П’янкий дух свободи

Нове — це добре забуте старе. Справедливість цієї народної мудрості ми бачимо на кожному кроці. Скажімо, перші в історії України вибори за партійними списками відбулися не 26 березня 2006 року, а значно раніше, якраз сто років тому, і про них забули, схоже, навіть деякі професійні історики.

Якби ви потрапили на київський, одеський чи житомирський мітинг у березні-квітні 1917 року, певен, вас би оглушили не тільки хорові співи і духові оркестри — неодмінний супровід масових заходів того часу, — а й вигуки політично заангажованої публіки різними мовами:

Геть імперіалістичну війну!

Усі на захист вільної України!

Демократия победит!

Равноправие народов

Российской республики!

Усі ми українці — і це нас єднає!

Пролетарии всех стран, соединяйтесь!

Jeszcze Polska nie zginela!

Bund, Bund, marts foroys!

Хай живе Центральна Рада! Земля і воля!

І так далі, і в такому стилі. Бо ж революція!

Справді, кінець лютого, березень, квітень 1917 року принесли тектонічні зміни на обширах величезної Російської імперії. Зрікся цар Микола ІІ, зрікся корони його брат. У Петрограді було утворено Тимчасовий уряд, сформований із представників демократичних партій. У Києві ж представники українських партій організували Центральну Раду, яка швидко набула статусу загальнонаціонального представницького органу. В повітрі витав п’янкий дух свободи. Демонстрації збирали десятки та сотні тисяч людей під синьо-жовтими прапорами. Стрімко зростав рівень національної самосвідомості українців.

Здавалося, що поступу демократії на величезному просторі Старого світу вже ніщо не завадить. Але серед політичних сил, налаштованих на загалом демократичний розвиток постімперської Російської республіки, існували принаймні дві, для яких демократія була лише вивіскою, що прикривала прагнення до одноосібної диктатури. Йдеться про своєрідних братів-близнюків, виплеканих політичною реальністю самодержавної імперії, а саме: російське чорносотенство та російський більшовизм. На перший погляд, це дві прямо протилежні ідеологічні настанови. Насправді ж, щодо України і щодо інших національних околиць імперії вони були майже тотожними, адже обидві ці сили сповідували великодержавництво та ворожість до свободи у будь-яких її різновидах.

Утім, вияви імперської ідеології проявляли себе в діях і більшості демократичних партій Російської республіки. Коли йшлося про те, що потрібно не лише проголошувати гасла щодо свободи національного самовизначення, а й ділитися з «націоналами» реальною владою в тих частинах колишньої імперії, де ці «націонали» становили більшість, виникали проблеми. Недарма Володимир Винниченко, який вів улітку 1917-го переговори з Тимчасовим урядом від імені Центральної Ради, зауважив спересердя, що російська демократія закінчується там, де починається українське питання.

«КАРАУЛ УСТАЛ» — ОТАК БІЛЬШОВИКИ В НІЧ З 5 НА 6 СІЧНЯ 1918 Р. РОЗІГНАЛИ ДЕМОКРАТИЧНО ОБРАНІ УСТАНОВЧІ ЗБОРИ. МАЛЮНОК НЕВІДОМОГО АВТОРА

Та все ж, ворожі демократії політичні сили в розваленій силою історичного розвитку імперії становили абсолютну меншість, тому відкривалася перспектива здійснити всі перетворення, в тім числі, й у державному устрої цієї величезної частини суходолу — без потрясінь, еволюційним шляхом. Тим паче, що в програмах усіх демократичних партій було передбачено скликання Установчих зборів.

Майже одразу тимчасова влада ще офіційно не проголошеної Російської республіки вирішила провести вибори до Установчих зборів. Ці Збори мали розв’язати засадничі питання життя народів колишньої імперії, як-от: про вихід із світової війни, про власність на землю, про перехід до федеративного устрою Росії, про створення постійного уряду та ухвалення Конституції.

Українські політичні сили пропонували скликати не тільки Всеросійські, а й власне Українські Установчі збори, завданням яких мало бути встановлення нового ладу і затвердження Конституції Української держави, яка на початку мала стверджуватися бодай у складі федеративної Росії.

Уже у своєму І Універсалі Центральна Рада проголосила, що тільки Всенародні Українські збори мають право ухвалювати всі закони, які повинні встановити порядок і лад в Україні. Але проти скликання Українських Установчих зборів виступили організації російських кадетів і соціал-демократів (меншовиків) на українських теренах та єврейський Бунд. Зазначені організації вбачали в цьому зловмисне намагання відірвати Україну від Росії.

У цій ситуації, не бажаючи розривати єдність демократичних сил, українська Центральна Рада ухвалила компромісну постанову, намагаючись погодити принцип самовизначення України через Українські Установчі збори з принципом створення федеративної Російської республіки, яку мали встановити Всеросійські Установчі збори. III Універсал Центральної Ради призначив день виборів до Українських Установчих зборів на 9 січня 1918 року, а день скликання новообраних зборів — на 22 січня. А перед цим наприкінці листопада 1917 року мали відбутися вибори до Всеросійських Установчих зборів та їхня перша сесія у грудні.

