Почерк «нацистського Мефістофеля»

Великій крові прокладає дорогу брехня. Так завше було в історії. Брехня масована, свідома, цинічна, що сіє лють, ненависть, страх, презирство до ворогів «зовнішніх», а ще більшою мірою — до ворогів «внутрішніх», яка навіює глядачам, читачам і слухачам, що перед ними — не люди, а «зрадники народу» (нації, держави, робочого класу, великого вождя — потрібне підкреслити). А зрадників слід нещадно знищувати, як необхідно знищувати і зовнішніх ворогів (нехай навіть йдеться про цілих народах і державах). Так вбивство людей — у страшній кількості — стає не тяжким злочином, а «святим обов’язком». Так брехня виправдовує злочин, насильство і кров, стаючи надійною опорою тиранії і диктатури — не меншою, ніж репресії і концтабори.

У ХХ столітті страшний слід в історії залишила маленька, низькоросла і кривонога людина, з рухливим обличчям талановитого артиста, цинік і фанатик, містик і реаліст водночас, кар’єрист зі страшенною пихатістю і відданий раб свого Фюрера, в молодості — лівий радикал, що таврував капіталізм і «плутократію», з повагою писав у щоденнику про Радянську Росію, а потім — затятий антисеміт, ненависник слов’янства (що, втім, не завадило його бурхливому роману з молодою чеською актрисою Лідою Бааровою), парламентської демократії і класичної культури, перший серед нацистських лідерів майстер «чорної» пропаганди і політичних провокацій, якщо коротше — доктор Йозеф Геббельс. Розуміючи, що тягар злочинів, скоєних ним, співмірний з тягарем військових злочинів проти людства Герінга, Гіммлера, Бормана та іже з ними — бо концтабори, повторимося, були б немислимими без геббельсівської брехні! — міністр пропаганди рейху вкоротив собі віку разом з дружиною Магдою (яка перед цим приспала п’ятьох своїх маленьких дітей, а потім дала їм смертельну отруту) у бункері Гітлера увечері 1 травня 1945 року.

Історія, таким чином, вчинила над Геббельсом свій суд. Але чи означає це, що про «нацистського Мефістофеля» слід добре й назавжди забути, не аналізувати прийомів його пропаганди, методи маніпуляції масовою свідомістю, що їх він використовував? У Радянському Союзі такий аналіз — особливо якщо він був чесним і сумлінний — був справою вельми небезпечною, із зрозумілих причин: адже масова пропаганда в тоталітарних режимах має схожу типологію і вдається до схожої тактики (як у цьому переконається читач; то хіба Вишинський, Жданов, Суслов чи Маланчук були такими вже антиподами Геббельса?). Проте і в сучасній Україні на серйозну розмову про головного пропагандиста й ідеолога нацистського Рейху поки що, схоже, наважується не так вже й багато істориків та журналістів.

А чому, власне? Неактуальна проблема «отруєної», злоякісної, системно брехливої пропаганди, здійснюваної з конкретною політичною метою певними електронними і друкованими ЗМІ? Можна передбачати відповідь: таке є, але до чого ж тут Геббельс і «коричнева» ідеологія? Який до цього має стосунок такий однозначний герой? Ну що ж, дамо змогу судити про це читачеві — коли він ознайомиться з текстом цих нотаток.

Ідеологічний найближчий соратник Гітлера народився в родині фабричного майстра, у маленькому прирейнському містечку Рейдт; усі його предки походили з нижчих класів суспільства. 1914 року 17-річного Йозефа було звільнено від військової служби «через непридатність». Геббельс, який все життя вважав себе «інтелектуалом» (у специфічно нацистському сенсі!) був одним з небагатьох соратників Гітлера, які здобули університетську освіту (навчався у Бонні, Вюрцбурзі, Мюнхені, Гейдельберзі) і навіть називав себе «доктором філософії». Він також вважав себе «письменником» (був автором дилетантськи- романтичного юнацького роману «Міхаель»). Але справжнє своє «покликання» нацистський Мефістофель знайшов зовсім не в літературі — у «чорній» пропаганді.

Чим же була ця пропаганда? Якщо коротко, це — натхненна, «щира», істерична (і водночас дуже точно, ювелірно збалансована!) брехня, в яку майстерно «вмонтовано» відібрані і висушені «гранули» реальних фактів. Рейхсміністр пропаганди керувався кількома простими, але, як він був переконаний, цілком ефективними установками, маніпулюючи свідомістю німців, та й певний час — світової громадської думки. По-перше, пропаганда має постійно «бити в одну точку», доносити до зомбованих людей не цілу низку глибоких, суперечливих, складних думок, а всього лише одну-єдину, примітивну, як мукання, убогу тезу («ми, німці, — нація, оточена ворогами, і тому — повинні об’єднатися навколо фюрера», «смерть зрадникам, що встромили нам 1918 року ніж у спину», «усе зло — від світового єврейського паразитичного капіталу», «ми, німці, єдині і не ділимося за класовою ознакою, німецький капітал і пролетаріат згуртовані довкола національної ідеї», під час війни Геббельс дуже любив поговорити про те, що «німецький рейх — великий оплот європейської цивілізації і культури в боротьбі проти більшовицького варвара» тощо). По-друге, пропаганда має звертатися не до розуму аудиторії, а до її емоцій, підсвідомих, темних інстинктів. По-третє, пропаганда має бути наступальною, злісною, агресивною, не треба гаяти часу на докази — треба приголомшити людей, і вони будуть готові повірити будь-чому.

