Повернення до України

«Я смотрю на Киевский университет первее всего как на рассадник малорусской пропаганды в Малорусском же крае, как на сборный пункт, где молодые люди здешней национальности сплачиваются в одно целое, имея в виду достижение одной и той же цели — служение своему народу». Так писав 19 жовтня 1861 р. до підпільної студентської газети «Громадниця» Олександр Стоянов, студент останнього курсу історичного факультету Університету Св. Володимира. Наголошуючи на обов’язку студентів служити народові, цей офіцерський син і державний стипендіат виявляв той запал, який на початку царювання Олександра II охопив ідеалістичну частину молоді привілейованих класів Російської імперії. Але до сплати морального боргу своєму народові студенти різних університетів підходили по-різному, це було зумовлено походженням студентів та специфічними обставинами життя населення. Тоді, коли російські студенти Московського університету зосереджували увагу на соціо-економічних та політичних проблемах, їхні польські колеги у Варшавському університеті ставили на перше місце національне визволення Польщі. Одних і других єднали з місцевими людьми спільні культура, релігія й мова. Такої єдності національних показників київські студенти не мали ані між собою, ані з довколишнім населенням, і тому не могли взятися разом за суспільну працю.

Київському університетові було важко стати джерелом українського відродження, про яке мріяв Стоянов, хоча б тому, що російська влада створила його для іншої національної програми й дозволила йому розвиватися в іншому напрямку. Відкритий 1834 р., через кілька років після невдалого польського повстання, Університет Св. Володимира мав за завдання русифікувати польську та сполонізовану українську шляхту, яка домінувала на Правобережній Україні й панувала над закріпаченим українським селянством. Довгі роки основну масу студентського колективу складали вихідці з цього привілейованого середовища, але русифікувати себе не давали. Від українського селянства їх відокремлювали не лише соціальний стан, але й мова, релігія та культура. Польське ядро втримало свою перевагу в університеті до початку 1860-х років, навіть при зростаючому припливі студентів з інших частин Російської імперії і з-за кордону. Поміж польський і російський впливи виборов собі місце й найслабший компонент студентського колективу — студенти українського походження.

Точну статистику національного складу Київського університету встановити сьогодні нелегко, бо реєстри студентів не зазначали етнічного походження громадян царської імперії. Все ж таки на підставі релігії, місця народження та соціального стану, які були занотовані в тих списках, можна скласти досить добре уявлення про те, ким були ті студенти. На 1861—62 академічний рік записалося 947 чоловіків (жінок не приймали). Між ними було 505 (53%) римо-католиків і 385 (41%) православних; решта студентів представляли або юдейське, або одне з протестантських віросповідань. З усіх католиків 60% походили з Правобережжя, 6% з Польщі, а решта — з Білорусі, Прибалтики та інших регіонів. Спостерігаємо цікаву кореляцію релігійних даних із соціальним станом і місцем народження студентів: 541 (57%) належали до дворянського стану, а 477 (50%) були мешканцями правобережних губерній (Київщина, Волинь і Поділля). Ще в сорокових роках Костомаров завважив, що в Києві католицька релігія означала польську національність. Так воно було й на початку шістдесятих — Київський університет залишився твердинею дрібної польської шляхти та католицької віри. Більшість цих студентів походили з Правобережної України («Юго-западного края» в офіційній термінології). Їх доповнювали польські студенти з північно-західних губерній та коронної Польщі.

Православні студенти були переважно уродженцями п’ятьох губерній, які входили до київської освітньої округи: Київщина — 85; Волинь — 34; Поділля — 25; Полтавщина — 47; Чернігівщина — 66. Решта були з інших губерній Росії (близько 50 не подали місця народження). Скільки з них було українського походження, важко сказати. Стоянов писав, що в Київському університеті навчалося «около 150-ти малорусских студентов», але він, мабуть, мав на увазі тих, які відверто виявляли свою приналежність до українського народу. Насправді українських студентів було, напевно, значно більше, але навіть якщо б їх було в два рази більше, то все ж таки це була вузька база для розгортання широкої праці серед нещодавно розкріпаченого українського населення. До того, як писав Стоянов, в університеті точилася «вражда партий национальных», яка перешкоджала загальностудентським акціям, бо всі «отношения студентов между собою обусловливаются национальными убеждениями и стремлениями». Які ж були ці переконання і прагнення?

«В настоящее время польская нация добивается политической свободы», — писав Стоянов. До цього прагнення він ставився прихильно й вірив, що «даже a priori можно сказать, что этому сочувствуют все», бо «не без внутреннего сожаления смотрят на настоящие стеснения Царства Польского». Але, співчуваючи полякам, Стоянов і його однодумці вимагали від них, «чтобы люди, ратующие за свою родину, взялись за дело с большей обдуманностию». «Да, студент-поляк должен быть Гражданином и сыном родины, — да только не в Киеве, а в Варшаве». Київ — не Варшава і якщо «не сочувствовать поляку в Варшаве — факт почти невозможный», то в Києві таке співчуття мало зовсім інший вигляд. Значення Київського університету в тому, твердив Стоянов, «что в нем развивают себя малорусские студенты — для того, чтобы помогать после в деле развития меньшим своим братьям — хлопам». Ці «хлопомани» мали за завдання організувати школи та укладати книжки для народу.

