Розгортають – потім знову згортають

Українізацію час від часу розгортають – потім знову згортають, як те небо у відомому біблійному сюжеті.

Чомусь українізацію пов’язують здебільшого з відповідною політикою, запровадженою в Україні більшовицькою окупаційною владою, хоча ще в квітні 1917 року цей курс проголосила Українська Центральна Рада. Якраз вона, власне, й ввела в широкий обіг термін «українізація», запропонований ще в 1907 році Михайлом Грушевським. Як зазначається в ухваленій УЦР резолюції від 22 квітня 1917 року, українська влада мала діяти в цьому напрямку, «стоячи на принципі українізації всього життя на Україні», дбаючи про національний, державотворчий, політичний, соціально-економічний і духовний розвиток українського народу. У зазначеній резолюції йшлося також і про «українізацію війська», яке було «невіддільною частиною сеї програми».

УКРАЇНІЗАЦІЯ ШКОЛИ

У квітні-травні того ж 1917 року Центральною Радою було ухвалено й низку документів «у справі українізації школи». Це сталося після того, як 1-й Всеукраїнський учительський з’їзд, скликаний 5-6 квітня 1917 року за ініціативи Товариства шкільної освіти, розглянув і ухвалив план українізації школи і звернувся до Центральної Ради з проханням створити єдиний державний орган для керівництва будівництвом національної школи в Україні. На першому учительському з’їзді було також ухвалено резолюції про повну українізацію нижчої освіти; обов’язкове запровадження української мови, літератури, історії і географії у середній школі; заснування українських кафедр у вищій школі; заснування українських публічних бібліотек; повернення в Україну мистецьких та історичних цінностей; створення національних архівів і музеїв.

У червні 1917 року Центральна Рада створила Генеральний секретаріат, який очолив В. Винниченко. У складі вищого виконавчого органу УЦР був і генеральний секретаріат народної освіти. Першим генеральним секретарем народної освіти призначили Івана Матвійовича Стешенка, який обіймав цю посаду з червня 1917-го до січня 1918 року. Центральною Радою також було створено спеціальну шкільну раду, перед якою ставилося завдання щодо планомірної українізації освіти в Україні.

Генеральний секретаріат Української Центральної Ради

Загалом на першому етапі Української революції питанням українізації освіти приділялося величезне значення. Найнагальніші завдання будівництва національної освіти були в центрі уваги й 2-го Всеукраїнського учительського з’їзду, який відбувся 10–12 серпня 1917 року. З’їзд ухвалив зокрема рішення з 1 вересня 1917 р. почати українізацію початкових шкіл, а для вчителів гімназій організувати літні курси. Метою цих курсів була підготовка вчителів до викладання дисциплін українською мовою.

Повідомлення від 18 березня 1917 р. голови Товариства шкільної освіти І. Стешенка попечителю Київського навчального округу М. Василенку про відкриття у Києві Першої української гімназії ім. Т. Шевченка. ЦДІАК України, ф. 707, оп. 167, спр. 130, арк. 5.

На з’їзді розглядався також проєкт єдиної школи, запропонований Товариством шкільної освіти. Єдина школа бачилася як однакова для всіх вихованців, але не передбачалося однакового змісту навчання для всіх дітей. Навчальні заклади мали бути загальноосвітніми та національними, виховними, діяльними, такими, що сприяють досягненню певного рівня культурного розвитку. При цьому вони мали забезпечувати перехід від нижчої до середньої школи, вільно розвиватися, уникаючи шаблонів і штампів. Система єдиної школи передбачалася така: початкова школа (чотири роки); вища початкова школа (чотири роки);  середня школа; вища школа (три – п'ять років). Загальнодоступною, обов'язковою та безкоштовною мала стати початкова освіта. [1]

З початком революційних змін в Україні, зокрема пов’язаних з українізацією школи, будівництвом національної освіти та ухваленням відповідних документів, відразу ж здійснювалися й суто практичні кроки. Так, у Києві вже 20 березня 1917 року було відкрито Першу українську гімназію ім. Т. Г. Шевченка, а 13 вересня 1917 року – Другу українську гімназію ім. Кирило-Мефодіївського братства. До кінця року в столиці вже діяли чотири українські гімназії.

