це була «перша ластівка» того руйнівного процесу, який постійно посилювався Москвою і зрештою призвів до падіння української державності.

Б. Хмельницький не встиг завершити процес зміцнення гетьманської влади і перетворити її на спадковий монархічний інститут. На звістку про бунт у війську А. Ждановича, який діяв у Польщі, гетьмана вразив удар, і 27 липня 1657 р. він помер у Чигирині. «Вічна трагедія українська: тупий егоїстичний анархізм нездатної до самоорганізації старшини і зрадливість темної «черні» та їх безглузда боротьба поміж собою  убила найбільшого державного мужа, якого коли-небудь мала Україна, — резюмує В.  Липинський. — Хмельницький впав од руки всесильного на нашій нещасній землі многоликого деструктивного Хама, так, як падали досі, перед ним і по нім, всі ті, що метою свого життя організацію Української Нації і будову власної Держави Української поклали...»

Набуття гетьманською владою монархічної сутності могло стати важливим фактором консолідації українського суспільства в ході визвольної боротьби 1648—1657 рр., проте воно не було завершено повністю. В ситуації, що склалася, тривалість і стабільність української державної системи виявилися суттєво підваженими. Визнання верховної влади за царем давало можливість російському централізму здійснювати постійний наступ на традиційні національні інститути України і зрештою ліквідувати українську державність.

Неспроможність української еліти виробити  національну монархічну ідею і прищепити її українському суспільству створювало відповідний вакуум у суспільній свідомості, який заповнював монархізм російський. Ця ситуація породила т.зв. принцип подвійної політичної ідентичності, де національні почуття химерно поєднувалися з вірнопідданством Російській імперії й російському монарху. В той же час козацька еліта виявилася зрештою позбавленою й послідовного бачення самостійницьких перспектив України. Саме представники українського дворянства (шляхти), долучившись до українського національного відродження, у ХІХ — на поч. ХХ ст. накинули українському руху автономістсько-федералістські погляди на державний устрій в контексті перспектив взаємин із Росією. Ці погляди були доповнені ідеями західного лібералізму, суспільно-політичними концепціями Кирило-Мефодіївського братства і стали центральними в ідеології українського народництва, а згодом і соціалістичного українського політикуму в своїй більшості. Тривалий час вони були визначальними в українському русі й характеризувалися непослідовністю і половинчастістю в підході до вирішення головної мети — здобуття державної незалежності.

Автономістсько-федералістичну традицію раннього народництва продовжив М. Драгоманов, який рішуче поборював «український сепаратизм» до кінця свого життя. Він намагався переконати українських політиків зосередити свої зусилля на демократизації й федералізації Російської та Австро-Угорської імперій, що, на його думку, створило б умови для вільного національного розвитку українців. Для М. Драгоманова ідеї федералізму стояли в одному ряду з європейськими ідеалами соціальної рівності та політичної волі й відсували на другий план ідею національної самостійності. Така позиція впливала на низку поколінь українських політиків, які на довгий час опинилися в полоні драгоманівського бачення національної проблеми, позбавленого чіткої перспективи боротьби за національне визволення. «...Не маючи в душі цього національного ідеалу, — зазначав І. Франко, — найкращі українські сили тонули в общеросійськім морі, а ті, що лишилися на своєму ґрунті, попадали в зневіру і апатію. Для нас тепер не підлягає сумнівові, що брак віри в національний ідеал, продуманий до крайніх консеквенцій також на політичному полі, був головною трагедією в життю Драгоманова, був причиною безнадійності його політичних змагань...»

