Підносячи дух нації

«Самі себе звоювали» (оцінка Іваном Мазепою ситуації в Україні на початку XVIII століття); «Доборолась Україна до самого краю, Гірше ляха свої діти її розпинають» (це вже — Тарас Шевченко, середина ХІХ століття); «Ти, брате, любиш Русь, Як хліб, як кусень сала» (вірш «Сідоглавому» Івана Франка, рубіж ХІХ та ХХ століть)... Все це — слова безкінечно гіркі, сповнені тим болем-мукою, що зароджується лише з «дорослої», зрілої, відповідальної любові до Вітчизни (і водночас з ненависті до її страждань, її вад, її доморощених перевертнів). Такого роду інвективи можна множити й множити. І зовсім не випадково складається враження, що сказано все це неначе сьогодні, просто зараз; адже кожен, хто «залучений» до наших унікальних духовних та політичних реалій, хто бачить пануючі на публічній українській сцені постійні «аксесуари» зради та самозакоханого, гламурного ренегатства: хаос та безлад, солодку демагогію та манію обіцянок, злобну готовність будь-якої миті встромити ніж у спину якому завгодно союзнику або партнеру — той підтвердить, що саркастичні стріли Великих Українців спрямовані саме на нас (не тільки на «еліту» — на кожного з нас!).

У чому ж коріння того зла? Чому ж ми, українці, так важко долаємо національний розбрат, егоїзм, комплекс «малоросійської» меншовартості, лінії політичного, культурно-історичного, конфесійного та соціального розмежування? Треба думати про це, аналізувати реальний, а не підфарбований у приємний рожевий колір стан справ, шукати нові й нові джерела для творчих дискусій.

Хоч як парадоксально (а парадокс цей трагічний, і це варто чітко розуміти), для пошуків відповіді часто не треба йти до закордонних архівів, далеких від України дослідницьких центрів та інститутів, діаспорних гуманітарних установ. Багато чого за роки незалежності України вже видано і є цілком доступним для широкого кола читачів — треба тільки наполегливо, серйозно і вдумливо шукати істину. Наша розмова — про книгу, яка допомагає в цій справі.

«Щоденники» Євгена Харлампійовича Чикаленка (1861—1929), визначного українського громадського діяча, мецената, підприємця, глибокого мислителя і талановитого письменника, вперше були видані у Львові в 1931 році. Сучасного українського читача з «Щоденниками» (в двох томах) ще 2004 року ознайомило видавництво «Темпора» (керівник — пані Юлія Олійник, людина, яка дуже багато робить для збереження й розвитку національної історичної пам’яті українців); проте доводиться з величезним жалем констатувати, що цей твір, який, безперечно, гідний того, аби стати настільною книгою українського інтелігента наших днів (або ж, якщо завгодно, людини, котра, відчуваючи зв’язок часів, усвідомлює, що не з нас, коханих, почалась Україна, і не нами вона закінчиться — а це, по суті, і є найсуттєвішою ознакою інтелігентності!), не опинився, м’яко кажучи, у центрі суспільної уваги. А тим з наших співгромадян, хто претендує на те, щоб стати — за найвищим, «гамбурзьким» рахунком — інтелектуальною, науковою та політичною елітою держави, «Щоденники» Чикаленка необхідно знати мало не напам’ять, стільки там напрочуд точних спостережень, нетривіальних думок, унікальних розповідей про спілкування з відомими чи й призабутими зараз людьми... Отже, спробуємо дуже стисло розповісти про цей блискучий зразок щоденникового жанру (до речі, треба додати, що перші десятиліття свого життя Чикаленко відтворив уже в іншому жанрі — мемуарному).

