Простір Софії

Був пізній вечір 25 травня 1995 року. По телебаченню в Італії показували нічне небо над Балканами — все у загрозливих сполохах.

Літаки НАТО бомбардували військові позиції сербів. Софія відкрила небо літакам НАТО. Не було іншого способу зупинити п’яне від крові сербське воїнство, що чинило методичний геноцид боснійських мусульман, розв’язавши один із найкривавіших військових конфліктів у Європі після Другої світової.

Болгарія відкрила небо літакам НАТО? Це було незрозуміло. Страшно. Загадково.

Хіба Болгарія — не «шістнадцята республіка Радянського Союзу», як говорилось у мої студентські часи? Хіба «болгарський слон» уже не «кращий друг російського слона»?! Хіба й досі не вживають італійці вислів «болгарське голосування» як емблему громадянської інертності та покірності?!

Дві балканські слов’янські країни. Після краху тоталітарної системи Болгарія — батьківщина православ’я — робить розворот до Заходу. До сценаріїв майбутнього. А Сербія — до середньовіччя. Тут, на Косовому полі, 1389 року османська армія перемогла сербську. Отже, шістсот років по тому серби вирішили, що настав час покінчити з мусульманами. І водночас наростити територію Великої Сербії.

У тодішній Сербії, як і в Росії, оголилися механізми виродження: посткомунізм скинув із себе ганчір’я фальшивого «інтернаціоналізму» і став тим, чим і був: потворою радикального шовінізму, що прагне реалізувати «відродження» своєї нації виключно шляхом убивства іншої.

Завчену думку про те, що комуністична система розпалася безкровно, спростовує реальність: Кавказ і Балкани. Потім ця чума пішла на Грузію. Сьогодні — на Україну. А тоді росіяни провадили геноцид чеченців, серби — боснійців. Недарма ж тоді Жириновський пропонував створити з Росії та Сербії єдину державу — дарма, що через голови й кордони інших держав. Дві православні нації намагалися докорінно знищити європеїзованих мусульман. І Перша світова, і Друга символічно повернулися в Сараєво.

Болгарія опинилася між двома божевільними шовінізмами, що перетворили православ’я на релігію війни. Російські священики благословляли ракети, які вщент розносили Грозний, і задоволено роздивлялися нескінченні ями, в які скидали убитих чеченців. Сербські священики на службах молились за здоров’я уголовників, що вбивали немовлят і старих. Думаю, саме тоді Болгарія перестала себе відчувати частиною православного посткомуністичного світу. І шукати вихід для себе. А вихід був один — Європа, ЄС, демократичний світ.

Складні культурні механізми такого вибору. Так само, як складні — й фатальні — механізми НЕ-вибору Європи. Кавказька і балканська драми нині докотилися до України — і саме тому, що вона вчасно не вибрала Європу, не спромоглася на цивілізованих політиків, які б послідовно і твердо реалізували цей проект, а в цілому не сформулювала концепції своєї культурної приналежності. Тож потрапила під жорна тих самих механізмів, що й тоді Боснія і Герцеговина: ті самі банди уголовників із православними гаслами; бездіяльна спекулятивна ООН; Європа, що не знає, як відхреститися від війни біля власних дверей... І та ж сама розмова щодо неможливості надати «летальну зброю», — точнісінько, як тоді, коли для Боснії зброя була тільки засобом самозахисту. Захід у той період роззброїв Україну, а Боснію тоді — не озброїв. Сербія отримала у спадок всю зброю екс-Югославії. А Радбез ООН 25 вересня 1991 року наклав ембарго на озброєння Боснії... Звісно, щоб перешкодити «ескалації конфлікту». На розпачливий заклик Боснії зняти ембарго Великобританія, Франція та Росія (ті ж самі підписувачі Будапештського меморандуму! — і тут у супрязі) — накладають вето... Клінтон теж підтримав вето, не бажаючи сваритися зі своїми європейськими партнерами та Росією... Це означало віддати маленьку Боснію в кігті сербським генералам Мілошевіча та їхнім оскаженілим поплічникам.

Боснійки досі дивуються: вчора був сусід, по сіль і цибулю забігав. А потім прийшов з автоматом, поубивав чоловіків, поґвалтував дівчаток, виніс на собі все, що в хаті подобалось. Як росіяни в Чечні: зайшов попити пива, а нема пива, бо мусульмани не п’ють, то повбивав мешканців дому. Чи ті росіяни, що з Грузії в 2008-му їхали на танках, навантаживши на них килими і ковдри. Вчора їх звали чеченцями, боснійцями. Сьогодні їх звуть кримськими татарами, понівечені тіла яких знаходять в ущелинах колись квітучого Кримського ханства, — що стало Російським хамством?! Динаміки інші, а суть та сама. Нові кості у свіжі могили звалювали православні комуністи Росії та Сербії. На Кавказі, на Балканах, у Грузії, тепер — на Донеччині та в Криму.

Могили, могили, могили. Такі безмежні, губляться на горизонті, такі безкінечно білі цвинтарі зараз у Боснії серед зелених полів.

Навесні і влітку 1994-го миротворча місія ООН в Хорватії та Боснії і Герцеговині попросила захисту в НАТО.