ПЕРША УКРАЇНСЬКА ВЕСЕЛО-ТЕРНІВСЬКА ГІМНАЗІЯ

Подібні процеси українського освітнього будівництва відбувалися й на місцях, зокрема на Криворіжжі. Приміром у Веселих Тернах, як пише в своїх спогадах колишній член Центральної Ради – тодішній веселотернівчанин Панас Феденко, зусиллями Василя Скляра, Володимира Чирви та інших місцевих ентузіастів і за сприяння професора з Катеринослава Володимира Боришкевича у вересні 1917 року було теж відкрито першу українську гімназію. [2]

Панас Феденко

Колишній учень Весело-Тернівської гімназії Іван Горішній у своїх спогадах зазначає: «Гімназія була мішана, містилася в колишній Харинській економії (економія місцевого поміщика І.Н.Харіна. – Авт.), мала понад 20 викладачів і більше 400 учнів». Директором гімназії був Литвин. Іван Горішній з особливим трепетом згадує запальні, глибоко патріотичні й проймаючі лекції професора І.М. Прохоренка. Також наводить незабутній епізод – урочистий гімназійний захід з приводу ухвалення Центральною Радою ІV Універсалу: «Січень. Гімназійна заля. Стояв цілий збір учнів, учителів, директор. Збоку – гімназійний хор. Біля самого керівника В.П. – кращі співачки: Віра Бабенко, Надія Киць, Настя Бень, Маруся Осавуленко. Директор гімназії Литвин читав ІV Універсал Української Центральної Ради. Якось особливо звучали слова Правди, слова Надії…». [3]

Український за змістом і духом новий навчальний заклад відразу став не лише надзвичайно важливим українським освітнім центром для всієї сільської округи, а й визначним осередком культурно-духовного і патріотичного виховання учнів. Лише протягом двох років існування гімназії, завдяки дивовижній атмосфері, яка в ній панувала, вона змогла розбудити в душах цілої плеяди своїх вихованців неймовірно високі почуття патріотизму і громадянської зрілості. Тож у лиху годину великого червоного нашестя майже всі вони опинилися в лавах спротиву  російському більшовизму. І цей факт є досить промовистим.

Скажімо, у Весело-Тернівській гімназії навчалася племінниця Головного отамана повстанських загонів Катеринославщини Родіона Федорченка Марія, яка проживала в сусідньому селі Софіївці. У її спогадах, записаних онукою Іриною Терлецькою, йдеться зокрема й про переслідування більшовиками гімназистів, які нібито належали до молодіжної спілки борців за вільну Україну.

Ось що пише про свою бабусю Марію Федорченко її онука Ірина Терлецька, викладаючи один із непростих епізодів її життя:

«Марія Федорченко (1904 року народження) навчалася у Весело-Тернівській гімназії. Проживала на квартирі у місцевої мешканки, а на вакації, звичайно, приїздила до рідної домівки. Так було і на Великдень 1919 року, що припав на 20 квітня. Пізно ввечері, коли село оповила темрява і родина вже спала, хтось загрюкав у двері. Хто там? – запитав спросоння батько. «Відчиняйте! Тут живе Марія Федорченко?» Батько відчинив двері. На порозі – група озброєних людей у формі. «Марія вдома? Нехай виходить!» «Та вона ж іще дитина! Може, я вам потрібен?», – намагався захистити дочку батько. «Не опирайся, гірше буде! Де вона?» Марія вибігла в сіни. Двоє чекістів підхопили її під руки та потягнули на вулицю, інші зухвало відштовхнули батька, що хотів перешкодити насильству та щось пояснити незваним гостям. Біля воріт вже стояла гарба, запряжена кіньми. На ній під охороною озброєних вершників Марусина з подивом побачила гурт знайомих гімназистів. Серед них були не лише софіївчани, але й хлопці з сусідніх сіл». [4]

Найбільш відомою з числа колишніх учнів Весело-Тернівської української гімназії стала патріотка-героїня Віра Бабенко, яка була зв’язковою в командира повстанської Степової дивізії, Головного отамана Холодного Яру і всіх повстанських загонів Степового-Блакитного. За дорученням  повстанського штабу на початку березня 1921 року Віра Бабенко здійснила подорож аж до польського міста Тарнова, де знаходився уряд УНР в екзилі й штаб Головного отамана Симона Петлюри, від якого привезла цінні вказівки для повстанської організації. Однак незабаром Віру Бабенко та її старшу сестру Пашу, яка також була зв’язковою повстанкому, заарештували чекісти. Сестер жорстоко катували, але жодних відомостей про плани повстанкому вони катам не видали. 28 серпня 1921 року героїчних сестер-зв’язкових розстріляли разом з іншими повстанцями в Жандармській Балці поблизу Катеринослава.

