Шевченко проти Системи-2

Закінчення. Початок читайте «День», № 198-199

Насамперед, звернімось до матеріалів Шевченкової слідчої справи 1847 р. Не можна оминути ось який доволі примітний факт: Третій відділ (або ж Третє відділення) власної його імператорської Величності Канцелярії (читай: таємна політична поліція) майже негайно після арешту поета 5 квітня 1847 року подало до «высочайших инстанций» «переказ», а точніше, прозовий — і доволі точний — переклад російською таких творів, як «Сон», «Катерина», «Перебендя», «Гайдамаки», «Тополя», «До Основ’яненка», «Тарасова ніч», «Іван Підкова», «І мертвим, і живим...» та низки інших. Поза сумнівом, керівництво ІІІ відділу та корпусу жандармів (граф Олексій Орлов, Леонтій Дубельт) дуже уважно ознайомилося з цими перекладами і зробило відповідні висновки (а це були люди по-своєму дуже розумні; вони чудово зрозуміли суть творчості Шевченка, тому й покарали його незіставно жорстокіше, аніж Куліша і Костомарова). Є підстави припускати, що й цар Микола І теж уважно переглянув ці «перекази».

Якими ж були ці висновки? Абсолютно слушними — з погляду інтересів імперії; і подальший перебіг історії України це лише підтвердив. Ось підготовлена на основі цих документів чотири роки по тому (1851 р.) тим самим Третім відділом «Довідка про рядового Шевченка»: «Вірші Шевченка були тим шкідливішими, що він серед друзів своїх зажив слави відомого письменника і в Малоросії, де багато хто захоплювався його творами, могла поширитися думка про уявне блаженство колишніх часів і про можливість України існувати у вигляді окремої держави». Ось де, як кажуть німці, «зарито собаку»! Ось за що Шевченка було піддано десятирічній нещадній «солдатчині» (і все ж таки: «Караюсь, мучуся, але не каюсь!..»).

Ще дуже важливий документ слідства над поетом — це «Протокол допиту» Шевченка у «Третьому відділі власної його імператорської Величності Канцелярії «від 21 квітня 1847 р. Треба, щоб повною мірою зрозуміти зміст запитань інквізиторів та відповідей поета, мати на увазі ось що. Шевченко чудово усвідомлював, що він — сам на сам з таємною поліцією справді всесильного Миколи І, що сподіватися на будь-яку допомогу ззовні не доводиться, що лише «щиросердне каяття» допоможе уникнути найжорстокішого покарання (тим паче що на відміну від дворян Куліша та Костомарова, його соціальне походження було геть іншим, і влада про це чудово знала...). До речі, один із найбільш вражаючих творів із циклу «У казематі» — це Шевченкове звернення «До Костомарова», де поет, побачивши, як його друга Миколу Івановича відвідує мати, «чорніше чорної землі»; «неначе з хреста знята», — щиро дякує Богові за те, що сам він, Шевченко, в іншому становищі: «Ні з ким не розділю мою тюрму, Мої кайдани». Шевченко за все відповідає сам — лише сам...

І ось, пам’ятаючи про все це, читаємо документи вже згаданого допиту. Запитання: «Какими случаями доведены вы были до такой наглости, что писали самые дерзкие стихи против Государя Императора, и до такой неблагодарности, что сверх великости священной особы монарха забыли в нем и августейшем семействе его лично Ваших благотворителей, столь нежно (слово ж яке! — І. С.) поступивших при выкупе Вас из крепостного состояния» (інакше кажучи: «невдячність» Шевченка — улюблений міф наклепників та фальсифікаторів уже протягом 170 років. — І. С.).

Відповідь поета: «Будучи еще в Петербурге, я слышал везде дерзости и порицания на Государя и правительство. Возвратясь в Малороссию, я услышал еще более и хуже между молодыми и между степенными людьми; я увидел нищету и ужасное угнетение крестьян помещиками, посессорами и экономами шляхтичей, и все это делалось и делается именем Государя и правительства». Шевченко, очевидно, чудово розумів, що заявляючи це, він сам визначив свій вирок. І навіть начебто зовні «покаянне» завершення відповіді: «Я всему этому поверил и, забыв совесть и страх Божий, дерзнул писать наглости против моего высочайшего благодетеля, чем довершил свое безумие...» — не змінило суті.