Що, власне, знає про Євгена Харлампійовича наша публіка? Напевне, пригадають, що ця людина витратила безліч зусиль, коштів, здоров’я, енергії — перелік можна продовжувати — на підтримку української національної преси після революції 1905 року (насамперед йдеться, звичайно, про славнозвісну газету «Рада», навколо якої гуртувались кращі сили тогочасної вітчизняної журналістики), на підтримку, як фінансову, так і моральну, найталановитіших українських письменників початку ХХ століття (назвемо, за браком місця, лише два прізвища: Михайло Коцюбинський та Борис Грінченко, а можна навести ще десятки імен!). Зрештою, ймовірно, читач згадає про відомий вислів Євгена Чикаленка:«Треба любити Україну не тільки до глибини душі, але й до глибини гаманця». Але ж реальну, справжню долю Чикаленка (без вигадок та стереотипів), реальне коло його ідей, коло його оточення, друзів, соратників та ворогів — все це можливо збагнути і уявити, лише дуже уважно прочитавши його блискучі «Щоденники».

Записи Євгена Чикаленка хронологічно охоплюють період з 1907 по 1919 рік — вирішальний, доленосний час для України ХХ століття. За власним зізнанням (це важливо для розуміння задуму автора), Чикаленко «сідав за щоденник тільки тоді, коли щось обурювало або наводило сум», а тому «щоденник мій вийшов однобічний». Проте оця «однобічність» аж ніяк не є вадою твору, радше якраз навпаки. Оті «обурення» та «сум» саме й роблять цей щоденник не просто цінним історичним джерелом, а й унікальним свідченням громадянської позиції автора. Окрім усього іншого, «Щоденник» цікавий й тим, що містить чимало цікавих історичних портретів непересічних людей, які гідні нашої уваги і сьогодні, бо відігравали на той час помітну роль у громадському, культурному та політичному житті України.

Ось, наприклад, Михайло Драгомиров, київський генерал-губернатор в ті роки. Як його атестує Чикаленко: «Драгомиров, хоч і не був активним українцем, але, безперечно, мав великі українські симпатії, з якими і не крився ніколи, а хитромудро, наскільки дозволяло йому високе становище, проводив їх у життя. Він... напосівся, щоб солдати співали українських пісень; виклопотав «Київській Старині» дозвіл на друкування української белетристики; клопотався про дозвіл на видання науково-популярних книжок українською мовою для народу і страшенно обурювався, що уряд душить український культурний рух». Обурення своє генерал викладав у вигляді точних формул, які відразу потрапляли у «десятку», наприклад: «Вони там (в урядових колах Петербурга. — І.С.) змішали «єдинодушіє з єдинообразієм» і хотять всі народи Росії підвести під один ранжир». В устах високого сановника імперії, людини, хоч і критично налаштованої щодо конкретної політики «верхів», але в усякому разі далекої від революційних переконань таке зізнання дорого коштує! Особливо у світлі достатньо популярних зараз теорій (популярних в тому числі й у середовищі деяких переконаних російських лібералів) про «демократичність», «прогресивність» і «перспективність для сьогодення» політичного режиму царя Миколи ІІ, який (режим) розглядається мало не як «коріння», до якого сучасній Росії варто було б повернутися... Словом, як стверджує Чикаленко, «найспокійніше нам, українцям, в Києві жилося за небіжчика генерал-губернатора М. І Драгомирова. Кожний з нас певний був, що коли кого-небудь безпричинно арештують, то професор В. Антонович чи П. Житецький, приятелі Драгомирова, виручать».

І такі портрети активних дійових осіб історичної української драми (Бориса Грінченка, Миколи Міхновського, Сергія Єфремова, Михайла Коцюбинського, Михайла Грушевського, Івана Франка, Олени Пчілки...) зустрічаються мало не на кожній сторінці «Щоденника». Іноді це — короткі, але влучні характеристики-«замальовки» на грунті особистого спілкування автора з конкретним своїм героєм (зауважимо, до слова, що прихильники, наприклад, Миколи Міхновського, яких в Україні не так вже й мало, навряд чи зрадіють, прочитавши, в якому ракурсі поданий у Чикаленка цей діяч...). А іноді — докладні записи не тільки суто щоденникового, а й мемуарного характеру (до речі, межа між цими двома жанрами у Чикаленка нерідко стає вельми умовною). Гарний приклад тут — матеріали, присвячені Сергію Єфремову; вони є незамінними практично для кожного, хто досліджує його життя і творчість.

