Розбити розумові кайдани

Віддамо належне Петру Кралюку, доктору філософських наук із Національного університету «Острозька академія», який наполегливо й самовіддано творить свій світоглядний, моральний і духовний плацдарм. Один з інтелектуальних лідерів широкої автури «Дня» в трьох п’ятнично-суботніх номерах всеукраїнської газети наприкінці літа подав статтю-розвідку «Усі будемо рівні», де в межах можливого розглянув соціальну філософію першого українського історичного роману, на що дослідники раніше, як правило, не звертали уваги. Для розуміння спрямованості цього новаторського дослідження багато говорить уже підзаголовок газетної публікації: «Чорна рада» Пантелеймона Куліша як твір-попередження». Як бачимо, її автор, оцінюючи роман «Чорна рада», досить виразно відзначив його суттєву історико-літературну роль. Може, хтось цю думку і не поділяє, але, мені видається, вона є важливою.

«Людина є те, що вона робить», — коротко сформулював суть подібного погляду на людину великий німецький філософ Г. В. Ф. Гегель. Готовий підписатися під багатьма словами Кралюка, але, я думаю, буде корисно розпочату ним розмову продовжити. Є в зазначеній статті Петра Михайловича думка про те, що твір «Чорна рада» Куліша «витримано у лояльному проросійському дусі. Автор намагається позитивно говорити про московського царя та його представників». І, стверджуючи це, Кралюк, безперечно, має рацію.

Проте маємо розуміти, що під час читання в газеті матеріалу «Усі будемо рівні» читач може помилково подумати, ніби П. Куліш узагалі схвалював діяльність московського царя й підтримував його політику. Але то не так. Тому мені було цікаво дізнатися: а як оцінюють цей аспект із життя й творчості Пантелеймона Куліша провідні українські літературознавці?

Гадаємо, найкращу відповідь дав доктор філологічних наук, академік НАНУ Микола Жулинський, автор величезного фоліанта «Українська література: творці і твори» (К.: Либідь, 2011. — 1152 с.). Що ж пише про це директор Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка? Я дозволю собі навести деякі його міркування про П. Куліша, не претендуючи на всеохоплюючий розгляд даного питання. Ось окремі з них:

«...Тотальна русифікація та денаціоналізація України завдала відчутного удару ілюзіям Куліша щодо культуртрегерської місії освіченого абсолютизму Росії, персоніфікованого в «діяннях величавих» монархів Петра І і Катерини II.

«Чи не гірше оце пригнічено Україну нашого часу, ніж за короля Жигмонта III і його їзуїтів? — запитально акцентував Куліш у статті «Гадки при святкуванню осьмих роковин Шевченкової смерті». — Тоді хоч слово Україна зоставалось на волі, а тепер і назвати себе офіціально і печатно не можна українцеві інакше, як «челавеком русским» або жителем такої й такої губернії. Назву Русь розкинула Москва на всю Московщину, а історію України і її словесності нехтує по школах, яко видумку або річ нікчемну. На всі мови, які ввійшли в широченну територію імперії, переложено слово Боже: є переклад латинський, зирянський і т. д., нема тільки українського, бо, кажуть москалі, «украинскава языка нет на свете...»

Важливо наголосити, що цю статтю Пантелеймон Куліш писав без вимушеного автоцензурування та без озирань на російську цензуру — опублікував її в Галичині без підпису, зате принципово висловив свої погляди на колоніальну політику імперської Росії — рішучі, різкі, з однозначним осудженням російського царизму. Не скидав він вини і з українців, яких «нужда або неволя підхилила під лукаву Московщину...».

Пантелеймон Куліш звертав особливу увагу на спадщину Київської Русі, яку монополізувала Москва, і в «Зазивному листі до української інтелігенції» наголошував на необхідності розглядати Стару Русь, Старорущину історичним і духовним спадком України, оскільки Московщина постала як державне утворення набагато пізніше, тому й назву мала — Нова Русь (Новорущина).

Отже, Україні належить духовний пріоритет...»

На жаль, не маємо можливості навести тут інші факти з безпрецедентної за повнотою книжки М. Жулинського про українське письменство, які відкривають для читача тогочасну ситуацію, пов’язану із виступами Пантелеймона Куліша проти національного гноблення українського народу з боку царського самодержавства, обстоюванням ним права українців на самобутній культурний розвиток. Він, як і Шевченко, був одним із перших «будителів національної самосвідомості», хоча часом здійснював це, за оцінкою літературознавців, «варварським» способом. «У нього, — як на цьому акцентує один із шанувальників П. Куліша, — з’являється якась зневіра в перспективах українського національного життя, починається відверто реакційний період у діяльності, пов’язаний з урядовою службою у Варшаві та міністерстві шляхів, із створенням тритомної «Истории воссоединения Руси», збірки «Дзвін» та книги «Хуторская философия и удаленная от света поэзия» (СПб; 1879)» (Див.: «Українська мова і література в школі». 1969. № 9). Гіркі ці слова. Як це все-таки може бути: якщо є на світі Бог, як упоратися людині із цією своєю жахливою складністю, як відокремити в собі добро від зла так, щоб потому все-таки лишитися собою? Утім, досить про це — то тема для окремого обговорення. І так зрозуміло, що життєвий шлях не стелився легко перед Кулішем; пестієм долі не був він ніколи.

