«Поправки» Сахарова

Є мовчання, що кричить. Часто символічна «тиша» оглушає сильніше, ніж розриви артилерійської канонади. Після смерті людини, котра вражала моральним прикладом свого життя ще не оглухлу духовно частину радянського суспільства, людини, справедливо визнаної провісником майбутніх глибоких соціальних перетворень, — про неї починають згадувати дедалі рідше, здебільшого з приводу ювілею. А її ідеї м’яко і дуже розважливо заглушають «ватою» замовчування. Тоді мимоволі виникає запитання: а чи є це випадковим? Чи не маємо у даному випадку справу з прекрасно продуманою пропагандистською операцією (зі своєрідним знаком «мінус»)? Адже якщо Володимир Маяковський в одному з найкращих віршів своєї юності сказав: «Если звезды зажигают, значит это кому-то нужно?», то, можливо, існує могутнє соціальне замовлення й на протилежний процес — гасіння «зірок» у царстві духу?

Немає сумніву, що академік Андрій Дмитрович Сахаров був саме такою «зіркою». Ні, його зовнішність разюче відрізнялася від прийнятих канонів «пророка», а тим більше «вождя» — літня, стомлена людина із сутулою ходою, котра повільно і болісно підбирала слова, котра вперто стояла у черзі до мікрофона на З’їзді народних депутатів, щоб внести чергову, як багатьом тоді здавалося, не таку вже й важливу поправку до резолюції.

Дані замітки писалися не з нагоди чергової сахаровської річниці. Оскільки, на глибоке переконання автора, значущість ідей Андрія Дмитровича безглуздо було б зводити до того або іншого «ювілейного приводу», то мета нотаток інша, більш скромна: просто нагадати читачам (особливо молодим) про найважливіші моральні, філософські та політико-економічні «поправки Сахарова», які великий вчений та гуманіст вносив у «фундаментальні», «непорушні» соціальні догми своєї (а втім, чи тільки своєї?) епохи. Читання праць Сахарова iз соціальних проблем у першоджерелі багато в чому прояснює причини замовчування їх у наші дні.

Але спочатку про найбільшу, найгероїчнішу «поправку» Сахарова, забути про яку ми просто не маємо права. Йдеться про моральну «поправку», «поправку» совісті. Поправив Андрій Дмитрович ту «філософію особистого успіху», що і була, і, на жаль, залишається загальноприйнятою у багатьох суспільствах «цивілізованого світу». Згідно з цією філософією, двигуном соціального прогресу (і, мабуть, навіть єдиним) є особистий інтерес людини, її прагнення до кар’єрного успіху. Сахаров порвав з цією філософією — і це, можливо, головна заслуга його життя. Тричі Герой Соціалістичної Праці, людина, практично всі потреби якої беззаперечно забезпечувалися державою, яка мала прямий телефон зв’язку з М.С.Хрущовим — хіба може така людина протестувати? А інший «полюс» його життя — заслання до Горького за гнівний осуд агресії СРСР в Афганістані, голодування з ризиком для життя (повторене кілька разів!), насильне годування «лікарями» з органів, коли його прив’язували до ліжка і лещатами затискали рот... Не кожний може і повинен бути Сахаровим, але, ймовірно, головна трагедія пострадянських суспільств (і українського не в останню чергу) в тім, що немає зараз особистості такої мужності, шляхетності та масштабу. І більш того: з жалем доводиться відзначити, що лідери сучасного правозахисного руху на всьому пострадянському просторі не пройшли «випробування владою» і близько не сягають того рівня незалежності мислення, наукового аналізу, тієї висоти гуманістичних критеріїв у своїх підходах до провадженої «верхами» політики, що їх мав Андрій Дмитрович. Сказане, зрозуміло, стосується й нашої країни. Найрідкіснішим винятком є, можливо, близький друг Сахарова Сергій Адамович Ковальов, але ставлення до нього в Росії неоднозначне.

Звернімося тепер до цілого комплексу «поправок» Сахарова, пов’язаних із його знаменитою теорією «конвергенції» (від латинського «convergo» — сходжуся, наближаюся). У чому тільки не звинувачувала Андрія Дмитровича радянська преса в ті роки, коли він обнародував свої ідеї: і в прагненні підірвати основи соціалізму, і в «лакействі перед Заходом», і в зраді героїчних ідеалів своєї країни, і навіть у «юродивому розмахуванні оливковою гілкою»... Тим часом ідеї конвергенції у своїй основі досить прості та переконливі: кризу людської цивілізації можливо перебороти лише на шляхах створення якісно нового суспільства, яке б поєднало у собі кращі риси ринкового капіталізму (ефективна економіка, заповзятливість, особиста свобода) і соціалізму (людська солідарність, соціальні гарантії).