Геббельс, як і його фюрер, швидко зрозумів, що «тепер, у століття масових рухів, політика вершиться на вулицях. Вулиця — ось показник успіху сучасної політики. Той, хто завоює вулиці, підкорить собі народні маси, а отже, й держави!» При цьому застосовувалися дуже вправні методи. Так, ставши 1927 року гауляйтером (нацистським партійним керівником) Берліна і бажаючи схилити на бік гітлерівської партії пролетарські райони столиці, де домінували комуністи, Геббельс розклеїв у цих кварталах яскраво-червоні плакати, оформлені «у стилі Тельмана», з гучними закликами «готуватися до краху буржуазної держави», «кувати нову Німеччину — державу праці й дисципліни» і зі зверненням до робітника: «Ти маєш розв’язати це історичне завдання! Робітники — це розум і сила суспільства! Доля німецького народу — у твоїх руках!» Потім, у пивному барі пролетарського району, сталася жорстока бійка з комуністами, з чого Геббельс дуже радів...

Гауляйтер Берліна мав свої методи звернення до мас. «Більше галасу — ось найефективніший метод дій, що рекомендується опозиції», — проголошував Геббельс. І така тактика виправдовувала себе в умовах кризової, дезорієнтованої Німеччини. Гасла (плакатні і в нацистській газеті «Ангрифф» — «Атака», що її видавав Геббельс), на кшталт «Вперед, по трупах полеглих борців!», досягали мети. А загалом Геббельс віддавав перевагу усній, мітинговій пропаганді перед письмовою. При цьому він керувався точним спостереженням Гітлера: «Маси ледачі й неповороткі, їх спогади неточні, і вони реагують лише на тисячоразове повторення простих істин». Виступаючи в січні 1928 року в Берліні на нараді функціонерів нацистської партії, Геббельс цинічно заявив: «Істотним мірилом якості пропаганди є рівень її успіху, для досягнення якого будь-які засоби годяться, нехай навіть вас визнають опортуністом, а ваші погляди — аморальними. Головне — переконати людей; якщо пропаганда певного штибу годиться в цьому сенсі для даного кола слухачів — отже, її можна вважати гарною; якщо ж ні — я вважаю її поганою!» І ще: «Нехай скільки завгодно кажуть про те, що наша пропаганда — галаслива, брудна, скотська, що вона порушує будь-яку пристойність, — начхати! У даному разі все це не так вже й важливо. Важливо, аби вона вела до успіху, — от і все!» І нарешті: «То хіба Муссоліні був писакою, а не великим оратором? І що зробив Ленін, прибувши до Петрограда з Цюріха: пішов до кабінету писати книжку чи звернувся прямо на вокзалі до тисяч людей, що зібралися?» Слід зауважити, що більшовизм для Геббельса був одночасно і об’єктом ненависті, і моделлю, яку варто було наслідувати.

Що ближче нацистська партія просувалася до влади, то агресивнішою, лютішою, нахабнішою ставала її пропаганда. Ось інструкції Геббельса, затверджені ним перед виборами до рейхстагу 1932 року: «Накидайтеся на виборців, як зграя лютих шершнів! Жоден не повинен піти зі зборів без листівки, брошури чи партійної газети. Голосно й виразно повторюйте скрізь і всюди — удома, в гостях, на роботі, на вулиці, в метро і в автобусі: «Гітлер — наша людина! Голосуйте за список №9!» Робіть це і всерйоз, і жартома. Поводьтеся з виборцями так, як вони звикли. Спрямовуйте їх на шлях праведний, пробуджуйте в них, якщо треба, лють і гнів! Треба нарешті поквитатися з системою, позатикати її діячам їхні брехливі роти так, як ніхто ще не робив! Завтра ми спокійно насолоджуватимемося своєю помстою! І пам’ятайте: тепер важливо не те, що ти — службовець, пролетар чи сільськогосподарський робітник, а те, що всі ми — німці, які не бажають більше боятися за майбутнє своєї нації!»