І знову завирували мітинги:

Голосуйте за список українських партій!

Только большевики дадут вам мир и хлеб!

Українські соціалісти — за землю і волю!

Вам нужны великие потрясения,

а нам нужна великая Россия!

Shtimen far di Bund rshimh!

Соціалісти-федералісти кращі

за хліборобів-власників!

Насправді вибори до Всеросійських Установчих зборів відбулися наприкінці листопада і в грудні. Згідно з Положенням про вибори, 800 депутатів Установчих зборів обиралися «на основі загального, без розрізнення статі, рівного виборчого права шляхом прямих виборів і таємного голосування на засадах пропорційного представництва».

Віковий ценз для виборців становив 20 років, натомість цензи: майновий, письменності та осілості — не застосовувалися. Представники кочових народів мали голосувати в тій місцевості, в якій вони перебували на день виборів. До списків заносилися виборці, які прибули на виборчу дільницю на момент складання списків. Право брати участь у виборах було надано також військовим, які голосували по восьми військових виборчих округах: три з них повністю чи частково були розташовані на території України. Виборчого права були позбавлені росіянки, які перебували у шлюбі з іноземцями, особи дому Романових та солдати-дезертири.

Українські землі, які на той час належали до складу Росії, були розбиті на дев’ять цивільних виборчих округів, межі яких у цілому збігалися з кордонами губерній. Тодішня система пропорційного представництва давала можливість формувати специфічні виборчі блоки в кожному окрузі на партійній, конфесійній або національній основі. Один кандидат міг балотуватися навіть по п’яти округах. У деяких округах налічувалися десятки партійних списків. Найбільш роздрібнено в українських округах виступили єврейські партії: у Подільському окрузі — шість списків, у Полтавському — п’ять тощо. Самі ж українські партії здебільшого виступали самостійно, часом у союзі зі спорідненими російськими соціалістичними партіями.

Загалом на виборах до Всеросійських Установчих зборів в Україні перемогли українські соціалістичні партії: за їхніх кандидатів проголосували майже п’ять мільйонів виборців (понад 60% виборців). У великих промислових центрах України чимало прихильників було також у «правих росіян», російських та єврейських соціалістів і кадетів. Більшовики здобули близько 10%.

Ці вибори проходили уже після більшовицького перевороту в Петрограді та після проголошення в Києві Української Народної Республіки — щоправда, у ще федеративному зв’язку з майбутньою вільною Росією. Лідери УНР на той час ще не порвали з утопічною ідеєю створення на руїнах імперії конфедерації або федерації вільних народів, і тому українські партії взяли активну участь у цих виборах, щоб досягти легітимації своєї держави не завдяки революційній народній активності, а на парламентських засіданнях у Петрограді.

Насправді ж, Установчі збори були апріорі приреченими на поразку внаслідок шаленої активності більшовиків. Вибори, що відбулися тоді в Україні, нічого не дали, крім витрачання суспільної енергії та стримування процесу набуття Україною самостійності.

Всеросійські Установчі збори було розігнано більшовиками, які програли вибори до них, у ніч на 6 січня 1918 року. Саме тоді пролунали історичні слова: «Караул устал»...

Отож, вибори до Українських Установчих зборів розгорнулися за умов більшовицької агресії проти УНР. У неокупованих районах країни українські партії отримали понад 70% голосів виборців, був обраний 171 депутат із 301. Але війна не дала змоги цим зборам розпочати роботу. Не змогли втримати контроль за країною і демократичні партії, які одержали абсолютну перевагу в Україні на виборах до Всеросійських Установчих зборів.

Ця політична недуга — марнування величезної переваги і втрата стратегічної перемоги — в наших реаліях триває і сьогодні. Не стану наводити приклади — читачам вони добре відомі...

І все ж вибори, які відбулися в Україні на межі 1917—1918 років, показали, що українські партії користувалися масовою підтримкою виборців. Це засвідчили і вибори до Всеросійських Установчих зборів, і до Українських. Навіть Всеукраїнський з’їзд рад, який було скликано більшовиками у грудні 1917 року для того, щоб компенсувати свою абсолютну поразку на виборах до Всеросійських Установчих зборів, несподівано для організаторів призвів до того, що й там більшовики опинилися в абсолютній меншості, тому змушені були відкликати своїх делегатів для самочинного «з’їзду» більшовицьких активістів у Харкові, який і проголосив «советскую власть», що цікаво, в УНР. Аж до березня 1919 року більшовики не наважувалися відмовитися від цієї назви, яка символізувала суверенність України.

Однак на тривалий час перемогли тоді ті, хто набрав лише 10% голосів і хто потім влаштував репресії проти решти 90%. І цей факт не варто забувати. Назагал, вибори на зламі 1917—1918 років дали Україні шанс, яким вона тоді майже не скористалася. Чи скористається Україна тими шансами, які дають нині всезагальні вибори, покаже найближче майбутнє.