В’ЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИЙ БУВ ПЕРЕКОНАНИЙ: «НЕ БУЛО ТАКОГО КОНСТРУКТИВНОГО У СВОЇЙ ІДЕЇ ТА ЗАДУМІ ЗБОРУ УКРАЇНСЬКИХ ЛЮДЕЙ, ЯК З’ЇЗД ХЛІБОРОБІВ 29 КВІТНЯ 1918 РОКУ». САМЕ НА ЦЬОМУ З’ЇЗДІ ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ БУВ ПРОГОЛОШЕНИЙ ГЕТЬМАНОМ УКРАЇНИ / ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

Відсутність в українській еліті чітких орієнтирів державницької самостійності України не могла, однак, перешкодити створенню потужного національно-культурного потенціалу, який був необхідним підґрунтям національно-визвольної боротьби і державного буття. Створенням такого потенціалу і було заповнене українське ХІХ століття.

Органічна відпорність значної частини «верхів українського суспільства», а також широких верств селянства російському асиміляційному тиску зрештою викликали й появу самостійницьких течій в українському політикумі. У 1895 р. один із діячів Української радикальної партії Ю. Бачинський опублікував брошуру «Ukraina irredenta», яка стала маніфестом українського державного самостійництва. Про те, що ця ідея вже виразно визріла в суспільстві, засвідчила її оцінка в 1895 р. Іваном Франком «як факт нашого політичного життя, як прояв національного почуття і національної свідомості». Він зазначив, що відчута «потреба політичної самостійності України» «ввійде на порядок дня політичного життя Європи і не зійде з нього, поки не здійсниться».

До цих ідей політичної самостійності, які знаходимо у працях галицьких політиків, долучилася державницька концепція М. Міхновського, викладена ним у брошурі «Самостійна Україна». Таким чином, по обидва боки Збруча ідея української самостійності почала реально викристалізовуватись у виразну політичну програму. Водночас з усвідомленням необхідності самостійної Української держави в українстві посилювалося розуміння того, що Україна має розвинути класово диференційовану структуру як передумову оптимального національного і державного існування. У свою чергу, повнокровний національний розвиток мав усунути соціальну деструкцію, породжену національним гнобленням.

Подолання спрощеного погляду на українське суспільство висувало, таким чином, завдання більш високого рівня — соціально-політичної й національної реанімації вищих прошарків суспільства українського походження, які досі стояли на ґрунті російської або польської національно-державної свідомості. На зламі ХІХ — ХХ століть було не достатньо спрощенного «народолюбства» і «хлопоманства», простого сповідування українською шляхтою (дворянством) народницьких ідей, потрібна була її участь в українському русі із збереженням своїх корпоративно-класових ознак, політичним досвідом, здатністю до державотворчої праці.

Своєю повноцінною участю в  українському русі, усвідомленням власної виключної суспільної ролі, належною оцінкою національної державотворчої традиції ця верства мала сприяти подоланню певної однобічності соціальних і політичних орієнтирів українського громадянства.

Суттєву зрушенню в українському консервативному середовищі сприяла діяльність В. Липинського, який спричинився до його ідейного та організаційного зміцнення і посилення позицій в українському русі. В той же час В. Липинський рішуче поборював існуючу традицію представляти «панів» як ворогів народу. На його думку, повертаючись до свого національного «я» з російського і польського таборів, вони вносили в процес українського відродження свій культурний, господарський, адміністративний досвід, інтелектуальні та матеріальні цінності, суттєво посилюючи позиції українського громадянства.

Протягом усього ХІХ ст. українська аристократична верства переживала складний і неоднозначний процес національного пробудження по обидва боки Збруча. Підтвердженням цього були, зокрема, зміни в суспільно-національній свідомості й політичній орієнтації представників давніх українських шляхетсько-магнатських родин Пузин, Сангушків, Сапіг, Шумлянських, Шептицьких, Федоровичів та інших у Галичині. У Великий Україні відповідну еволюцію пережили Галагани, Тарновські, Милорадовичі, Кочубеї, Тишкевичі, Скоропадські, Ханенки, Лизогуби та ін. Попри монопольні позиції ліберальної демократії й соціалістичні течії в українському русі ця еволюція суспільної свідомості шляхетсько-дворянського стану продемонструвала прагнення до збалансування ціннісних ідеологічних і політичних орієнтацій в українському русі й бажання подолати «смертельну однобічність нації», за виразом В. Липинського, пов’язану з недорозвиненістю в ньому правого консервативного крила.