І ось — настала для нацистів «насолода помстою». Вони вже при владі. Пізно увечері 10 травня 1933 року студенти і члени нацистської партії кидали у вогнища, розпалені на площі Франца-Йосифа, перед будівлею Берлінського університету, книжки 24 авторів, визнаних «чужими й шкідливими». У вогонь летіли праці Гейне і Томаса Манна, Маркса і Фрейда, Цвейга й Ремарка... Очевидець згадував: «Увечері, коли смерклося, на площу прийшли люди зі смолоскипами і підпалили купи книжок. Полум’я спочатку повільно лизало тиснені палітурки, і вони корчилися у вогні, неначе живі, а потім завирувало і піднялося до неба, а натовп молоді і штурмовиків надривався: «Генріха Манна — у вогонь! Стефана Цвейга — у вогонь! Генріха Гейне — у вогонь, нехай горить!» На площу в розпал «автодафе» прибув рейхсміністр пропаганди і виголосив промову; по радіо її передавали на всю країну. Геббельс сказав: «Німці! Співгромадяни, чоловіки й жінки! Доба хворобливого єврейського інтелектуалізму скінчилося, нова революція відкрила шлях до торжества німецького духу! Спалюючи ці шкідливі вигадки, ви робите добру справу! Це велика, славна і символічна подія! Минуле згорає в полум’ї, майбутнє народжується в наших серцях!» А тим часом той великий поет, Генріх Гейне, чиї книжки кидали у вогнище під істеричні вигуки Геббельса (і чию збірку віршів майбутній нацист подарував 1921 року своїй нареченій, яка так і не стала його дружиною, наполовину єврейці!), написав ще 1823 року: «Там, де спалюють книжки, — рано чи пізно почнуть спалювати людей!» Геббельс, разом з іншими нацистськими злочинцями, неабияк сприяв тому, аби це пророцтво справдилося: Освенцим, Дахау, Майданек...

Саме він ревно створював державу, яка узяла на себе роль судді: яка книжка, картина, скульптура, фільм, радіопередача (нарешті, яка людина) є «хорошою», «доцільною», а яка — «ворожою», «шкідливою» (приклад зі Сходу!). При цьому Геббельс — це варто визнати — неодноразово демонстрував свій політичний реалізм (на свій лад). Так, вже 1944 року він надіслав Гітлеру таємного листа з наполегливим закликом укласти мир із західними державами (на будь-яких прийнятних для Німеччини умовах, бо зрозуміло, що війну Рейх вже програв) для подальшої «спільної боротьби проти більшовизму». Фюрер, який за таке міг і розстріляти, свого вірного міністра пропаганди не покарав — взагалі не дав відповіді...

Ще раніше, у травні 1942 року, Геббельс записав в своєму щоденнику, маючи на увазі проведення в окупованих «східних територіях» заходів щодо зміцнення «дружби» з місцевим населенням, маючи на увазі передусім Україну: «Я дійшов висновку, що ми маємо докорінно змінити нашу політику щодо народів східних територій. Ми можемо значно зменшити партизанську небезпеку, якщо здобудемо довіру населення. Продумана й чітка сільськогосподарська і релігійна політика допоможе нам досягти чудових результатів. Мабуть, буде доцільно також створити в деяких регіонах маріонеткові уряди, які проводитимуть потрібні нам непопулярні заходи (десь ми вже зустрічали це словосполучення, чи не так? — І.С.). Такі уряди буде, звичайно, неважко створити, і вони слугуватимуть зручним прикриттям для проведення нашої власної політики. Треба буде, не відкладаючи, поговорити про це з фюрером», — дійшов висновку Геббельс. Відповідь Гітлера, переконаного расиста, була цілком передбачуваною.

Цікаво, що саме Геббельс (а не Черчілль, як заведено вважати) ще в лютому 1945 року ввів в обіг термін «залізна завіса», передбачивши, що вона опуститься з волі більшовиків і відгородить Європу, окуповану радянськими військами. «Якщо ялтинську угоду справді буде виконано, — пророкував рейхсміністр пропаганди, — то Совєти окуповують всю Східну і Південну Європу і велику частину Рейху. Перед цими величезними територіями (якщо додати сюди і Радянський Союз) буде опущено залізну завісу, за якою почнеться масова різанина, а єврейська преса в Лондоні і Нью-Йорку їй аплодуватиме (Геббельс до кінця залишився патологічним антисемітом. — І.С.). Там мешкатимуть «живі роботи» — мільйони забитих, вбогих людей, що ледь животітимуть, як робоча худоба; вони отримуватимуть із зовнішнього світу лише ті крихти інформації, які Кремль визнає за потрібне їм надати». Яка вражаюча турбота про «свободу» і «права» людини, що її виявив одним з лідерів злочинної держави, яка вбила мільйони людей. Ні, недарма Геббельса порівнювали з Мефістофелем!

* * *

Геббельс вистрілив у скроню дружині Магді, потім — у скроню собі, одночасно розкусивши ампулу з отрутою. Про долю їхніх дітей ми писали на початку цих нотаток. Наступник Гітлера на посаді рейхсканцлера (він пробув на цій посаді менш як добу) нацистський Мефістофель наказав охороні спалити своє тіло. Але воно згоріло не повністю; і це символічно. «Спадщину» пропаганди Геббельса не знищено повністю й нині; світ, що нас оточує, і Україна дають безліч прикладів цього. Аби люди вбивали інших людей, їх зомбують. Треба усунути таку загрозу, а для цього необхідно докладно вивчити «кухню» Геббельса.