Пошук себе

У ХVI столітті в Україні помітно активізувалося релігійно-культурне життя. Саме на той час припадали перші спроби здійснити переклади «простою мовою» біблійних книг. Треба зважати на те, що унормованої української мови, як, до речі, й інших мов тогочасних європейських народів не було. Тому в перекладах «простою мовою» біблійних текстів в Україні знаходимо церковнослов’янську лексику (переважно такі слова, яким важко було знайти відповідники), а також слова, що увійшли до сучасних української, білоруської, польської й навіть чеської мов, деякі діалектизми тощо.

Поява цих перекладів була обумовлена кількома причинами. По-перше, у ХVI ст. в Україні увиразнилися відмінності між церковнослов’янською мовою та живими народними говірками. По-друге, в той час інтерес до Святого Письма почали виявляти люди, які не були духовними особами (про це, зокрема, писав полеміст Герасим Смотрицький). Нерідко вони погано розуміли церковнослов’янську мову, тому і воліли користуватися перекладами Біблії на «просту мову». По-третє, саме в ХVI ст., з поширенням протестантизму з’являється низка перекладів біблійних текстів. Так, в Україні була добре відома Радзивілівська Біблія, видана польською мовою у Бресті в 1566 році. По-четверте, в ХVI ст. перед українцями постало завдання: відстояти свою ідентичність в умовах польської експансії, пожвавити працю на релігійно-культурних теренах. Саме у цьому контексті варто осмислювати появу в Україні братських шкіл, Острозької академії, а також перекладів біблійних книг «простою мовою».

До нас дійшло не так вже й багато цих перекладів. Різноманітні військові й конфесійні конфлікти, недостатня увага до збереження рукописів та інші фактори призвели до знищення цих творів. А ті, що вціліли, дають радше не цілісну картину, а відображають тенденції, характерні для того часу.

Намагання писати релігійні тексти «простою мовою» простежується в Україні у ХV ст. З того часу дійшло до нас близько тридцяти текстів. Відома, зокрема, списана в Кам’янці «Четья» з 1489 р., — прикмети живої української мови у ній очевидні.

Перша значна спроба на українсько-білоруському грунті здійснити переклад «простою мовою» біблійних книг та видати їх, належить білорусу Франциску Скорині. Зразком і орієнтиром для нього виступав чеський переклад Біблії 1506 року. Тут варто мати на увазі, що чеська мова й культура були на той час найрозвинутішими у слов’янському світі. Годі казати, у тогочасній Польщі виявом освіченості було знання чеської мови. До того ж чехи під впливом гуситського руху досить інтенсивно перекладали релігійні тексти, у т.ч. й біблійні книги.

Показово, що видавничу діяльність Ф.Скорина розпочав саме в Празі – столиці Чехії. Тут у 1517 р. він видав свою першу книгу – Псалтир. Цей вибір далеко не випадковий: Псалтир був дуже популярним в Україні та Білорусії. Псалми читалися в церкві, співалися. Псалтир виступав і як навчальна книга — у передмові до Біблії Ф.Скорина рекомендує Псалтир тим, хто вивчає «руську грамоту». Однак ця книга була надрукована ще церковнослов’янською мовою. Щоправда, на полях біля основного тексту видавець подав окремі слова для кращого розуміння простою «руською мовою». Значна частина таких його пояснень мала відповідники в чеській релігійній літературі.

Далі Ф. Скорина видавав біблійні книги у перекладі «руською мовою»: у 1517 році в Празі вийшли перекладені ним книги Іова, Притч, Премудрості Сираха; у 1518 р. – Екклезіаст, Пісня Пісень, Премудрість Соломона, чотири книги Царств, Ісус Навин; у 1519 р. – Юдіф, Книга Суддів, П’ятикнижжя Мойсея, Руф, Есфір, Плач Єремії та Книга Даніїла.

