ПОРАЗКА УНР: причини, застереження, висновки-2

Продовження. Початок читайте  «День», № 1-2
    У добу історичних «буревіїв» незмірно зростає роль особистости в історії, роль керманича державного судна, чиїм завданням є провести загальнонаціональний корабель крізь смертельно загрозливі шторми. Відповідає цей керманич (так само як і народ, який він очолює) нещадним викликам часу — є шанс гідно вийти з кризи, хай навіть жорстокої, гранично небезпечної. Якщо ж не відповідає (разом з народом) — то тоді... Що саме тоді трапляється — українська драматична історія показувала — задля навчання нас, часто нетямущих — уже безліч разів.

У той кривавий час, що про нього йдеться в нашій розповіді — 1919 — 1920 роки — особлива, виняткова відповідальність за долю Української держави, УНР, була покладена історією на Симона Васильовича Петлюру, Головного отамана Республіки. Чи виявилася ця людина на висоті неймовірно складних завдань, що мала розв’язувати Україна, що опинилася, попри наркотичну ейфорію кінця серпня 1919-го, про що ми далі коротко розповімо, буквально в кільці ворогів, і «червоних», і «білих», і закордонних? Що можна сказати про особисті якости Петлюри, мотиви тих чи інших його дій?

Безперечно, Олександр Доценко, багаторічний ад’ютант Головного отамана, чию фундаментальну працю ми зараз розглядаємо, цю проблему оминути просто не міг. Причому він далекий від обох можливих крайнощів — і від апологетики Петлюри, геть непотрібного «замилування» ним (хоч був зобов’язаний особисто Головному отаману своєю кар’єрою!), і від демонізації свого шефа. Радше він прагне зрозуміти цю непересічну особистість на тлі кривавих, славетних доленосних, зрештою, фатальних подій. Це дає можливість і нам краще збагнути, ким був Симон Петлюра.

Ось що розповідає Доценко (у нього йдеться про ті самі вирішальні дні серпня 1919-го): «Головний отаман, з яким я був, весь час перебував на фронті разом з армією, то в своєму поїзді, то на автомобілю, то на броневікові, попадаючи в зони найбільшого гарматного і кулеметного ворожого вогню. Радісний вигляд його обличчя часто змінявся на задуму і втому. Одні очі горіли якимсь заражуючим і наскрізь пронизуючим вогнем. Він увесь час був неспокійний. Його гнітила якась тяжка думка, якої він, здавалось, нікому не хотів сказати... Військо бачило серед себе Головного отамана на найнебезпечніших відтинках фронту. Здавалось, очі кожного старшини і козака говорили — ти наказуєш, а ми виконаєм, аби було добре. Присутність улюбленого вождя серед козаків доводило військо до екстазу».

Державний діяч, крім, безперечно, особистої мужности (ця якість у Петлюри, поза сумнівом, була) має передбачати перебіг подій (для того, щоб не вони тягнули державу та його персонально за собою, а, навпаки, впливати на хід історії, ба більше, визначати його). У цьому контексті є справді цікавими слова Петлюри, зафіксовані Доценком 29 серпня 1919-го, коли війська УНР та галичан стояли вже буквально біля воріт Києва: «А знаєте, Доценко, я отак собі (в цей час він здвигував плечима) ще не знаю, як воно має бути оце все, і зайняття Києва, і поширення нашої території на південь, але...». Тут він, пише Доценко, спинився і задумався. У його голосі почувалася втома. Говорив з притиском, спиняючися на кожнім слові: «Але я маю свої особисті, якісь невиразні ще для мене, але недобрі передчуття... Денікін зайняв велику територію (нагадаймо: війська Денікіна якраз у ці години стрімко наступали на Київ зі сходу та південного сходу. — І.С.), а успіхи на фронті зле впливають на людей. Зазнаються вони часом непотрібно і для справи злочинно. Побіди й побіди — яка ж там може бути Україна, тим більш з «бандитом» Петлюрою на чолі... А як могло бути все добре... Велика територія дала б можливість продуктивно працювати (зауважимо: хіба величина території є визначальним чинником продуктивної праці? Як щодо країн, скромних за розмірами, проте таких, що вражають продуктивністю праці? — І.С.) Треба нам більше культурних людей, засобів до роботи (дуже показово, що Петлюра трагічно-парадоксальним чином мусив повернутися до ідей, які безліч разів відстоював Гетьман Павло Скоропадський за рік до цього — Скоропадський, у скиненні якого Головний отаман брав якнайактивнішу участь... — І.С.).

Попри все, Петлюра налаштований все ж таки оптимістично: «З паном Петрушевичем (політичний керівник Західноукраїнської Народної Республіки. — І.С.) я завжди дійду до порозуміння (на величезний жаль, сталося не так, про що далі докладно пише Доценко. — І.С.). От тільки партії — тяжко без парляменту, але, може, здоровий державний розум побідить розлам, а як ні — ну тоді пошукаємо виходу. Кадри для розвернення армії посідаємо, і то хороші кадри (звідки їх було взяти в умовах занепаду культури, необґрунтованих амбіцій та розрухи? — І.С.). Є поле для роботи. Скоріш, скоріш до Кам’янця (на той час — офіційна столиця УНР. — І.С.), до Правительства».