Спільні студентські акції в стінах університету стали неможливими, нарікав Стоянов, тому що польські студенти надавали їм як польський, так і аристократичний характер. Звикнувши до польських зазіхань — «Polska do Dnieprza», — багато польських студентів намагаються «уверить себя, что Малороссия — Польша», що, живучи в Києві, вони мешкають на польській землі. До того дехто переконаний, що «русское правительство выдумало малорусский язык и поделало из своих шпионов русинов». Інші ж вірять, що «русины созданы Господом Богом для служения ясновельможной шляхте». Автор закидає полякам організацію польських шкіл по селах для полонізації українського населення польсько-латинською пропагандою та звинувачує їх у перетягуванні православних на церковну унію з Римом. Вершиною польської зухвалости Стоянов уважав використання поляками спільного студентського протесту після впровадження в університеті нових правил: поляки проголосили університет польським, оголосили впровадження польських правил і викрикували «Won Russinуw!». Крайні полонофіли навіть бажають закриття університету, сподіваючись, що українські студенти розбіжаться по всій Росії й не стане перешкоди їхній недобросовісній пропаганді.

У конфлікті з поляками українські студенти не могли розраховувати на підтримку російських студентів, вихідців із Казані, Москви й Петербурга, яких Стоянов називає космополітами. Це «люди, сочувствующие всему прекрасному и благородному», пише він, але які «не знают своего народа», і горять у «либеральном, кабинетно-академическом энтузиазме». «Эти люди, сочувствуя полякам из прекрасного далека, не различают поляков Варшавы от поляков Киева». Стоянов засуджує їхню шкідливу роль «услужливих посредников, готовых на самые детские поступки, чтоб доказать во что бы то ни стало свое сочувствие к угнетенной в Киеве (?!) (так у оригіналі. — Р.С. ) польской нации». І автор зізнається, що над російськими студентами буде потрібно ще багато попрацювати, щоб вони зрозуміли правдиву ситуацію в Києві.

Попри важкі обставини, в яких доводилося тоді працювати Стоянову та його однодумцям серед «малоросійського народу», надії на кращу ситуацію в майбутньому були великі. Після поразки Російської імперії в Кримській війні новий монарх вирішив, що застаріла кріпаччина, яка тримала в рабстві понад три чверті населення, стримує розвиток країни, її треба скасувати. Розпочата 1861 р. ліквідація кріпосного права відкрила двері й іншим вітрам лібералізму. Польські домагання не могли залишитися без впливу на українців. В українських губерніях частина студентської інтелігенції підтримувала національне відродження. Українофільська інтелігенція творила «Громади», в Петербурзі почав виходити журнал «Основа», в містах студенти відкривали недільні школи для простолюддя. Появилися підручники української мови для недільних шкіл і «метелики» — маленькі книжечки для народу. Були надії на повернення в лоно українського народу сполонізованої та зрусифікованої молодої інтелігенції. У першому числі «Громадниці» у статті «Нужды края и народа», К. Тугай Бей пропагував опанування українофільськими вчителями гімназій для боротьби з полонізацією у «Доднипровськой Руси» і «москализацією» у «Заднепровской».

Ніби відлунням на слова Стоянова та Тугай Бея, була українська рукописна газета «Самостайне слово». У редакційнім зверненні до читачів, газета заявляла:

«Обзиваємось нашим самостайним словом до всіх своїх і сусідів; обзиваємось до своїх для того, щоб спільними силами ясно й чисто розвить самостайні засади нашої народності; до сусідів для того, щоб спокійним, безстороннім словом обчертить стосунок між нами, як тепер, так і в дальшому житті і праці; у нас не є на думці, щоб конче завести сварку, ми й самі хочемо йти до згоди і братерства зі західними і східними своїми сусідами, ми завжди раді виявити симпатію до всього, що вже робиться для розквіту їх свободи як конче, так і общинної, хочемо тільки, щоб вони слова згоди не вважали за слово покірности, щоб раз і нам і собі сказали: «Годі! Годі перевертати нас чи на право, чи на ліво, годі лічити нас за безголосну дитину, для котрої конче потрібні няньки, опікуни і всякого інші непрошені вчителі».

Вироблялося почуття в частини молодої української інтелігенції, що Україна (Малоросія) — не Польща й не Росія (Московщина). І та Україна ставала притягальним євшан-зіллям. Великої моральної ваги набула заява Володимира Антоновича:

«По воле судьбы, я родился на Украине шляхтичем; в детстве имел все привычки паничей, долго разделял все сословныя и национальныя предубеждения людей, в кругу которых воспитывался; но когда пришло для меня время самосознания, я хладнокровно оценил свое положение в крае, [...] я увидел, что Поляки-шляхтичи, живущие в южно-русском крае, имеют перед судом собственной совести только две исходные точки: или полюбить народ, среди которого они живут, проникнуться его интересами, возвратиться к народности когда-то покинутой их предками и неусыпным трудом и любовью, по мере сил вознаградить все зло, причиненное им народу, искормившему многие поколения вельможных колонистов, которому эти последние за пот и кровь платили презрением, ругательствами, неуважением его религии, обычаев, нравственности, личности, — или же, если для этого не хватит нравственной силы, переселиться в землю польскую, заселенную польским народом, для того, чтобы не прибавлять собою одной тунеядной личности, для того, чтобы наконец избавиться самому перед собою от грустнаво упрека в том, что и я тоже колонист, тоже плантатор, [...] Конечно, я решился на первое, потому что сколько ни был испорчен шляхетским воспитанием, привычками и мечтами, мне легче было с ними расстаться, чем с народом, среди которого я вырос, который я знал, [...] который, словом, я полюбил больше своих шляхетских привычек и своих мечтаний. [...] Надеюсь тоже, что, со временем, среди Польского шляхетского общества, живущего в Украине, поворот к народу и сознание необходимости трудиться на его пользу — раньше или позже станет нраственною потребостью не только отдельных лиц — как теперь, а вообще всех».

На жаль, бажаного масового повернення зполонізованої шляхти до українського табору не відбулося, але Володимир Антонович, Тадей Рильський, Борис Познанський та ще кілька студентів польської культури влилися в українське суспільне й культурне життя. І це стало початком нового етапу національного відродження України.