Секрети прихованої влади

В інтелектуальному і культурному житті України сталася справді важлива подія: у видавничому домі «Всесвіт» вийшла друком фундаментальна праця великого німецького соціолога, філософа, історика, економіста, релігієзнавця та політолога Макса Вебера (1864—1920) «Господарство і суспільство. Нариси соціології розуміння» («Wirtschatt und Gessellschaft. Grundriss der verstehenden Soziologie»). Якби ми не зазнавали нині такої всеохопної духовної (зрештою, системної) кризи, то цю подію, поза сумнівом, було б оцінено належним чином, як і подвижницька праця перекладача Миколи Кушніра, який 10 років життя віддав тому, щоб відтворити українською мовою розмаїтий світ Веберової книжки, як і безпосередня участь у виданні Гете-Інституту та Міністерства закордонних справ Німеччини (за фінансового сприяння якого й було здійснено переклад). Проте наразі «маємо те, що маємо»: вихід підсумкової (так її оцінив сам Вебер; опублікували «Господарство і суспільство» вже після його смерті 1921 року, обсяг книжки українською — понад 1100(!) сторінок) книжки одного з найбільших світових вчених гуманітаріїв ХХ століття зацікавив, схоже, поки що лише фахівців...

А тим часом Вебер насущно потрібний нам. Попри те (а може, й завдяки тому), що він не пропонує жодних готових відповідей — радше спонукає до роздумів. Попри те, що мова його твору вкрай складна (ще раз особлива подяка перекладачу), бо автор будує важкі, «багатоярусні» семантичні конструкції — але це тому, що він прагне аналізувати складні явища суспільного життя в усіх суперечливих аспектах. Вебер розглядає декілька важливих для сучасної України проблем, зокрема: чому лише на Заході виникла сучасна «раціональна» (капіталістична) держава і відповідні їй явища — армія юридично освічених спеціалістів-чиновників і спеціалістів-вчених? Як співвідносяться економічна ефективність та ціннісна, духовна система суспільства (саме про це йдеться в праці «Протестантська етика і дух капіталізму», 1905, що здобула Веберу світову славу; основні її положення відтворюються і в «Господарстві і суспільстві»)? Чому сучасну Веберу раціональну західну державу (а раціональність, за Вебером — це одна з її системоутворюючих ознак, і це, зокрема, означає, що легітимно ухвалені закони мусять неодмінно виконуватися!) можна, на його думку, розглядати як «інституціональний союз панування із монополією легітимного насильства» (прецікава формула!)? Як слід розуміти й класифікувати типи панування (раціональне, традиційне й харизматичне? У світову гуманітаристику Вебер зробив суттєвий внесок (а, між іншим, він був ще й правознавцем та політиком, один із творців Веймарської конституції Німеччини 1919 року), що його ім’я розглядається з такою мірою вшанування й поваги, як імена Зигмунда Фрейда та Джона Мейнарда Кейнса, Освальда Шпенглера і Хосе Ортеги-і-Гассета, Фрідріха Ніцше і Карла Маркса, Карла Ясперса і Еріха Фромма.

Нас же цікавить зараз лише один, проте дуже суттєвий аспект проблематики, порушеної в «Господарстві й суспільстві», а саме: що таке чиновництво (чиновницька корпорація) Веберової «раціональної держави», в чому джерело та секрет його влади, як ця влада історично утворювалася та розвивалася, як її можна обмежити (а, може, навіть подолати?), в чому криються її реальні ресурси?

Годі й казати, що для України з її дивовижною, неповторною квазідержавною конструкцією, котру можна схарактеризувати як завгодно, лише не прикметником «раціональна» (такою вона є лише з огляду на єдине з завдань, поставлених перед нею правлячим політичним прошарком: експлуатувати у вузько кастових інтересах усі ресурси держави), міркування Вебера є вельми злободенними.

