«Польський шпигун Хрущовський»…

Для початку поясню, звідки взявся цей «польський шпигун Хрущовський». Так назвав Хрущова Сталін. Ось як сам Хрущов, коли був вже «пенсіонером союзного значення», у розмові з драматургом Михайлом Шатровим згадував про це: «До мене Сталін ставився краще, ніж до інших. Мене дехто з політбюро вважав майже його «улюбленцем». У мене «сиділа» лише дружина сина (йдеться про Леоніда Хрущова. — Ю.Ш. ). Він мене інколи називав польським шпигуном, Хрущовським, примушував танцювати. Ну, на загал все. Не порівняти з тим, що він творив і робив з іншими».

Ось тут би самий час вигукнути: «O tempora, o mores!», але ті, хто досліджував епоху, в якій Хрущову довелося жити і робити кар’єру, навряд чи будуть здивовані, що у майже «улюбленця» червоного диктатора, в одного з найближчих сталінських соратників «сиділа» лише (!) дружина сина». Такий вже був час, що один з найвідоміших керівних діячів мусив погоджуватись бодай жартома вважатись «польським шпигуном», танцювати під час нічних виснажливих марафонів у вигляді випивки і закуски на сталінській дачі й мовчати, коли (за безглуздим обвинуваченням) позбавили свободи невістку. Мовчати і думати: «Добре, що не сів сам або дружина, як от, приміром, у Молотова і Калініна».

БІОГРАФІЯ

Після доби сталінізму Хрущов був першим серед компартійних лідерів, хто почав руйнувати офіційний стереотип похмурого, схованого за завісою більшовицького керівника. Він не соромився і почав бувати на людях з дружиною, зі своєю сім’єю, згадував минуле. 27 вересня 1959 року під час офіційного візиту до США у виступі по каналах американської телевізійної компанії «Нейшнл бродкастинг компані» він зазначав: «Скажу про себе: мій дід — неосвічений кріпосний селянин. Він був власністю поміщика і міг бути проданий і навіть, як це часто траплялось, обміняний на собаку. Батько мій — шахтар, я сам також працював на шахті, слюсарем. Брав участь у громадянській війні, потім радянська влада послала мене вчитися на робітничий факультет, потім — у Промислову академію. Тепер народ довірив мені високу посаду Голови Ради Міністрів».

Звісно, у цих словах багато спрощення і популістської демагогії, якою Хрущов, до речі, ніколи не гребував. А взагалі у його біографії все ще виявляються, якщо не загадки, то маловідомі речі. Наприклад, вважалось (і до тепер так вважає чимало біографів і авторів статей у енциклопедичних виданнях), що він народився 17 квітня 1894 року. Насправді це не так. Свого часу мені вдалося встановити, що за метрикою день його народження 15 квітня. Я розповів про це Сергієві Микитовичу, сину Хрущова, з яким нас пов’язує багато років дружби і співпраці. Він і його син, себто онук Хрущова Микита, перевірили це під час перебування у селі Калинівка і підтвердили, що це дійсно так.

Хрущов — особа цікава. Недаремно в один день з ним, хоча й в різні роки, народилися Микола Гумільов, Кім Ір Сен, Джохар Дудаєв і навіть Алла Пугачова. Навколо них, як і довкола персони Хрущова, поширюються різного роду міфи і всілякі історії. Наприклад, свого часу з’явились публікації про те, що Хрущов походить з царського роду Романових. І нині багато хто вважає, що Хрущов був українцем за походженням, що він завжди був «твердокам’яним» більшовиком, а Сталіна ненавидів чи не завжди.

Насправді це не так. Він був росіянином за походженням, хоча з січня 1938 по грудень 1949 року працював в Україні, очолював партійну організацію, а з лютого 1944-го був ще й Головою тодішнього уряду — Раднаркому УРСР. Більшовиком став не відразу. Більше того, у 20-ті роки, в Юзівці, в Донбасі, де починалась його політична діяльність, певний час симпатизував троцькістам. Про це він сам був змушений написати в анкеті у кривавому 1937-му, а потім згадував про це у мемуарах.