Один із «кирило-мефодіївців», Георгій Андрузький на очній ставці з поетом 15 травня 1847 р. висловив буквально таке свідчення: «Шевченко был неумеренным представителем малороссийской партии в Славянском (Кирило-Мефодіївському. — І. С.) обществе, которая имела целью восстановить Гетьманщину, если возможно, отдельно, а если нельзя, то в Славянщине (Конфедерації Вільних Слов’янських Держав. — І. С.); впоследствии меньше нападал на ляхов и был не прочь от Славянщины; он всех монархистов называл подлецами; побуждал к большей деятельности славянское общество; предложение славянистов издавать журнал на славянских или, по крайней мере, на русском и малороссийском языках с отъездом Шевченко из Киева приостанавливалось, с возвращением его оживлялось; Шевченко из малороссийских гетманов превозносил Мазепу (варто звернути увагу на цю інформацію. — І. С.) и на вечерах у Костомарова читал пасквильные стихи». Відповідь Тараса Григоровича: «Шевченко, сознаваясь в сочинении им дерзких и возмутительных стихах, во всем прочем совершенно отверг показания Андрузского...» — є цілком зрозумілою.

І, як підсумок слідства, доповідь про Шевченка головного начальника Третього відділу графа Олексія Орлова, адресована цареві Миколі І, про визнання поета: «Художник Санкт-Петербургской академии художеств Тарас Шевченко, вместо того чтобы вечно питать благоговейные чувства к особам августейшей фамилии, удостоившем его выкупить из крепостного состояния, сочинял стихи на малороссийском языке самого возмутительного содержания. В них он то выражал плач о мнимом (так: мнимом! — І. С.) порабощении и бедствиях Украйны, то возглашал о славе гетманского правления и прежней вольнице казачества, то с невероятной дерзостью изливал клеветы и желчь на особ императорского дома, забывая в них личных своих благодетелей. Сверх того, что все запрещенное увлекает молодость и людей со слабым характером, Шевченко приобрел между друзьями своими славу знаменитого малороссийского писателя, и потому стихи его вдвойне вредны и опасны. С любимыми стихами в Малороссии могли посеяться и впоследствии укорениться мысли о мнимом блаженстве времен Гетьманщины, о счастии возвратить эти времена и о возможности Украйне существовать в виде отдельного государства». І далі, як підсумок слідства: «По возмутительному духу и дерзости, выходящей из всяких пределов, он (Шевченко. — І. С.) должен быть признаваем одним из важных преступников. По высочайше утвержденному решению (про жоден суд і не йдеться. — І. С.) постановлено: Шевченко определить рядовым в отдельный Оренбургский корпус с правом выслуги, под строжайший надзор, с запрещением писать и рисовать, и чтобы от него ни под каким видом не могло выходить возмутительных и пасквильных сочинений». Так було вирішено долю великого Поета, і кожен, хто прочитає книжку «Слідчо-наглядові справи Тараса Шевченко», дізнається про безліч документів, які проливають світло на цю розправу.

Слідство над Шевченком — це окремий, величезний корпус архівних матеріалів, що включені до книжки. Але досить обширний сегмент видання, про яке ми розповідаємо, становлять також документи, пов’язані з наглядом за Шевченком у період після його звільнення — буквально до останніх місяців і тижнів його життя. Тут і архівні матеріали про останнє відвідання поетом України (літо-осінь 1859 р.), стеження за ним та сумнозвісної «справи про богохульство» Шевченка. Тут і чимало інших досить цікавих матеріалів.

Так, ми читаємо, що на Тараса Шевченка після смерті Миколи І (лютий 1855 р.) амністія щодо політичних в’язнів не поширювалася, і лише 1 травня 1857 р. завдяки клопотанню друзів, через звернення самого Шевченка до віце-президента Академії мистецтв графа Федора Толстого й до інших впливових осіб було видано офіційний дозвіл на його звільнення. Але це звільнення Шевченка зовсім не означало, що за ним припинився нагляд. Навпаки! Коли поет прибув до Москви (початок 1858 р.), канцелярія московського військового генерал-губернатора порушила проти нього «наглядову справу» — чиновники щосили прагнули, аби Шевченко вчасно отримав заборону на проживання в «першій столиці» та Московській губернії. Але у долі Шевченка взяла участь президент Академії мистецтв, велика княгиня Марія Миколаївна, яка через той же Третій відділ добилася дозволу, щоб Шевченко мав змогу переїхати із Москви до Петербурга і мешкати там, удосконалювати майстерність живопису й відвідувати класи Академії. Але умовою і наслідком дозволу було те, що суворий поліцейський нагляд просто переносився у стіни самої Академії, керівництво якої зобов’язувалося пильно спостерігати, аби Шевченко не обернув свій талант «на зло»...

***

Шевченко невичерпний, і щоразу, коли заглиблюєшся думками в його життя і творчість, постає дедалі більше нових запитань. Ось, наприклад: він ще 1847 року, як про це написав Третій відділ у своїх документах, дійшов висновку про можливість існування України як незалежної держави, — а тим часом керманичі Центральної Ради й 70 років по тому плекали ідею «федеративних зв’язків» з Росією. Це — про роль особистості в історії. Отже, ця книжка дає величезну поживу для роздумів, за що маємо щиро й глибоко подякувати авторському колективу.