До речі, Доценко пише: «Головний отаман вирішив поїздом спинитися на ст.Київ, перечекати до ранку, щоб потім автом проїхати в місто до свого війська. Більше небезпечного рішення не можна було собі уявити з огляду на непевність його становища перед залишеними більшовицькими агентами та при невияснености стосунків з армією Денікіна (невдовзі все з’ясується: денікінці твердолобо стояли на платформі: «Нет никакой Украины, есть Юго-Западный край великой и неделимой России!». На відміну від Леніна, в якого вистачило передбачливости проголосити хай квазідержавну, підкорену, завойовану, але начебто «суверенну» Радянську Україну. — І.С.). «Денікін, — веде далі Доценко, — стояв по другім боці Києва і по відомостям також лагодився на другий день вступати до міста (так і сталося, а що з цього вийшло — про те поговоримо далі. — І.С.). Коли Головному отаманові вказувалося на небезпеку для його власного життя, він відповідав: «Киньте ви про це говорити і виконуйте те, що вам наказується. Уб’ють?.. тисячі гинуть, а чим же я од них кращий? Що їм, те й мені». Проте, згадував Доценко, після наполягань і дуже наполегливих умовлянь керівник УНР погодився таки відбути до Кам’янця, до свого Правительства.

Доценко прибув до Києва одночасно зі вступом до міста (з заходу) українських військ, значну частину яких становили галичани. Записані ним враження від звірств чекістів нікого не залишають байдужими і сьогодні. Читаємо таке: «Приходилося бути свідком просто страшних моментів — бачити муки покривдженого люду. Ось мати убивається над мертвими дітьми, там діти за розстріляним батьком, своїми братами і сестрами, а там жінка б’є себе в груди, розповідаючи про надлюдські муки, які переніс її чоловік — тіло його було почетвертоване і посипане сіллю. А ось цілі родини сидять на руїнах спалених господарств — сльози падали з очей при виді цих картин, а потім чоловік кам’янів і шукав відпочинку нервам. Та де було його знайти — всюди кров, скрізь муки, забагато людських сліз...».

І далі: «Більшовики, залишаючи будинок «чека» по вул.Садовій, кололи трупи багнетами, били прикладами, і тому багато трупів було понівечено. 25 трупів було прив’язано до паркану дротами. Валялися трупи з вирізаними полосами м’яса з голов, зі спин, ніг, рук і «оселедців», були трупи з виколотими очима, з одрізаними язиками і носами. В підвалах, де мучилися нещасні закладники-українці, стояла калюжа людської крові. «ЧК» застосовувалися кліщі найріжноманітнійших зразків, залізні плити та більші й менші голки, якими припікалася та чи інша частина тіла, або кололося під нігтями до того часу, поки не кінчався допит. Невинний, внаслідок подібних допитів, ставав винуватцем і приймав тяжкі муки і наруги від «соціал-чекістів». Додамо, що все це, як наголошує Доценко, він бачив особисто, на власні очі!

Тим паче дивне (щонайменше) враження складається, коли читаєш звернення до українського народу, випущені Головним отаманом та провідними військовими УНР у ті самі дні, 30 — 31 серпня. Чому враження є дивним? А тому, що ясно відчувається тональність «переможних реляцій» («Київ — наш!») і, суттєво меншою мірою, ненависть до ворога-садиста й налаштованість на подальшу, вкрай тяжку, боротьбу (адже Київ ще цілком не взято, бої ще попереду!). І хто ворог? З «червоними» все зрозуміло, а як щодо «білих»? Денікін — це ворог чи ні? Як показали вже події 31 серпня, у галицьких з’єднань, що вступили до правобережного Києва, були вельми туманні уявлення щодо цього. Ворогом для них були насамперед поляки. І це фатально позначиться надалі...

Ось чому красиві, пафосні слова з наказу головного отамана: «Всім частинам з’єднаної славетної армії Соборної України! Після жорстокої кривавої боротьби, що вписала в історію визволення Батьківщини нову золоту сторінку, після численних етапів слави й перемог над клятим ворогом славне українське військо здобуло золотоверхий Київ! Славне козацтво й старшини! Замордоване, закривавлене серце Вашої матері — України заспокоїлося у ваших мужніх руках. Весь український народ побожно і вдячно підносить до вас свої радісні очі, а всі вороги наші, узброєні й не узброєні, збентежено опускають свої очі долі».

Ці слова (зрозуміло, що їхньою метою було надихнути військо й народ) виявилися, хай би як це нестерпно гірко визнавати як мінімум передчасними. Українська трагедія тривала. Про це — у подальшій оповіді.

Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія і Я»