Пізніше Ф.Скорина переїздить до Вільна, де у 1525 р. друкує Апостол й, очевидно, приблизно тоді ж «Малу подорожню книжку», куди увійшли різноманітні релігійні тексти. Показово, що ці видання надруковано церковнослов’янською мовою. У Вільні, очевидно, Ф.Скорина не мав такої творчої свободи, як у Празі. Але тут залишилися сильними позиції православних традиціоналістів, які негативно сприймали видання книг в перекладі на «просту мову».

Дослідники відзначають (і цілком закономірно), що на видання Скорини, особливо, «руською мовою», впливало білоруське мовне середовище. Однак ці видання мали відношення й до України. Тут книги Ф.Скорини не лише поширювалися, а й переписувалися. Саме з українських земель походить чимало рукописних списків книг білоруського першодрукаря, з яких найбільш раннім є рукопис Псалтиря 1543 року. Переписаний він був якимсь Партеном, що жив на українсько-білоруському помежів’ї в Кобринсько-Пінському старостві. 1568 роком датується т.зв. Ярославський список видань Ф.Скорини, до якого увійшли книги Іова, Притчі, Екклезіаст та Премудрість. У ньому ім’я Ф.Скорини в передмові замінене іменем переписувача Василя Жугаєва з м.Ярослава на Галичині, що іменує себе, подібно як і Ф.Скорина, доктором у лікарських науках і навіть перекладачем згаданих книг.

Окремі українські рукописні списки видань Ф.Скорини містять й інші біблійні тексти, що, належать до втрачених частин повного Скориненського перекладу Біблії. До них варто віднести рукопис Луки з Тернополя (1569 р.), взаємодоповнювані списки Дмитра із Зінькова та священика Івана з Манячина (1573 — 1576).

З приводу цих рукописів досить оригінальну гіпотезу висловив польський вчений М.Гембарович. Спираючись на той факт, що всі рукописні списки біблійних книг, які науковці гіпотетично пов’язують з ненадрукованою частиною Скорининої Біблії, походять зі східної частини Галичини й Поділля, він прийшов до висновку: тут вона мала й друкуватися. Ймовірними місцями друку Гембрович називає Кременець та Львів.

Цікаві спостереження зробив також львівський мистецтвознавець Л. Григорчук. Він встановив, що написи (діпінті) ікон із західноукраїнських земель, датованих орієнтовно ХV — початком ХVI ст., дуже близькі за графікою до шрифту видань Ф.Скорини. Тому дослідник схиляється до думки, що на іконописців впливала графіка видань Ф.Скорини або ж існувало джерело, спільне для цих видань й українських ікон.

З виданнями Скорини дехто пов’язує появу такої видатної пам’ятки давньоруської писемності, як Пересопницьке Євангеліє. Фактично це перший чи один із перших перекладів новозавітних книг розмовною українською мовою. Робота над Євангелієм розпочалася у Дворецькому монастирі в 1556 р., а завершена була в 1561 р. у Пересопницькому монастирі на Волині. Переписувачем твору був Михайло Василевич, син протопопа з Санока в Галичині. Керував цією працею пересопницький архімандрит Григорій – освічена людина, знавець багатьох мов. Сам же твір виконувався на замовлення княгині Анастасії- Параскевії Заславської.

Говорити про безпосередній вплив видань Скорини на цю церковну пам’ятку досить проблематично. З ними Пересопницьке Євангеліє пов’язують хіба що чеські впливи. Але вони могли виявитися незалежно від друків — переписувачем Євангелія був виходець із земель, які мали тісні культурні зв’язки з Чехією. В основі мови Пересопницького Євангелія все таки залишалася мова церковнослов’янська. І це зрозуміло, адже на той час в Україні вона була мовою культури. Трапляються у цьому творі польські та чеські слова. Та все ж тут відчутний сильний вплив української народної мови ХVI століття. Переписувачi, зауважимо, виявили чималий такт, сполучаючи українські розмовні елементи із церковнослов’янськими. Можна твердити, що перекладачі Пересопницького Євангелія стали на шлях творення української літературної мови, яка б могла функціонувати у сфері «високої» культури. На жаль, ця спроба не отримала належного розвитку. Чому так сталося, про це мова йтиме далі.