Прикметною у зв’язку з цим є оцінка чільного діяча краківської школи польського консерватизму Антоні Зиґмунда Гелцеля політичної поведінки представників галицької історичної аристократії у складі спільної українсько-польської секції від Галичини на Слов’янському з’їзді у Празі у 1848 р. «Серед галичан половина русинів, — зазначав він, — отже знову ці русини підтримуються слов’янофілами у намірах відірватися від Галичини і уконституювати нову державу Малоросійську з частин Польщі, Росії та Угорщини». Намагання української історичної аристократії відігравати самостійницьку роль у політичному процесі підтверджують наміри надати князю Леву Сапізі королівську корону проектованого Е. Гартманом — О. Бісмарком «Київського королівства» у 80-х роках ХІХ ст. Уже в ході Першої світової війни ідея конституційної монархії лягла в основу політичної платформи «Союзу визволення України», учасниками якого були як галицькі діячі, так і політики Великої України.

Поява монархічного концепту в українському політичному житті означала поступову втрату монопольних позицій ліберальної демократії, народницьких і соціалістичних течій в українському русі. Вона свідчила, що українське суспільство здатне адекватно відреагувати на виклики часу і прагне до збалансування ціннісних ідеологічних і політичних орієнтацій.

Так, національний радикалізм більшості учасників українського руху відштовхував від участі у його структурах консервативно налаштовану українську шляхту, частина якої опинилась у російських монархічних організаціях і партіях. Однак цей ухил шляхти не був остаточним, а швидше — кроком, спрямованим на самозбереження і захист своїх соціально-економічних інтересів. Консервативні сили, які не декласувалися, хоча і відійшли від українського ліберально-радикального руху, не втратили свого національного інстинкту, який виразно засвідчив про себе після лютого 1917 р.

НІМЕЦЬКІ КАЙЗЕРІВСЬКІ ВІЙСЬКА В КИЄВІ. 1918 РІК. ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ ПИШЕ У «СПОГАДАХ» ПРО ДУЖЕ ВИСОКУ ЙМОВІРНІСТЬ ТОГО, ЩО ЯКБИ НЕ БУЛО ПРОГОЛОШЕНО ГЕТЬМАНАТУ, ТО НІМЦІ ЗРОБИЛИ БИ З УКРАЇНИ ЗВИЧАЙНЕ ГЕНЕРАЛ-ГУБЕРНАТОРСТВО, ПОВНІСТЮ ПОЗБАВИВШИ ЇЇ ПРАВ / ФОТО З САЙТА VAKIN.LIVEJOURNAL.COM

Активізація основних консервативних компонентів українського села — дворянства і заможного та середнього селянства — засвідчила живучість гетьманської традиції в Україні. Серед численних лозунгів багатотисячної української маніфестації у Києві 19 березня 1917 р. несподівано для тодішніх провідників національного руху виділявся заклик «Хай живе самостійна Україна з гетьманом на чолі».

Ця активність виявилась підґрунтям для пошуків В. Липинським та іншими представниками організованого консерватизму в Україні дієвих політичних структур, які мали протидіяти поглибленню класового протистояння в Україні й які не погоджувалися з політикою Центральної ради насамперед в аграрному питанні й державному будівництві. Йдеться насамперед про Українську демократично-хліборобську партію (УДХП), а також Всеукраїнський союз земельних власників.

Важливим завданням УДХП, усупереч автономістсько-федералістській програмі ліберальних демократів і соціалістів, стала боротьба «за державний суверенітет цілого українського народу по всій Україні». Ця вимога виявилася «найважнішою вихідною точкою нашої політичної програми» (УДХП. — Ю.Т.).