До Сталіна у нього також було різне ставлення. Спочатку він його обожнював і йому зобов’язаний кар’єрою, що її почав стрімко робити в середині 30-х років у Москві після знайомства у Промисловій академії з дружиною Сталіна Надією Аллілуєвою. Вона розповіла про Хрущова Сталіну, потім познайомила їх. Ще раніше (у 1917 році) доля звела Хрущова з Лазарем Кагановичем, який також додав свої «п’ять копійок», відрекомендувавши Генсеку ЦК ВКП(б) свого давнього друга.

Не підлягає сумніву, що місце і роль Хрущова в політичній історії не осягнути за допомогою, сказати б, «фрагментарного підходу». Періоди його життя і діяльності, ці своєрідні камінці історико-політичної мозаїки, слід вибудовувати у цілісну картину. Інакше надто великим є ризик довільного вихоплення якогось окремого моменту і, як правило, того, що «вписується» у певну і вигідну комусь конструкцію.

Він, безумовно, несе відповідальність за злочини сталінської доби. Ці сліди Хрущов вже після приходу до влади прагнув приховати. Зокрема, він доручив Голові КГБ при Раді Міністрів СРСР Івану Сєрову вилучати з України всілякого роду «компромат» на себе. У лютому 1965 року на ім’я Леоніда Брежнєва надійшов лист, автор якого повідомляв, що з архіву Інституту історії партії при ЦК Компартії України було вилучено великий масив документів і матеріалів, «що характеризують те, як Хрущов М.С. розправлявся з партійними кадрами і радянською українською інтелігенцією». І хоча листа було написано після повалення Хрущова, на антихрущовській хвилі, його зміст відповідав дійсності. Документи вилучали у кілька прийомів і, скажімо, якщо взяти супровідний лист від 31 грудня 1949 року, то доданий до нього лише перелік документів складає 52 (!) аркуші. Після повалення Хрущова ці документи потрапили до архіву Політбюро ЦК КПРС, а згодом — до архіву Президента Російської Федерації, де перебувають і нині.

Однак, зрозуміло, вилучити все Хрущов не міг. Багато чого в Україні збереглося. Ці документи і матеріали дають підстави для висновку, що за життя Сталіна Хрущов був вірним виконавцем його доручень, за що й мав довіру диктатора до його смерті у березні 1953 року. Сталінську лінію Хрущов проводив в Україні. На цей період його діяльності, зокрема, припадають останній рік «єжовщини» (кампанії масових репресій), окупація після пакту «Молотов—Ріббентроп», а потім приєднання до УРСР Галичини, Волині (1939 рік) та Буковини (1940 рік), наступний терор більшовицької влади на західноукраїнських землях, голод 1946—1947 років, повоєнна хвиля боротьби з «буржуазним націоналізмом». Саме у цей час він був прямо причетний до складної проблеми польсько-українських взаємин.

ПОЛЬСЬКІ МОТИВИ

Він до кінця свого життя був переконаний в історичній неминучості «пакту Ріббентропа-Молотова», за яким 17 вересня 1939 року частини Червоної Армії увійшли в Західну Україну і Західну Білорусію. Разом із командуючим Київським військовим округом С.Тимошенком участь у цьому поході брав і Хрущов. Однак сама по собі змова двох диктаторів викликала у нього неприємні почуття, тривогу, передчуття біди.

Аналогічні почуття він висловлює у мемуарах з приводу розпочатих з ініціативи Сталіна дій щодо Компартії Польщі та її складових частин — Компартії Західної України та Компартії Західної Білорусії. Як відомо, у 1938 році за рішенням Виконкому Комуністичного Інтернаціоналу їх було розпущено. Згадуючи своє перебування у Західній Україні, Хрущов потім зауважував: «Із місцевих поляків в основному з нами працювали хороші люди. Це були перевірені комуністи, перевірені вони були життям… Дуже багато з них, отримавши визволення від нашої Радянської Армії, потрапили у наші радянські в’язниці. На жаль, це так».