У 60-і роки ХVI ст. на Волині з’являються й інші переклади біблійних книг розмовною українською мовою. Ці переклади були пов’язані з польськими протестантськими впливами. Значну роль тут відіграла вже згадана Радзивілівська Біблія. Саме вона помітно вплинула, як зазначає Дмитро Чижевський, на появу т.зв. Крехівського Апостола — український текст цього перекладу був складений переважно на основі Радзивілівської Біблії.

Очевидно, паралельно з Пересопницьким Євангелієм й Крехівським Апостолом переклад «руською мовою» новозавітних текстів спробував зробити Василь Тяпинський. Цього перекладача традиційно вважають білорусом, а його твір розглядають як переклад білоруською мовою. Однак про В.Тяпинського ми нічого певного не знаємо: ні де він народився і жив, ні де й коли здійснив видання свого Євангелія. В.Тяпинський переклав і видав у своїй, як він пише, «убогій друкарні» Євангелія від Матвія, Марка й, частково, Луки. Сталося це орієнтовно в 70-х роках. ХVI ст. Певно, можемо сказати, що зазначене видання стосується й української культури. У передмові В.Тяпинський акцентував увагу на тому, що на Русі (власне в Україні й Білорусії) спостерігається культурно- освітній занепад. Тому він закликає розвивати освіту. У цьому плані виникають паралелі між вказаною передмовою В.Тяпинського й «Пересторогою», полемічним твором, що виник у середовищі львівських братчиків десь на початку ХVII століття.

Ще один волинський переклад новозавітних текстів розмовною українською мовою з’явився в 1581 році. Це – Євангеліє, перекладене в селі Хорошові (неподалік Кременця) місцевим шляхтичем Валентином Негалевським. Зразком для нього послужив польськомовний переклад Нового Завіту Марціном Чеховіцем, який був одним із ідеологів польського антитринітаризму (аріанства). У передмові до свого перекладу Євангелія В.Негалевський писав, що цю роботу він здійснив не з власної волі, а за намовою та заохотою багатьох учених і побожних людей, що люблять Слово Боже, але не вміють читати по-польськи, а по-церковнослов’янськи не зовсім розуміють. Із цих слів випливало, що на тогочасній Волині багато людей таки не знали ні польської, ні церковнослов’янської мов. А їхньою лектурою були тексти, писані розмовною українською мовою.

Розмовні українські говірки знайшли своє відображення також в Учительних Євангеліях кінця ХVI – початку ХVII ст. Пам’яткою розмовної української мови в її закарпатському варіанті стали т.зв. Нягівські Повчання, створені орієнтовно в середині 50-х рокiв ХVI ст. Вони свідчили, що простонародна мовна стихія давалася взнаки навіть у церковній (елітарній) сфері цього регіону.

Однак православні ортодокси були проти використання розмовної мови в релігійному житті. Свідченням цього можна вважати хоча б видання Острозької Біблії церковнослов’янською мовою. А талановитий полеміст-аскет Іван Вишенський, закликав: «Євангелія й Апостола в церкві на літургії простою мовою не вивертайте…»

Боротьба ж православних ортодоксів проти Берестейської унії, а почасти й проти реформаторів зробила їх непоступливими у плані вжитку простонародної мови в релігійній службі. У І.Вишенського та інших православних полемістів можемо прочитати панегірики церковнослов’янській мові, яку вони трактували як ознаку «істинної віри». Зрозуміло, в таких умовах використання української розмовної мови у богослужбових текстах, а, отже, піднесення її до елітарно-культурного рівня було загальмоване. Тим самим призупинився процес творення української літературної мови на народній основі.

Досить симптоматичним виглядає те, що перший літературний твір, надрукований українською розмовною мовою, з’явився не в православному, а в протестантському середовищі. Цим твором стала п’єса «Трагедія руська». Побачила світ вона орієнтовно в 1609 — 1618 рр. в раківській друкарні протестантів-соцініан, що належала Себастіану Стернацькому. Але «Трагедія руська» так і не стала поворотним моментом у становленні української літературної мови. Потрібно було ще майже 200 років, щоб цією мовою почала творитися художня література.