Віра Бабенко

Ім’я Віри Бабенко увійшло до історії Українських визвольних змагань 1917-1921 років. Про неї є відомості в «Енциклопедії українознавства» (стор. 78). Про колишню ученицю з Весело-Тернівської гімназії розповів керівник уряду Української Народної Республіки періоду Директорії Ісаак Мазепа у своїй праці «Україна в огні і бурі революції» (том 3-й, стор. 89). Образ Віри Бабенко змальовано й у мистецьких творах – історичних повістях Юрка Степового «В Херсонських степах» (Мюнхен: Культура, 1947) і «Зв’язкова Віра» (Мюнхен: Видавництво ім. Хвильового, 1948),  драматичному творі «Віра Бабенко» (видання Союзу українок Канади, 1936), в історичному романі О. Лугового «За Україну», надрукованому в американському щоденнику «Свобода за 1938 рік. [5]

Таким був швидкоплинний вплив українізації на українську молодь в добу визвольних змагань. Як зазначають фахівці, започаткувавши процес українізації, Українська Центральна Рада лише за рік свого існування в надзвичайно складних історичних умовах, попри всі її невдачі та прорахунки, змогла здійснити просто неймовірний прорив в сенсі формування української нації, її культурного й духовного розвитку і виходу в широкий світ. Протягом такого короткого відтинку часу подібного не вдавалося здійснити ще нікому в українській історії.

ПРОДОВЖЕННЯ УКРАЇНІЗАЦІЇ В ПЕРІОД ГЕТЬМАНАТУ ТА ДИРЕКТОРІЇ

В період Гетьманату, який наприкінці квітня 1918 року прийшов на зміну УЦР та УНР, було здійснено цілу низку заходів, які сприяли продовженню процесу українізації, розвитку української мови, освіти, науки і культури. Було ухвалено закон про обов’язкове повсюдне вивчення і застосування української мови. Жорстко ставилася вимога не допустити жодного кутка в державі без української школи. За Гетьманату значно розширилася мережа українських наукових та освітніх закладів і культурно-мистецьких установ. Відкрилося чимало українських гімназій. Було засновано Українську академію наук, Академію мистецтв, Кам’янець-Подільський університет, Національну бібліотеку, Український театр драми та опери, цілу низку музейних закладів та ін.

Будівля, в якій розмістилася створена в листопаді 1918 року Українська академія наук

Одним із провідних напрямів діяльності була українізація і при Директорії, встановленої в листопаді 1918 року та відновленій наприкінці цього ж року УНР. Вже в грудні 1918-го Радою народних міністрів УНР було ухвалено постанову про «поширення серед суспільства національного і соціального світогляду». 1 січня 1919 року українська мова була оголошена державною як «обов’язкова до вжитку в армії, флоті і всіх урядових та загальних громадських публічноправних установах». Навіть у складних умовах безперервних боїв за збереження української державності продовжувалася підготовка правопису української мови, а перевезення шкільних підручників та іншої літератури було прирівняне до транспортування хліба й інших вантажів першої необхідності.

Українізація, започаткована в добу Української революції, підняла потужну хвилю національного піднесення, спонукавши українство, духовно і культурно закріпачене впродовж століть російського імперського поневолення, до відродження всього українського. І це призвело до справжнього вибуху пасіонарної енергії найперше в середовищі української інтелігенції. Саме її зусиллями писалися і видавалися українські книжки та підручники, створювалися словники і напрацьовувалася українська технічна термінологія. Широкі народні маси, відчувши гострий запит пробудженої національної свідомості на все українське, жадібно тягнулися до рідної школи, книги, преси і будь-яких інших проявів рідної культури.