Болгарія відкрила простір літакам НАТО.

Так, це було страхітливе бомбардування. Яке буде повторюватися — аж до 1999 року. Бомбардування, на яке звіддалеки буде розсіяно дивитися Україна — в переконанні, що та драма її не стосується. І взагалі — ах і ох, такі-сякі, як завжди, американці.

Але це був єдиний спосіб утихомирити цю сербську гідру. Врятувати боснійців. Убезпечити Балкани від розповзання цієї чуми.

Болгарія мовчки, спокійно, без вагань стала на бік західної цивілізації. Болгарія більше не хотіла мати нічого спільного з цією зачумленою частиною слов’янського світу, здатного лише на сліпу зненависть, печерні інстинкти, сп’яніння кров’ю. Дика й тупа сила, що перетворила православ’я на інструмент насилля.

Болгарія відчула себе батьківщиною Кирила і Мефодія. Простором зустрічі культур — і поваги однієї культури до іншої. Тож вибір був один — Європа.

Але ж чому Європа — якщо то візантійці, то османи, то росіяни? Відповідь треба шукати у глибині віків. Основна причина — тут православ’я було не інструментом влади і насилля над народами, як у Росії, а джерелом знання і духовності, енергією поступу, простором зустрічі культур — і першої в історії зустрічі Сходу і Заходу Європи. Тут знаходиться першопочаток православно-слов’янської культури — від створення в середині ІХ ст. слов’янської писемності та культури.

У 1980 році Папа Римський Іван Павло ІІ проголосив «покровителями Європи» Кирила (Константина-Філософа, 827 — 869) і Мефодія (815 — 885), братів від народження та братів у вірі — греків, що відкрили слов’янським народам браму до християнського світу. Східна церква їх визнає святими рівноапостольними братами, але й Західна церква їх канонізувала як святих, — 14 лютого католики відзначають День святих Кирила та Мефодія, а 5 липня чехи і словаки відзначають закладення основ своєї державності завдяки цим двом візіонаріям. Водночас святі Кирило і Мефодій є покровителями православних слов’янських народів: православні та греко-католики відзначають День слов’янської писемності та культури 24 травня. А 27 липня Болгарія святкує день Семи апостолів нації — це святі Кирило і Мефодій та їхні учні Климент, Наум, Горазд, Сава та Ангеларій.

Ці двоє грецьких мислителів з Солуні, що була тоді частиною Візантійської імперії (зараз — Салоніки, Греція) — міста, що розмовляло грецькою та давньослов’янською мовою, здійснили культурний переворот, навернувши в християнство народи Паннонії та Моравії та допомігши їм долучитися до віри через писемне Слово, створивши кириличний алфавіт на основі алфавіту грецького і розпочавши переклад Біблії з грецької мови на давньослов’янську. Та, може, найголовніше з того всього — утвердження гідності мови давніх слов’ян.

Наприкінці ХІV ст. Болгарію завоювала Османська імперія: півтисячоліття країна провела під її владою. Край був розорений, міста й фортеці знищені, церква втратила самостійність та була підпорядкована Константинопольському патріархату. Але й тоді місія святих Кирила і Мефодія продовжувала мати свою рятівну роль у збереженні ідентичності — та сучасних рис цієї ідентичності Болгарії та інших слов’ян. Адже в ній закладено ідею такого актуального сьогодні екуменізму — і також мультикультуралізму. Кирило і Мефодій, по суті, у шляхетний спосіб провадили розмову про паритет Східної церкви та Західної, про повагу до людини як носія іншої віри, про гідність слов’янських народів. Це фактично перша розмова про слов’ян та Європу, перше бачення культурної історії слов’ян як частини загальноєвропейської цивілізації. Про це й говорив Папа Іван Павло ІІ у своїй енцикліці: «Кирило і Мефодій — це сполучні ланки, це духовний міст між західною та східною традиціями, які спільно творять єдину велику Традицію Універсальної Церкви».

Болгарія «рідна» Україні своїм спільним європейським корінням. У Болгарії це коріння — грецьке, в України — частково грецько-візантійське, але також і латинське. Саме Болгарія та Україна — дві православні країни з дуже різним історичним досвідом, різною історією державності, різними загрозами впродовж історії — опинилися нині на передньому фланзі великого процесу реорієнтації східноєвропейських координат, поглиблення євроінтеграційних процесів усередині культур православно-візантійського кола, хоч поки що й перебувають по різні боки європейського кордону.

2004 року Болгарія увійшла до НАТО, 2007-го — до ЄС. Вхід Болгарії в Європу — це цивілізаційний прорив, доказ того, що православна цивілізація таки може й повинна бути частиною пан’європейського світу. Й Україна доводить це також всією своєю історією та культурою: від часів Київської Русі до сьогодні Україна — це простір зустрічі й діалогу Заходу і Сходу, мультикультурний і мультиконфесійний світ, який став слов’янською «брамою до Європи». Українську культуру Санте Ґрачотті називає «пан’європейським синтезом», а історик Іван Лисяк-Рудницький вбачав у такому культурному синтезі історичну місію України, поставленої історією на перехресті грецько-візантійської та західної цивілізацій.

Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія і Я»