Суттєві зрушення в українському консервативному середовищі відбулися із включенням у політичну боротьбу П. Скоропадського і створеної ним Української народної громади. Остання мала об’єднати «всіх власників без різниці відтінків у боротьбі проти руйнівних соціалістичних гасел». П.Скоропадський ставив завдання, всупереч позиції традиційних українських політичних партій, провести в життя програму перетворень, позбавлену демагогії, популізму і спрямовану на забезпечення суспільно-економічного ладу на основі приватної власності як фундаменту культури і цивілізації.

Після укладення Берестейського миру і запрошення німецьких військ в Україну для боротьби з більшовизмом політико-партійне доктринерство лідерів Центральної Ради підвело УНР до політичної й економічної прірви. Німецькі військові діячі усе менше зважали на кволі інститути Центральної Ради, вводячи окупаційні порядки. Неспроможність уряду опанувати ситуацією в країні, припинити хаос, породжений законом про соціалізацію землі, зрештою поставила під загрозу існування української державності й не виключала можливості проголошення України, окупованої німецькими військами, частиною Росії. Цю обставину прекрасно усвідомлював П. Скоропадський. Він записав у своїх «Споминах», звертаючись до тих, «що звуть себе українцями»: «Пам’ятайте, що коли б не було мого виступу, німці кілька тижнів пізніше завели б в Україні звичайне генерал-губернаторство. Воно було б оперте на загальних основах окупації і нічого спільного з українством, розуміється, не мало б». Пересторогою українській державності було роззброєння німцями дивізії «синьожупанників».

У цьому зв’язку варто критично оцінити намагання прищепити українському суспільству думку, що Україні нібито властивий одвічний демократизм і нехіть до авторитарних інститутів влади, які, мовляв, суперечать національній ментальності. Варто зауважити, що авторитаризм жодним чином не є лише суто деспотичним інститутом влади й часто виявляв себе дієвим засобом утвердження позитивних суспільних тенденцій, важливим консолідуючим фактором. Це повною мірою стосується доби Хмельниччини, коли гетьманська влада реалізовувала низку надзвичайно важливих суспільних перетворень. Ідеться, зокрема, про утвердження козацької земельної власності (про що йшлося вище), яка ґрунтувалася на використанні вільнонайманої праці й породжувала, таким чином, буржуазні відносини в Україні. Слід також нагадати про неперехідне значення кроків Б. Хмельницького щодо консолідації всіх верств українського суспільства навколо особи гетьмана.

Ситуація, яка склалася в Україні навесні 1918 р., продемонструвала неспроможність Центральної Ради, зорієнтованої на програми політичних партій, виконати консолідуючу функцію для українського суспільства. Цю місію могла здійснити непересічна особистість, яка керувалася не соціалістичними гаслами, а спиралася на власну позитивну історичну традицію державотворення і реалізовувала її в нових умовах. Таким політичним лідером став Павло Скоропадський, людина, тісно пов’язана з гетьманською традицією і найбільш визначними її носіями: козацько-старшинськими родинами (Кочубеї, Милорадовичі, Миклашевські, Тарновські, Апостоли, Закревські та ін.) Він виступив ініціатором скликання хліборобського з’їзду (конгресу) у Києві 29 квітня 1918 р., який проголосив відновлення Гетьманства і створення Української держави.

Аналізуючи той соціальний ґрунт, на якому постала Українська держава, В. Липинський наголошував, що на з’їзді 29 квітня були представлені хлібороби — насамперед нащадки козацької старшини — «в дану історичну хвилину найстарша політично і найбільше досвідчена верства». До них приєдналася «найбільш господарна й найрозумніша частина українського середнєзаможного селянства». Хоча, зауважує В Липинський, у з’їзді не брали безпосередньої участі, але йому співчували, духовенство, народжене в Україні кадрове офіцерство російської армії, промислові, фінансові й торговельні кола, частина інтелігенції. Отже, Хліборобський з’їзд був виявом волі найбільш значущих в економічному, політичному і культурному аспектах верств тогочасного суспільства України. «Якщо не згадувати часів розквіту старої Князівської Руси-України, — писав В. Липинський, — то не було іншого такого конструктивного і далекосяглого у своїй ідеї та задумі збору українських людей, і такого відмінного від усього того, що діялося в Україні,                — як власне З’їзду хліборобів 29 квітня 1918 року».