За наполяганням Хрущова 2 жовтня 1940 року Політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову «Про факти неправильного ставлення до колишніх членів КП Польщі». Цим документом партійні органи західних областей зобов’язувалися подолати «огульну політичну недовіру» до колишніх членів КПП, активніше залучати їх до громадської роботи. Зрозуміло, що «боронив» Хрущов «своїх» поляків, себто комуністів, але важливий сам факт, що він наважився це робити.

У 1944 році «польські мотиви» знов супроводжують діяльність Хрущова. В червні він надсилає Сталіну пропозиції про створення Холмської області. «Я, — пише він, — вважаю за необхідне у тих районах, що мають більшість українського і російського населення, після визволення організувати наше, радянське управління, з тим, щоб пізніше, коли це буде вигідно, оголосити про входження цих районів до складу Радянського Союзу з приєднанням до Радянської України.

До Радянської України слід приєднати такі райони: Холм, Грубешув, Замостя, Томашів, Ярослав і деякі інші пункти, що прилягають до вищевказаних районів. З цих районів можна буде створити у складі УРСР Холмську область і обласний центр у місті Холм».

Знаючи характер Сталіна і боячись обвинувачень в «українському націоналізмі», Хрущов мотивує свою пропозицію тим, що входження нових районів до складу України дозволить випрямити кордон. Ніяких обвинувачень на свою адресу Хрущов не отримав, але й згоди не було. Натомість у Кремлі в інтересах «великої політики» вирішили «добровільно» переселити в УРСР українців з територій, які повинні були відійти до Польщі, а поляки з СРСР мали поїхати до Польщі. За цих умов для Хрущова було б небезпечно наполягати на своїх пропозиціях, і він у черговий раз починає діяти як «вірний учень товариша Сталіна».

Формально переселення було започатковано 9 вересня 1944 року в Любліні, де між Урядом УРСР і Польським Комітетом Національного Визволення (ПКНВ) було підписано Угоду про евакуацію українського населення з території Польщі й польських громадян з території УРСР. За уповноваженням Уряду УРСР її підписав Хрущов, за уповноваженням ПКНВ — Голова Комітету Едвард Осубка-Моравський.

На думку багатьох дослідників, це виглядає дивно, адже в інших подібних випадках Радянський Союз не доручав Україні підписувати аналогічні договори, зокрема у 1945 році щодо Закарпатської України, який був підписаний урядами Чехословаччини та Радянського Союзу. Власне, тут і було закладено міну, яка діє ще й нині. Цим договором імітувалося усталення кордону між двома народами — українським і польським; при цьому Москва начебто залишалася осторонь. Крім того, Радянський Союз резервував за собою можливість маневру: якби країни антигітлерівської коаліції виявилися занадто принциповими, то він мав би можливість сказати, що це ж не ми підписали договір, а Україна. Разом з тим Кремль фактично інспірував загострення польсько-українських взаємин і юридично не ніс відповідальності за це.

Та хоч як би там було, а Хрущову довелося переселенням займатись. При цьому він дуже чутливо реагував на те, що польська сторона почала затримувати підготовку польських громадян до евакуації. 29 вересня 1944 р. М.Хрущов повідомляв Сталіну: «Поляки, особливо в місті Львові, головним чином інтелігенти, зв’язані з польським еміграційним урядом у Лондоні, розпускали чутки, що питання про кордони остаточно не вирішене, і тому виїжджати не треба. Нам відомо, що польський еміграційний уряд у Лондоні дав директиву своїм організаціям у Львові та інших містах Західної України утриматися від евакуації, обіцяючи, що під час мирної конференції він доб’ється включення міста Львова та інших міст до складу Польської держави».