З гострим бажанням навчатися рідною мовою, здобувати і будувати нове українське майбуття, розбуджена революційними процесами українська сільська молодь потягнулася до міст, ставши одним із суттєвих чинників їх українізації. Саме у великих містах, перш за все, в Києві та Харкові, найбільш суттєво й проявлялися ознаки неабиякого пожвавлення українського культурного життя. Різноманітні творчі студії, літературні гуртки і мистецькі об’єднання, видавництво нових книг, альманахів і часописів, відкриття театру Леся Курбаса «Березіль», бурхливий розвиток кінематографу й маса інших дивовижних речей робили це життя, ще донедавна буденно-сіре й провінційно-сільське, досить яскравим, колоритним і модерно-європейським. І це відбулося лише протягом кількох років Української революції в умовах жорсткого протистояння з російським більшовизмом в ході визвольних змагань за потвердження української державності. І цьому  неймовірному національно-культурному ентузіазму широких українських мас більшовики, які зрештою остаточно захопили Україну, не могли нічого протиставити – окрім як очолити започаткований попередниками процес українізації.

АВАНГАРДНА МІСІЯ «ПРОСВІТИ»

Слід також нагадати про величезну роль в питанні українізації громадських культурно-освітніх товариств і найперше «Просвіти», що масово почали з’являтися в Україні після Лютневої революції. Саме просвітянам випала авангардна місія в українізації культурно-освітнього процесу, який розпочався в Україні в 1917 році, в масовому поширенні української освіти і піднятті національної самосвідомості населення. В будинках «Просвіти», які відкривалися в містах і селах, ставши своєрідними осередками українського культурно-масового життя, організовувалися публічні бібліотеки, читальні, створювалися творчі гуртки, драматичні студії, які ставили п’єси українських авторів, а також влаштовувалися різноманітні лекції, курси для неписьменних тощо. Особливо плідно працювали сільські будинки «Просвіти». В села пішла й українська інтелігенція, яка організовувала в них українські школи, гімназії, курси підготовки вчителів.

Будинок «Просвіти» в селі Діївці на околиці Катеринослава

З початком Української революції осередки «Просвіти» досить активно почали створювати й на Криворіжжі. Згідно з даними «Історичної енциклопедії Криворіжжя», 8 квітня 1917 року перше товариство «Просвіти» виникло в Долгінцевому, 1 травня просвітянський осередок з’явився в Кривому Розі, в червні – в селі Широке, в жовтні – у Веселих Тернах, у листопаді – в с. Григорівка (нині житломасив ПГЗК). [6]

Як повідомляла газета «Нова Рада», засновниками Долгінцевської «Просвіти» були місцеві активісти, відомі завдяки своїм культурницьким ініціативам на всю Україну. На підтвердження газета наводить той факт, що в перших урочистих зборах долгінцевських просвітян взяло участь близько 1000 (!) людей. Зокрема прибули делегації від Катеринославського товариства «Просвіта», Катеринославської солдатської організації, Катеринославської залізниці, а також Криворізького товариства «Просвіта». Окремо прибуло навіть кілька делегацій зі столиці імперії: від Путивльського заводу та Петроградського гарнізону. До ради Долгінцевської «Просвіти» було обрано Ківенка (голова), Вакуменка, Гусака, Музиченка. [7]

Відомо, що Криворізький осередок «Просвіти» очолював викладач комерційного училища Андронік Минович Кислов. Просвітяни відкривали на Криворіжжі українські гуртки мистецького та освітнього спрямування, поширювали газету «Вісник товариства «Просвіта», «Вісник товариства «Українська Хата», «Народная жизнь», що виходила у м. Верхньодніпровську. У 1920 році в Криворізькому повіті загалом діяло 29 осередків «Просвіти» і 5 заснованих нею народних будинків.

Будинки «Просвіти» стали надважливими культурними осередками українського життя на Криворіжжі, сприяючи зростанню національної самосвідомості широких селянських мас. Саме тому з остаточним встановленням окупаційної більшовицької влади на Криворіжжі проти місцевих просвітян відразу почався рішучий наступ. Становлення радянської влади на селі потребувало принципово інших осередків для здійснення суто більшовицької політичної і культурно-освітньої роботи, які й мали витіснити назавжди чужі більшовицькій ідеології культурно-освітні інституції «Просвіти», мережа якої ще зберігалася  по селах.