Попри його гостре слово («гарячий» Куліш — звали його в товаристві), хаотичні політичні орієнтації, гоноровиту натуру, яка не змирялася з необхідністю визнання своїх хибних вчинків, прояви непомірно роздутого честолюбства, що вело іноді до впадання в крайнощі, до розриву із частиною сучасників, говорячи про Куліша, ми повинні орієнтуватися передусім на цінність зробленого ним, саме цим вимірюється сенс життя цієї непересічної особистості. Дослідники з вивчення процесу українського культуротворення вважають, що в десятках випадків нашого культурного, літературного, наукового життя біля імені Пантелеймона Куліша маємо поставити епітет — п е р ш и й .

Так, він перший поставив на наукову основу вивчення українського фольклору та етнографії, значно збагативши їх етнографічними «Записками о Южной Руси» (які Шевченко назвав «брильянтом»). Вони вийшли в 1856 — 1857 рр. як два перших томи 12-томної «Енциклопедії фольклору та етнографії» — Куліш планував представити в ній усну народну творчість у всьому жанровому багатстві й тематичному розмаїтті, що протягом століть становили саму суть і єство культурного буття українського народу. Третій том уже був у верстці, але час тоді вимагав видання іншого типу, і він відмовився від попередніх намірів.

І Куліш почав готувати до видання в Петербурзі український часопис «Хата», проте дозволу влади на це не отримав (а втім, перший упорядкований ним номер у 1860 р. до читача дійшов як альманах). Потім він одразу ж узявся за підготовку матеріалів для першого українського літературного журналу громадсько-політичного звучання «Основа», про видання якого клопотався Василь Білозерський, брат дружини. Випуск петербурзької «Основи» вони розпочали в 1861 р. — там виступали провідні на той час українські інтелігентні сили, історики, досвідчені письменники і нові літературні таланти, завдяки чому вона має першорядне значення в розвитку української літератури та української національної ідеї.

Він перший на повен голос в епілозі до першого видання роману «Чорна рада» поставив питання «Об отношении Малороссийской словесности к общерусской» (1857), що потім викликало загальноукраїнську дискусію. Тут була дана перша захоплена оцінка поезії Тараса Шевченка. По суті, він акцентував на тому, чи ходить в учнях українська література в стосунку до російської учительки, чи має свої цінності та інших учителів, уже європейських. У цьому епілозі Куліш перший назвав Миколу Гоголя серед українських письменників, які писали російською мовою, — і від цього визнання ніколи не відмовлявся.

Вплив Куліша позначився на розвитку критики і публіцистики, активності їхнього втручання в художній процес. Вважається, що він перший в україністиці заклав основи наукової української літературної критики, обґрунтував її принципи. Окрім теоретичних положень залишив також деякі літературно-критичні нариси. Важливо при цьому наголосити, що йому не завжди вдавалося бути об’єктивним дослідником у своїх нарисах про поодиноких письменників.

Не менш відомий він і як невтомний перекладач. Проживаючи в Італії, Німеччині, у Відні й у Празі, Куліш, зокрема, перший рідною мовою переклав 13 драм Шекспіра, низку поем Байрона. Втім, не будемо тут уживати надто гучних слів, зазначимо лише: ці переклади і в наш час мають велику силу. А головне — Пантелеймон Куліш переклав українською Біблію, щоправда, перший повний переклад Св. Письма був опублікований у Відні лише через шість років після його смерті.

Куліш уперше запровадив стенографічний запис народнопоетичних творів із вуст оповідачів, що допомогло всім, хто покликаний зберігати український фольклор, прагне зрозуміти поетичну душу народу, його минуле та одвічні мрії. А ще він заснував власну першу українську приватну друкарню XIX ст. і почав видавати книжки з найкращими творами українських письменників. Ці книжечки, які сприяли поширенню народної освіти, звалися «метеликами».

Нарешті, слід сказати, що у 1957 р. вийшла друком його «Граматка» — український буквар і читанка. Річ у тім, що саме Куліш уперше дав таку абетку, яка найповніше відбивала фонетичні особливості українського мовлення і стала загальноукраїнською нормою, нею і сьогодні послуговуємось. І якщо ми ставимося всерйоз до цінностей української спільноти, української культури, забувати про це не можна. Тому що мова — не тільки необхідний компонент людської культури, а й людської духовності загалом.

Ще одну істотну ознаку того впливу на духовний стан нашого народу, до якого все своє життя прагнув П. Куліш, насамкінець слід виділити й назвати окремо. Попри всі труднощі, перепони і помилки він у своїй життєдіяльності цілеспрямовано намагався пробуджувати в українцях українців. Розумію, що сказане може сприйнятися читачем неоднозначно. І це природно. По-іншому і бути не може, адже «кожне життя, — пише один із чи не найцікавіших філософів другої половини XX ст. Хосе Ортега-і-Гасет, — це власна точка зору на світ». Маємо бути свідомі й іншого. Як небезпідставно зауважує вже згадуваний нами Микола Жулинський, «ми звикли до категоричності суджень, а головне — до однозначних присудів, нам миліша одноплощинність, а суперечливість нас лякає та обурює. Пантелеймон Куліш — суперечлива постать в історії української літератури і культури, але його помилки аж ніяк не повинні домінувати в наших уявленнях над його достойностями». Я звертаюся до читача з проханням вдуматися у ці рядки, ще раз їх осмислити.

Всі ми недосконалі. У людини має вистачити розуму, щоб це усвідомити.