Проте найцікавіший, найдивовижніший герой «Щоденників» — сам Євген Харлампійович Чикаленко. Те, що ця людина усього себе віддавала українській культурі, українській пресі, українському слову — це суща правда. Але це «правда», подана нам у абстрактному вигляді. Коли ж вчитуєшся, приміром, у такі зізнання Чикаленка: «Я себе від газети («Рада». — І.С.) не відділяю; хто ворог нашій газеті — той ворог і мені. Я вважаю газету тепер найпекучішою справою нашою», або, трохи згодом: «Я затрачаю гроші, та й не з прибутків, а продаю землю та вкладаю гроші в газету; затрачаю своє здоров’я, енергію, а однодумці ставляться байдуже або вороже, а про неоднодумців я й не кажу...» — то наочно уявляєш, в яких умовах жила й працювала ця людина, котру дехто вважав мало не мільйонером-багатієм (а насправді в «Щоденнику» регулярні ремствування: де взяти гроші на «Раду»? Борги, борги, борги...).

Чи не найбільше враження справляють на читача узагальнення, роздуми, міркування Євгена Чикаленка, що стосуються соціально-політичної ситуації в Україні, а також особливостей нашого національного характеру. «Це вдача українська така, що ми перш усього починаємо самі з себе, що ми ж усі перше всього робимо свої діла, а потім громадське», — неначе побіжно, без пафосу зауважує Чикаленко, і це дає неабияку поживу для роздумів. А ось висновок, що робить Євген Харлампійович, переконаний прихильник еволюційного, а не революційногго розвитку суспільства (недарма він був одним із чильників Товариства українських поступовців!), спостерігаючи життя бунтівного, збуреного українського села 1905—1908 років: «Мало не всі колишні революціонери поробились шпигами або експропріаторами» (!).

До речі, дуже дорогого вартують слова, що почув Чикаленко від одного з селян: «Не жалієте ви грошей, щоб просвітити нашого брата» (найвища похвала!).

Багато гірких слів знаходимо у Чикаленка, людини воістину тверезомислячої й далекої від жодних ілюзій, про стан національної свідомості українців (на тих, зрозуміло, землях, що входили до складу Російської імперії) доби 1906—1914 років. Автор звертає увагу на таке собі «зачароване коло»: «Щоб існувала преса, треба свідомого громадянства, щоб було свідоме громадянство, треба, щоб існувала преса!» (дещо згодом Чикаленко додав: «і національна українська школа!»). Чому це так? Бо «по городах нема ще інтелігенції, яка говорила б по-українському вдома, в родині, на вулиці і взагалі скрізь, вона ще тільки народжується. Про сільський народ я й не кажу, бо він або зовсім неграмотний, або покалічений російською школою і не може, а то й не хоче читати української газети... По містах обставини інші. Тут адміністрація і взагалі всяке начальство не так гнітить обивателя в його приватному житті; але міста наші так змосковлено, що дуже, дуже малий процент людності проявляє якийсь інтерес взагалі до українства. І тут українську газету виписує тільки людина національно свідома». Мимоволі думаєш про ту фатальну роль, що її відіграло це «зачароване коло» в добу національно-визвольних змагань 1918—1922 років...

І саме Євген Чикаленко все своє життя (він помер в еміграції, в Чехії, 1929 року) присвятив тому, аби розірвати це «зачароване коло». Він писав: «Ота дрібна праця для відродження української нації нагадує легенду про будування Києво-Печерської дзвіниці: що збудують майстри за день, то вночі впірне в землю; і так осідало їхнє мурування скілька років. Аж коли скінчили будувати дзвіницю по плану і поставили хреста, то за одну ніч вся вона раптом вийшла з землі». Нехай же ці слова Чикаленка надихають нас сьогодні.