У зв’язку з цим Хрущов пропонував проводити таку політику щодо поляків у західноукраїнському регіоні: «У всіх вищих і середніх школах користуватися підручниками і вести викладання лише українською і російською мовами. У Радянському Союзі для польських дітей організовано школи, в яких викладання ведеться польською мовою і за польськими програмами. Тобто виховання ведеться в дусі польської буржуазно-демократичної держави. Поляки ставили питання про те, щоб такі школи організувати і в місті Львові. Їм у цьому відмовили і запропонували у всіх українських і польських школах проводити заняття за програмами, затвердженими наркомом освіти УРСР. Ми також вважаємо необхідним відмінити рішення Ради народних комісарів УРСР «Про заборону мобілізації польського населення із західних областей за межі регіону на роботу в промисловість східних областей УРСР та інших республік Радянського Союзу». Треба залучати польське населення до виконання всіх обов’язків, які покладені на все інше населення Радянської України. Це значить, що ми будемо проводити мобілізацію польського населення — як чоловіків, так і жінок, що проживають у західних областях УРСР, у промисловість, на будівництво оборонних споруд і для участі в інших заходах нарівні з українським населенням».

Втім, тема переселень, започаткованих 60 років тому Люблінською угодою, — це окрема тема. Зауважу лише, що, за статистикою, на жовтень 1946 року з України до Польщі було переселено 812 688 осіб, а з Польщі до УРСР станом на березень 1947 року було переселено 472 635 осіб.

План Хрущова приєднати до Україні українські етнічні території не вдався. Втім, він на ньому і не наполягав, хоча це суперечило б образу «польського шпигуна Хрущовського», яким його «призначив» Сталін.

НЕВТРАЧЕНА ЛЮДЯНІСТЬ

Хрущова дуже змінила війна. Він був членом військових рад Київського особливого військового округу, п’яти фронтів, сприяв створенню червоного партизанського руху. Нема підстав перебільшувати значення всього цього, як це робилося на початку 60 х на догоду «дорогому Микиті Сергійовичу».

Йдеться про інше. Він не сидів за кремлівськими стінами, а бачив страждання людей. Під Сталінградом Хрущов пережив особисту трагедію: у березні 1943 року тут загинув його син Леонід, дружину якого (вже згадану мною невістку Хрущова Любов Сізих, яка, до речі, дотепер мешкає в Києві, про що також мало хто знає) невдовзі було заарештовано і позбавлено волі. Так, це правда: він жодного кроку не зробив, аби врятувати бідну жінку, дитину якої віддали до дитбудинку. Однак він не забув про це. Це була частина того антисталінського матеріалу, який накопичувався у його душі та який він стільки десятиріч не міг афішувати.

Нагадаю і те, що приїзд Хрущова в Україну у 1938 році збігся з певною зміною акцентів у боротьбі з «ворогами народу». В цей час інфернальні наслідки репресій стали настільки очевидними, що згідно з рішенням січневого (1938 року) пленуму ЦК ВКП(б) почалося певне виправлення, як тоді казали «перегинів», відновлення у партії людей, декого звільнили із в’язниць і таборів. Хрущов брав активну участь у цьому. Під час голоду 1946—1947 років він писав і телефонував Сталіну з приводу тяжкого становища в Україні, що викликало лють тирана, котрий «для підкріплення» відрядив до України свого соратника Кагановича.

Отже, Хрущов досконально знав лицемірство, жорстокість і антигуманну суть системи, яка декларувала себе найсправедливішою. І це додало йому сили, щоб переконати своє консервативне оточення у необхідності критики «культу особи», яку розпочав 1953 року, офіційно закріпив на ХХ з’їзді КПРС у 1956, поглибив на ХХII з’їзді у 1961 році. Хоч якою б дозованою і обмеженою була ця критика, вона означала спробу реформування тодішнього суспільства, ознаменувала початок змін. На волю вийшли неправедно засуджені люди, селянам почали повертати паспорти, а це означало скасування сталінської «кріпосницької» системи керівництва сільським господарством. Хрущов енергійно стимулював житлову реформу, внаслідок якої СРСР у другій половині 50-х і в 60-ті роки посів провідне місце щодо запровадження житла на душу населення. Це сьогодні можна іронізувати над п’ятиповерховими житловими будинками — «хрущобами», а тоді для мільйонів людей вони були шляхом до вирішення болючого і вічного для комуністичної системи «квартирного питання».