Учений особливо наголошував, що вперше в українській історії джерело влади було «виведено з традиції, а не з бунту», а «поняття Україна стало означати щось ціле чи одноціле — в усіх його верствах, чи класах, а не тільки один «уділ» суспільства, чи якусь його одну «віру»». Отже, самий склад «творців»Другого Гетьманату свідчив про перспективи формування консолідованого суспільства в Україні, припинення соціальної деструкції на ґрунті класової і міжнаціональної боротьби.

Попри бойкот українських соціалістів дуже коротке (сім із половиною місяців) існування Гетьманату було заповнене надзвичайно інтенсивним і плідним процесом українського державотворення. Він захопив усі ділянки суспільного буття — від закордонної політики і військового будівництва, творення адміністрації або земельної реформи до відкриття українських університетів і Національної академії наук, розбудови українського шкільництва.

Добре обізнаний з практикою державного управління царської Росії, П.Скоропадський усвідомлював, що закріпити незалежність України всупереч усім деструктивним силам можна тільки тоді, коли буде створена боєздатна постійна і регулярна армія, державно-управлінський апарат, налагоджено дипломатичні відносини з якомога більшою кількістю держав, відбудовано господарство, транспорт, зміцнено фінанси, взято на державне фінансування заклади освіти, науки та культури.

П. Скоропадський творив українську державність у надзвичайно складних і суперечливих політичних обставинах. Вони вимагали здійснення чітких і конкретних дій у творенні розмаїтих і численних державних інституцій. І значною мірою вони були створені за надзвичайно короткий термін, фактично на голому місці. На відміну від гучних гасел, якими українські соціалісти підміняли конкретну працю, П. Скоропадський керувався прагматизмом, спрямованим на реальну розбудову держави. Її успіх значною мірою був обумовлений ефективною кадровою політикою, яка забезпечувала державний апарат діячами не за партійною або національною ознакою, а насамперед за рівнем професійної підготовки і органічним зв’язком з Україною, її минувшиною і сучасністю.

Подібний підхід дав можливість здійснювати неухильне і регулярне створення державного апарату. Дуже швидко було налагоджено організацію і комплектування міністерств, здійснено правильний адміністративний розподіл України на губернії і повіти, створено адміністративний губерніальний і повітовий апарат — староства. В результаті всі закони і розпорядження керівних центральних органів держави не залишалися чисто декларативними актами, як це переважно  було за урядування Центральної Ради, а реалізовувалися набагато ефективніше на місцях.

Заснування Державного і Земельного банків, упорядкування бюджетного процесу, надзвичайно швидке створення стабільної грошової системи і високий курс української валюти (60 відсотків золотого франка), обумовили оздоровлення фінансової системи й стали запорукою оновлення усього соціального та економічного життя країни.

Від 22 червня суттєво змінено персональний склад військової адміністрації. Було заплановано створення системи військових шкіл для підготовки офіцерів усіх родів зброї, розпочато організацію Державної військової академії. 24 липня вийшов закон про загальну обов’язкову військову повинність. Мобілізація мала розпочатися в жовтні 1918 р. і дати 85 тис. вояків, на 1 березня 1919 р. — ще 79 тис. У липні було сформовано Гвардійську сердюцьку дивізію (5 тис. вояків), яка мала стати взірцем для майбутньої української армії.

Можна констатувати, що в добу Гетьманату будівництво українських збройних сил було введено в регулярне русло і ґрунтувалося на новітніх військових досягненнях тогочасного цивілізованого світу.

Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»