Отож, слово знаменитому німецькому вченому. Кваліфікуючи вище чиновництво сучасних йому країн Заходу як «підприємство державного панування», Вебер пише: «У сучасній державі є справжнє панування, котре дається взнаки не в парламентських промовах і не в урочистих проголошеннях монархів, а в забезпеченні адміністративного управління у повсякденному житті, обов’язково і неодмінно перебуває в руках чиновників: і військових, і цивільних. Адже сучасний чиновник командує бойовими діями з «офісу». Як так званий поступ до капіталізму від часів середньовіччя є однозначним ступенем модернізації господарства, так само й поступ до бюрократичного чиновництва, котре спирається на посаду, платню, пенсію, просування по службі, фахове навчання та поділ праці, а ще на чіткі повноваження, впорядковане ведення справ (ось дуже важлива ознака «раціональної держави»! — І.С.), ієрархічну систему підпорядкування, є однозначним ступенем модернізації держави — і монархічної, і демократичної. У будь-якому випадку тоді, коли держава — це не якийсь там маленький кантон із послідовним та всюдисущим адміністративним управлінням, а велика масова держава. Демократія точно так само, як і абсолютна держава... блокує адміністративне управління на користь призначених на штатні посади чиновників (не дуже популярна зараз думка, але, може, й вона варта розгляду? — І.С.). Штатні чиновники вирішують усі питання щодо повсякденних потреб та скарг. Від чиновника громадянської адміністрації офіцер, носій системи воєнного панування, у вирішальному моменті нічим не відрізняється. Сучасне масове військо — це бюрократична армія , де офіцер — це особлива категорія чиновника не противагу лицареві, кондотьєру, вождю чи Гомерівському герою. Ударна сила війська грунтується на службовій дисципліні. Просування бюрократизму в адміністративному управлінні здійснюється із незначним ступенем модифікації! (у порівнянні з військом — І.С.).

Розглядаючи «раціональну державу» як «інституціональний союз панування», автор «Господарства і суспільства» наголошує, що «підприємство — це сучасна держава, коли подивитися із соціологічної точки зору, так само як і фабрика: це — саме те, що вважають за історично специфічне у державі. І тут, і там однаково обумовлені також відносини панування у межах підприємства. Як відносна самостійність ремісника чи кустаря, поміщицького селянина, комендаря, лицаря і васала грунтувалася на тому, що сам він був власником інструментів, запасів, грошових засобів, зброї, за допомогою котрих виконував свою господарську, політичну, військову функцію та за рахунок котрих під час виконання цих функцій та несення служби він жив, — так само й ієрархічна залежність робітника, клерка, технічного службовця абсолютно такою ж мірою ґрунтується на тому, що ті конче необхідні для підприємства й економічного існування інструменти, запаси й грошові засоби сконцентровано у повноважних руках в одному випадку — підприємця, в іншому — економічного господаря. Ця вирішальна економічна основа, «відокремлення» працівника від матеріальних засобів підприємства: засобів адміністративного управління в органах громадського управління, засобів наукових досліджень — в університетах, інститутах та лабораторіях, грошових засобів адміністративного управління в органах громадського управління, засобів наукових досліджень — в університетах, інститутах та лабораторіях, грошових засобів — у всіх них, ця основа, повторимось, є спільною для сучасного силового, культурно-політичного і військового державного підприємства та капіталістичного приватного господарства як вирішальної основи. В обох випадках розпорядження цими засобами перебуває в руках влади, якої той апарат бюрократії (судді, чиновники, офіцери, майстри на підприємстві, клерки, унтер-офіцери) безпосередньо слухається або на її вимогу стає до послуг і апарат, котрий однаково характерний для усіх тих утворів та чиє існування і функція (як причина та як дія) нерозривно пов’язані з тією «концентрацією реальних засобів підприємства», навіть більше: чиєю формою він, власне, і є. Посилення «соціалізації» сьогодні неодмінно означає водночас і посилення бюрократизації» (Веберу не можна відмовити в історичній далекоглядності! — І.С.).

А далі читаємо такі міркування: «Історично, одначе, «просування» до бюрократичної держави, котра судить та здійснює адміністративне управління за раціонально визначеним правом і раціонально продуманою регламентацією, перебуває у найтіснішому зв’язку з сучасним процесом капіталістичного розвитку. Сучасне капіталістичне підприємство внутрішньо ґрунтується передовсім на калькуляції. Воно для свого існування потребує юстиції та адміністрації, чиє функціонування (щонайменше у принципі) можна так само раціонально розрахувати на чітких загальних нормах, як розраховують очікувану продуктивність якоїсь там машини». Жорстко реалістичні. Нещадні слова!

