Покарання самовладдям

Російський імператор Петро Великий — постать грандіозна, символічна і культова в історії Росії (та й у сучасній російській державі можна спостерігати яскраво виражені ознаки міфологізації особистості Петра). Ми сьогодні, звісно, не вступатимемо в багатовікову суперечку про те, ким же був найвідоміший російський самодержець і хто був ближчим до істини: Пушкін, який писав про «гений Петра» і бачив його «прекрасным» («он весь, как божия гроза»), чи Шевченко, який називав імператора «катом», «людоїдом», «царем проклятим, лукавим», «аспидом неситим». Зазначимо тільки одне: найбільш глибоко мислячі історики епохи Петра (зокрема, наш сучасник росіянин Євген Анісімов), маючи на це всі підстави, називають царя творцем поліцейської держави з усіма її «прекрасними» атрибутами, такими як дуже жорстокі закони про розшук селян-утікачів, що заохочували доносительство, як всеосяжний контроль не тільки за соціальною поведінкою, але й за приватним життям підданих, як боротьба з усіма видами несанкціонованого пересування країною.

Нас сьогодні більше цікавить стародавня історична загадка, пов’язана з проблемою «спадкоємця Петра» та з його заповітом. Ось що пише про останній місяць життя імператора Г. Бассевич, якийсь час — придворний Голштинського герцога Карла-Фрідріха, а у момент описуваних подій — досить наближений до Петра історик: «Дуже швидко після свята святого хрещення 1725 року імператор відчув напади хвороби... Всі були дуже далекі від думки вважати її смертельною, але помилка ця не тривала і восьми днів. Незабаром від пекучого болю крики і стогони його роздалися по всьому палацу (на думку більшості істориків, цар був хворий на уремію. — І.С. ), і він не міг уже цілком свідомо думати про розпорядження, яких вимагала його близька кончина. Сильний жар тримав його майже у постійному маренні. Нарешті, в одну з тих хвилин, коли смерть перед остаточним ударом дає переважно своїй жертві трохи зітхнути, імператор опам’ятався і висловив бажання писати, — але його обважніла рука креслила букви, які неможливо було розібрати, і після його смерті з написаного вдалося прочитати тільки перші слова: «Віддайте все...». Він закричав, що хоче диктувати, але коли з’явилися біля його ліжка, він уже втратив мову і знепритомнiв, більше не прийшовши до тями». Петро помер 28 січня 1725 року в Петербурзі.

Отже, перед вмираючим монархом на повен зріст постала найстрашніша проблема, що переслідує, як тяжке покарання, будь-якого самовладного деспота: кому передати владу після смерті? Ми, очевидно, вже ніколи не дізнаємося, якою була воля Петра, але спробуємо порозмірковувати.

Навіть школяр знає, що старшого сина і законного спадкоємця царя, Олексія, звинуваченого у державній зраді, засудили до смерті і через два дні після цього, 26 червня 1718 року, таємно вбили у Трубецькому розкаті Петропавловської фортеці. Менш відомо, що Петро особисто був присутнім при тортурах сина на допитах. Спадкоємцем тоді ж оголосили сина Петра від другої дружини, Катерини, царевича Петра Петровича. Але невідворотна доля (чи законна відплата за жорстокість) забрала у 4-річної дитини життя вже в 1719 році...

Вибір перед Петром був такий: передати трон або дружині (в 1724 році, відчуваючи різке погіршення здоров’я, він коронував її), або внуку Петру Олексійовичу, сину страченого царевича Олексія (менш актуальний і ймовірний варіант — віддати трон дочкам, Анні чи Єлизаветі, не розглядався). Але внука цар не любив, а стосунки з дружиною були назавжди зіпсовані після того, як у листопаді 1724 року цар після жорстоких тортур стратив її таємного коханця і камергера, Віллема Монса. Успадкувати трон було складно — гідної кандидатури не було... Чи не у цьому джерело коливань Петра?

Смерть відомого імператора яскраво ілюструє істину — у деспота рідко знаходяться гідні його наступники. І тут нічого не змінила невблаганна жорстокість Петра, який заявляв в одному з указів: «Надобно сказать во всем государстве (дабы неведением никто не отговаривался), что все преступники и вредители интересов государственных с вымыслу, кроме простоты какой, таких без всякия пощады казнить смертию, деревни и животы брать, а ежели кто пощадит, тот сам тою казнию казнен будет».

Телефон ведучих сторінки «ІСТОРІЯ ТА «Я»:

414-90-00 — Сергій МАХУН, Ігор СЮНДЮКОВ, «День» Адреса електронної пошти (e-mail): master@day.кiev.ua