Він був ініціатором освоєння цілинних земель (хоча ця цілина так і залишилась непіднятою), спроб перебудови управління промисловістю і сільським господарством, скорочення управлінського апарату, санкціонував появу творів літератури та мистецтва, які вмістили в собі розкуту, критичну думку (достатньо згадати одного Олександра Солженіцина). Як лідер однієї з супердержав, Хрущов багато зробив для руйнування атмосфери «холодної війни» у міжнародних стосунках. У період Карибської кризи, виявивши витримку, він разом з президентом США Джоном Кеннеді, власне, врятував світ від термоядерної катастрофи.

Його нестандартна, непрогнозована, неформальна, а часом ексцентрична поведінка (згадати хоча б, як він стукав черевиком у 1959 році під час засідання у ООН), численні ініціативи — усе це дратувало його колег по вищому керівництву, оскільки порушувало «правила гри», заведені при Сталіні. Пам’ятаймо й інше: чимало ініціатив закінчувалося невдачею, відзначалося непослідовністю. Йому вистачило мужності назвати окремі дії Сталіна та сталіністів не просто помилками, а злочинами. І водночас йому бракувало реалізму визнати хибним експеримент з кукурудзою (примусові посіви в районах, несприятливих для цієї культури), недоліки реформи управління (перебудова технічних парторганізацій за виробничим принципом), утопізм планів побудови матеріальних передумов комунізму за 20 років, неможливість розв’язувати нові завдання за допомогою старих методів (на початку 60-х років сам Хрущов, зокрема, почав приводити «до тями» митців, брутально повчати декого з них, що і як писати, малювати, знімати; тоді ж розгорнулася агресивна антицерковна кампанія), а головне — за допомогою старих кадрів.

І ці кадри, скориставшись з його реальних прорахунків, відреагували. Якщо 1957 року він зміг відбити атаку сталіністів («антипартійне угруповання Молотова, Кагановича, Маленкова») і навіть усунув їх від влади, то по-іншому сталося в жовтні 1964-го. Ті, хто в квітні того року гаряче вітали його із 70-річчям, у жовтні на терміново і підпільно підготовленому пленумі ЦК КПРС кинули йому в обличчя слова про «волюнтаризм» і «суб’єктивізм». Їм було що інкримінувати Хрущову, якому залишалося тільки запитати, чому ж вони не сказали йому про ці недоліки раніше. Однак ВОНИ ЙОГО НЕ ВБИЛИ, як це робив із своїми суперниками Сталін. Так, як Хрущов не вбив Молотова, Кагановича, Маленкова та інших своїх конкурентів (крім Берії). А міг би! Міг би, але не зробив цього. І в цьому також урок хрущовської «відлиги» і життя самого Хрущова.

Отже, у 1964-му, сорок років тому (і це також своєрідний ювілей!), закінчилася політична кар’єра комуністичного реформатора, переконливо засвідчивши, що комуністична система не піддається реформам. Навіть тим, що їх заплановано «на горі».

Він прожив ще сім років. Це були роки вимушеної ізоляції, гіркоти, роздумів над минулим. Хрущов надиктував на магнітну плівку свої спогади, про які довгий час не дозволялося згадувати в СРСР і які одразу було видано на Заході у рік його смерті (він помер 11 вересня 1971 року). Наприкінці 90-х років вже минулого століття завдяки зусиллям сина Хрущова, Сергія Микитовича, їх вдалося повним обсягом видрукувати у вигляді чотиритомника. У підготовці цього видання мені також довелося взяти участь.

За словами американського дослідника Строба Телботта, ці мемуари належать діячеві, «котрому є про що згадати і котрий, напевно, володіє невичерпними запасами претензійності й розуму, жорстокістю головоріза й інстинктивною гуманністю. Ці матеріали є важливим історичним документом, особливо щодо свідчень, які Хрущов дає для суду історії над Сталіним».

Не тільки для суду над Сталіним, а й над самим Хрущовим. Над тією системою, вихованцем якої він був і яку — у міру свого розуміння — прагнув зробити людянішою.