Але чи означає це, що Вебер ігнорує інший — ціннісний, світоглядний аспект питання? А саме: окрім чистої економічної ефективності, котра піддається конкретному математичному обчисленню (кількісний бік проблеми), є ще духовні засади того чи іншого суспільства. І саме ці засади (великий німецький вчений це прекрасно розуміє, і відповідні розділи «Протестантської етики та духу капіталізму» — найкраще тому свідчення) безпосереднім чином впливають на все суспільне життя: і на політику, і на правову систему, і на економічну структуру, і на культуру. Ось відповідні думки з «Господарства і суспільства», де наш мислитель зіставляє основи світогляду побожного пуританина (можна сказати, ревно віруючого взагалі), з одного боку, та його конкретну економічну практику, з другого боку: «Саме через те, що він (побожний пуританин. — І.С.), діючи предметно і законно, об’єктивував у «підприємстві» раціональну методику всього свого способу життя, легітимував себе перед самим собою, і в колі своєї громади і легітимував саме остільки і через те, що й оскільки абсолютна, не відносна безперечність його поведінки була повністю визначена. Ніякий справді побожний християнин — у цьому й річ — не міг би вважати богоугодним прибутком гроші, отримані за допомогою лихварства, внаслідок використання помилки іншої сторони (що дозволялося юдеєві відносно чужинця), через гендлярство і спекуляції, внаслідок участі в політичних чи колоніальних грабіжницьких дивідендах. Тверда ціна, абсолютно ділова, не сумісна з будь-якою жагою до грошей, безумовно легальна практика ведення справ відносно будь-кого, — якраз виправданості перед людьми усіх цих методів квакери і баптисти приписували те, що саме безбожники купували в них, а не в таких , як вони самі, довіряли їм, а не таким, як вони, свої гроші на зберігання, роблячи їх багатими, і саме ці якості виправдовували їх перед їхнім Богом».

І далі Вебер дає важливе пояснення: «Тільки аскетичний протестантизм справді покінчив з магією, позасвітовістю пошуків спасіння із інтелектуалістичним споглядальним «просвітленням» як його найвищою формою, тільки він створив релігійні мотиви того, щоб саме в зусиллі внутрішньосвітової «професії», у методично раціоналізованому здійсненні професії, — шукати спасіння. Тоді як для азійської народної релігійності кожного її різновиду світ залишався великим чарівним садом, а вшановування чи вигнання «духів» або ритуалістичний, ідоло-поклонницький, сакраментальний спосіб спасіння — шляхом практичного орієнтування і гарантування в ньому для поцей — і потойбіччя».

Саме Вебер-історик, а не Вебер-економіст чи Вебер-соціолог, чудово розуміє, що «під час перебігу процесу політичного відчуження, котрий із змінним успіхом відбувався в усіх країнах світу, на арену, і спочатку на службі у правителів, виходять перші категорії «професійних політиків», себто людей, котрі самі були господарями, як харизматичні вожді, а перебували на службі у політичних господарів. У цій боротьбі вони ставали на службу правителем, забезпечуючи за рахунок здійснення їхньої політики своє життя, з одного боку, матеріальними засобами, а з другого — наповнюючи своє життя духовною та ідейною поживою. І знову ж тільки на Заході ми знаходимо цей різновид професійних політиків, котрі перебували на службі й інших сил, а не тільки правителів. Отож, ці «професійні політики» сформувалися у минулому в боротьбі правителів зі станами, перебуваючи на службі у перших: вони були для правителів найважливішим інструментом влади та політичної експропріації».

Тут, гадаємо, ключове слово — «політичне відчуження» Саме в процесі болісного, мученицького подолання («зняття») цього відчуження від влади та від власності більшості громадян (а процес цей далеко не завершено!) демократичні країни Євросоюзу, США, Канади (не тільки протестантські за своїм релігійним світоглядом) уже суттєво відійшли від описаної Вебером моделі «підприємства державного та адміністративного панування! (хоч іноді здається, що певні методи панування збереглися — їх застосовують щодо країн «третього світу»). Що ж до України, то тут проаналізований знаменитим німцем 100 років тому механізм «авторитарного союзу панування», схоже, наявний лише без найменших ознак стратегічного бачення та, зрештою, будь-якої раціональності. Захід долав «політичне відчуження» мало не впродовж усього ХХ століття. Чи розуміємо ми, що нам, котрі відстали, історія не відвела такого щедрого запасу часу?