Сахарова називали утопістом, але він залишився вірним своїй концепції «конвергенції» до кінця життя (вона червоною ниткою проходить крізь такі його праці, як «Роздуми про прогрес, мирне співіснування та інтелектуальну свободу» — 1968 р., Пам’ятна записка Л.І.Брежнєву — 1971 р. та інші, аж до останньої передвиборної програми 1989 року). Саме у межах зазначеної концепції вчений сформулював свою позитивну програму, значення якої, на наш погляд, аж ніяк не зменшилося за роки, що минули після його смерті (придивімося уважно, наприклад, до досвіду соціалістичних і соціал-демократичних партій Заходу — хіба вони не реалізували, так чи інакше — більшість аж ніяк не утопічних ідей Сахарова?). Звичайно, якщо розглядати світ у категоріях абсолютного добра і безмежного зла (без зайвих міркувань зараховуючи до першого усі без винятку суспільства, що іменують себе «вільними і демократичними», навіть Індонезію за Сухарто і Чилі часів Піночета; а до другого — усі країни, що поважають ідею нетоталітарної соціальної справедливості) — то Сахаров наївний та неактуальний. Але все ж таки прислухаємось до нього.

«Конвергенція», за Сахаровим, — це сутнісний, глибокий процес зближення двох систем, що не зводиться до декларацій, неодмінною умовою якого є демократизація суспільства як на Сході, так і на Заході; «взаємна демілітаризація, соціальний та науково-технічний прогрес як єдина альтернатива загибелі людства». Можуть заперечити: до чого зараз формулювати всі ці фактори й умови, вибір нашим суспільством зроблено однозначний — ринкова економіка західного типу, інтеграція в Європу. Але хіба європейські суспільства (особливо там, де при владі знаходяться соціалісти та соціал-демократи) не увібрали в себе ряд істотних елементів соціалістичних програм? Адже навіть Президента США Ф.Рузвельта за експерименти такого роду праві екстремісти називали свого часу «червоним». Крім того, в умовах, коли у світі залишилася одна наддержава та еталон соціального благополуччя — США, що діють нерідко з «позиції сили» — далеко не завжди є можливість академічно об’єктивно порівняти достоїнства різних суспільств. Зауважимо тільки, що «конвергенція» за Сахаровим — це не тільки процес зближення між двома державами, але й еволюційний соціальний прогрес всередині кожного з суспільств (також, звісно, і західного!).

Сказане не зменшує гостроти і глибини критики Сахаровим «реального соціалізму» радянського зразка 60-70 років (так, в інтерв’ю шведському журналісту Уллє Стенхольму він взагалі визначав суспільство тих років не так, як його офіційно іменували, а як «державний капіталізм з партійно-державною монополією і з наслідками у всіх галузях життя суспільства, що випливають з такого ладу». Ще «поправка Сахарова», яку не завадило б взяти до уваги захисникам безкоштовних соціальних благ «епохи Брежнєва»: «Безкоштовний характер охорони здоров’я та освіти — не більш ніж економічні ілюзії в суспільстві, де вся додана вартість експропріюється й розподіляється державою» («Пам’ятна записка Л.І.Брежнєву»).

Сахаров, котрий вірив у вищу цінність та унікальність кожної людської долі, котрий самовіддано захищав політичних в’язнів (серед них і наших співвітчизників Василя Стуса, Івана та Надію Світличних, Ірину Калинець, Леоніда Плюща, В’ячеслава Чорновола, Валерія Марченка... список можна продовжувати без кінця), боровся за «відкритість» нашого суспільства — маючи на увазі, до речі, «відкритість» не тільки зовні, але й для своїх громадян. Він з болем писав: «Казенно- бюрократична логіка судочинства неминуче виглядає гротескною у світлі гласності, навіть за формального дотримання закону, що теж буває далеко не завжди». А хіба втратили актуальність його слова (написані у 1974 р.!): «Для психологічної обстановки в країні дуже важливо, що люди втомилися від нескінченних обіцянок економічного процвітання у найближчому майбутньому, зневірилися у голосних словах взагалі. Рівень життя (харчування, житло, одяг, можливості відпочинку), соціальні умови... — все це набагато відстає від рівня у розвинених країнах. У широких верствах населення розвивається байдужість до суспiльних питань, споживацька та егоїстична позиція». Скільки часу минуло, а багато чого залишилося як і раніше...

Сучасні політики часто живуть від виборів до виборів, перспективами боротьби за владу та її розподілу. Але, може, не зайвим було б їм почути тихий голос Андрія Дмитровича: «Я переконаний, що в умовах нашої країни моральна і правова позиція є найбільш вірною, відповідною до потреб та можливостей суспільства. Потрібний планомірний захист людських прав та ідеалів, а не політична боротьба, що неминуче штовхає на насильство, сектантство й бісовщину». Прогрес суспільства є насамперед прогрес моральний — цей заповіт Сахарова, мабуть, є найбільш важливим для нас.