Повернення пам’яті
Ті, хто так густо сіяв на українській землі кукіль яничарства, завжди дбали про те, щоб українці не мали історичної пам’яті. Отож, відвідавши «краєзнавчий, або, вірніше сказати, краєнезнавчий — нехочузнавчий музей у місті Нікополі, що стоїть на місці одної із Запорозьких Січей», Олександр Довженко вимушений був резюмувати: «Який огидний музей. Яке убозтво! (...) Ні в одного народу світу такого ставлення до своєї історії не було, нема, да, очевидно, і бути не може, бо се є щось абсолютно протиприродне, антикультурницьке і дике». Отож, Петра Шелеста, що заохочував будівництво запорозького козацького меморіалу, зняли з посади Першого секретаря як українського націоналіста; Олеся Гончара цькували за його «Собор»; моновиставу Неоніли Крюкової за віршованим романом Ліни Костенко «Маруся Чурай» не пускали на сцену; книжку Миколи Киценка «Хортиця в героїці і легендах» вилучили з книгарень, а її автора вигнали з роботи...
Ніколи не забуду, як у Чернігові на книжковій базі натрапив на перше видання УРЕ, де у всіх примірниках п’ятого тому за чиєюсь маразматичною вказівкою було «з м’ясом» вирвано статтю «Запорізька Січ» — разом із кольоровою репродукцією всесвітньо відомої картини Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Словом, не вельми щастило козацькій темі в радянській ідеології та енциклопедіях. А те, що писалося про наше козацтво в чужих краях, нам здебільшого взагалі невідоме. Скажімо, М. Драгоманов у 39-му томі «Універсальної енциклопедії науки і мистецтва» (Algemeine Епсукlореd dеr Wissenschaften und K Я nst», 1887) подав статтю «Коsакеn», в якій «розказав дуже докладно про наше козацтво по- німецьки» (І. Франко); але сучасний український читач цієї публікації, здається, досі не бачив.
І ось — «Українське козацтво: Мала енциклопедія». Виплекав це видання Науково-дослідний інститут українського козацтва при Запорізькому держуніверситеті, очолюваний доктором історичних наук, професором Ф. Турченком. Авторський колектив енциклопедії — це понад 100 науковців із Києва, Запоріжжя, Дніпропетровська, Львова, Харкова, Донецька... Але мусимо віддати належне: левову пайку творчої роботи зробили вчені Запоріжжя (С. Лях, В. Чабаненко, С. Плецький, В. Шевченко, І. Ласка та багато інших). Роль відповідального редактора енциклопедії взяв на себе доктор історичних наук С.Р. Лях. У ролі членів редакційної колегії, окрім істориків-запоріжців, до роботи над цим виданням долучилися також академік П. Т. Тронько, член-кореспондент НАН України В. Німчук, доктори історичних наук Я. Дашкевич, Г. Швидько, Ю. Мицик.
Щоб читачеві легше було уявити обсяг Малої енциклопедії, видрукуваної у форматі другого видання УРЕ, скажу, що «Українське козацтво» — це 75 обліково-видавничих аркушів тексту (1800 стандартних сторінок машинопису). Додаймо до цього 283 ілюстрації та 79 карт. Всього в енциклопедії 1376 статей; до абсолютної більшості їх додано коротку бібліографію.
У виданні відображено обставини виникнення і становлення козацтва та його роль в історії, військове мистецтво, громадський устрій, судочинство, господарську діяльність, побут, звичаї та духовність, міжнародні контакти і, зрештою, світову славу. Серія біографічних статей розповідає про найвизначніші постаті козацької історії та про вітчизняних і зарубіжних державних діячів, дипломатів, учених, письменників і митців, об’єктом уваги яких було наше козацтво. Висвітлюються питання розвитку козацьких традицій в українському суспільстві ХIХ —ХХ століть. Подібної концентрації енциклопедичної інформації про феномен українського козацтва досі не знало жодне інше видання.
У новій книзі багато цікавого. Наразі згадаю тут хіба один справді цікавий аспект: це перша в Україні енциклопедія, в якій подано статті на літеру «Ґ». Хрещеними батьками нової енциклопедії стали київська «Генеза», відома численними виданнями історичної літератури (тут зроблено наукове та літературне редагування «Українського козацтва») і запорізький «Прем’єр». Друк забезпечило Головне підприємство РВО «Поліграфкнига».
Думаю, що згадані три суб’єкти видавничо-поліграфічного процесу дуже швидко замисляться над тим, що вже видано суперскромний наклад книжки (3000 примiрникiв) на порядок, а, може, й на два менший від інформаційних потреб читачів (доказом цього є те, що без будь-якої реклами тільки одна Запорізька область відразу закупила 2/3 тиражу).
Водночас хотілося б сподіватися, що колектив «Поліграфкниги» шукатиме способу істотного здешевлення видання, а Міністерства культури та мистецтв, освіти і науки — відповідно подбають про комплектування енциклопедією освітянських і масових бібліотек — за програмою «Бібліотечна книга України».