Оголосивши осередки «Просвіти» вогнищами контрреволюції та «розплідниками петлюрівщини», носіями «буржуазно-націоналістичної куркульської ідеології», більшовицька радянська влада спочатку влаштувала ретельну чистку існуючої просвітянської мережі від петлюрівських елементів. Більшість будинків «Просвіти» згодом були реорганізовані в радянські будинки «Просвіти», які стали в подальшому просто сільськими будинками, сільськими клубами та іншими закладами культурно-освітнього напрямку суто радянського зразка. За інформацією укладачів «Історичної енциклопедії Криворіжжя», з 29 будинків «Просвіти», які ще діяли в повіті у 1921 році, 23 були реорганізовані в будинки радянської «Просвіти» або перетворені на сільські будинки радянського типу, інші мусили самоліквідуватися. Однак протягом 1922 року навіть з радянізованих «Просвіт» були вигнані всі, хто викликав щонайменшу підозру у нелояльності до нової влади. Разом з тим керівними партійними органами було дано вказівку нових осередків «радянізованих» «Просвіт» не створювати, бо більшовицькі ідеологи дуже побоювались, що й вони згодом можуть знову отримати «петлюрівське забарвлення». Тому усі заклади «Просвіти», які лишилися, були рішуче перетворені в подальшому на структурні підрозділи радянської системи політичної освіти. [6].

За п’ять років московсько-більшовицької радянської влади на Криворіжжі було створено потужну систему політосвіти, покликаної «перекувати» мізки місцевого населення на новий комуністичний лад. Станом на 1925 рік до мережі політосвітніх і культурно-освітніх інституцій, яка існувала на Криворіжжі в межах новоствореного Криворізького округу, входило 130 сільбудинків, 146 хат-читалень, 4 кіноустановки, 104 бібліотеки з загальним бібліотечним фондом 38.920 книг, 482 школи лікнепу, що охоплювали навчальним процесом 12.496 учнів.

З нагоди 5-річчя системи сільбудів Криворіжжя один із авторів окружної газети «Красный горняк» Ф. Каленіченко зазначав, що після зміцнення Радянської Влади в Україні у першу чергу були спрямовані зусилля на радянізацію національно-демократичних «Просвіт», «які ще заховували в своїй діяльності антирадянський напрямок». За словами автора, в новому статуті «Просвіти» було сформульовано основні засади її роботи в дусі вимог радянського будівництва щодо поширення серед населення відповідних знань, найперше – соціально-економічного напрямку. Однак старий національно-демократичний склад керівників «Просвіт» не зміг, на думку Каленіченка, виконати поставлені радянською дійсністю завдання, тож Радянській Владі і більшовицькій партії довелося шукати нових керівників серед комсомолу, молодої організації КНС та демобілізованих червоноармійців.

У зазначеній статті Ф. Каленіченко підкреслював, що з розвитком системи сільбудинків як «культурних інституцій, народжених революцією», постало завдання цілковитого охоплення політосвітроботою всього населення Криворізького округу. Відтак правління сільбудинків, реорганізованих з будинків «Просвіти», на думку автора, мали приділяти разом з партійними, профспілковими та громадськими організаціями максимальну увагу вдосконаленню їхньої роботи. [8]. 

На той час в окупованій більшовицькою Росією Україні, позначеній абревіатурою УСРР, уже тривав процес чергової українізації, однак суто радянського зразка. Але це вже інша історія.

Джерела:

1. Т. С. Осташко. Всеукраїнські учительські з’їзди // Енциклопедія Сучасної України: електронна версія [веб-сайт]; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2006. URL: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=30061]

2. Панас Феденко. «Ісаак Мазепа: Борець за волю України» / Лондон: вид-во «Наше Слово», 1954. — Сс. 32, 33.

3. Горішній І. Пам’яті Віри Бабенко // Бюлетень Союзу Бувших Українських вояків у Канаді (Торонто). – 1961. – Липень-вересень. – Ч.8. – С. 3-5.

4. Ірина Терлецька. Рукопис майбутньої книги, 2021 р.

5. Роман Коваль. Жінки у визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917-1930. – К.: Видавництво Марка Мельника, 2020. – С. 234.

6. Мельник О.О., Балабанов С.В. Історична енциклопедія Криворіжжя. – Кривий Ріг: Видавничий дім, 2007. – Т. І. – С. 542.

7. //Нова Рада. – 1917. – 10 червня.

8. //Красный горняк. –  1925. – 19 травня. – №43/