Сіль землі Волинської

Розмови і суперечки про історію України, а особливо її ХХ століття, будь то на вузьких вулицях Львова чи високих пагорбах Києва, у вогких поліських лісах чи на сонячних одеських пляжах, врешті зведуться до протистояння лише двох поглядів — перемогли чи програли. Приклади ілюструватимуть зради і тріумфи, перевороти і повернення, декрети і директиви, і за тим поставатимуть десятки ймовірних варіантів нереалізованого минулого. Проте, погодьтеся, історія України ХХ сторіччя — це значно більше, ніж сума особистих історій видатних людей того часу. Хоч як зраджували вони одне одного, або навпаки — як відстоювали ідеї, суть залишається в іншому — Україна зберегла себе, щоб продовжитися далі. Незважаючи на всі поразки, песимістичні коментарі й роки комуністично-колоніальних пут — на українській землі є Українська держава.

В’ячеслав Липинський вірив в українську націю і державу. Її відродження він вбачав у відродженні національної еліти. «Комунізм не є, як дехто думає, початком нової доби, а є кінцем і смертю старої доби» — писав він століття тому. Сьогодні у нас є всі підстави вірити, що він був правий.

«Українським єсть і повинно бути усе, що осіло (і не кочує) на нашій землі і що тим самим стало частиною України», — каже поляк В’ячеслав Липинський, свідомо і, водночас, емоційно обираючи собі за рідну нашу землю. Розуміння цієї постаті в політиці та історії України і світу є неможливим без знайомства з краєм, де розпочався його життєвий шлях.

Досвідченого любителя української історії не здивує наступний факт — витоки українського консерватизму беруть свій початок на Волині, у маленькому містечку Затурці, де народився видатний мислитель і політик В’ячеслав Липинський. Його праця і зустріч із Павлом Скоропадським, спільний ідейний розквіт і взаємне розчарування — надважливі віхи української історії минулого століття. Дозволимо собі припустити, що для Липинського, поляка за походженням, який, проте, так чітко відчував себе українцем, визнавав наші вади і впізнавав чесноти, важливим було місце його народження. Спокійна сила цих земель, аристократична атмосфера і збережена пам’ять про давніх волинських князів вплинули на майбутнього ідеолога гетьманської Української держави.

«Волинь — коронована щедра земля» — слова відомої пісні Олександра Смика дуже лаконічно і точно передають суть цього краю. Відтворюючи в уяві культурну мапу українських земель, у її північно-західному кутку хочеться розмістити корону. Як матеріальний або ідеологічний символ вона з’являється тут зі століття у століття, зникає і незмінно повертається, продовжуючи традицію спадкоємності і благородного духу.

Нам не вдасться назвати чіткої дати заснування чи розквіту Волині, окреслити її межі й перерахувати людей, які творили і творять її історію. Розуміємо, науковці зобов’язані давати просторово-часові орієнтири, проте це лише натяк, ескіз, і аж ніяк не повноцінна картина буття краю. Для того щоб краще його відчути — варто читати, подорожувати і думати, допоки одного дня не прийде чітке усвідомлення — постійними на Волині є дощі, ліси і традиція дідичного права.

Затурці, батьківщина великого мислителя і політика В’ячеслава Липинського, — це точно не просто село чи містечко на Волині. Йому не підходить проста географічна характеристика. Мудра атмосфера старих парків, вишуканий панський маєток і височезний костел додають Затурцям гордого гонору. Навіть галгітливі індики поміж столітніх дубів подібні радше на шляхетських павичів, аніж смачних мандрівників сільського краю. Сам Липинський часто жартував, що якби не смутні часи — ніколи б не займався такою марудною справою, як політика. Решта родини, наприклад, стали відомими агрономами, у офіційній біографії так і зазначено: Липинські — хліборобсько-шляхетський рід. Здавалося б, поняття не поєднувані — шляхта і хлібороби, проте історія доводить протилежне, як і твори самого В’ячеслава Казимировича.

Від часів нової незалежності 1991 року родовий маєток Липинських у Затурцях привертав увагу світової інтелігенції та місцевої еліти. Врешті, 22 серпня 2011 року спільними зусиллями в його стінах було відкрито музей. Експозиція багата особистими речами та родинними світлинами; працівники музею окрім класичної історії розповідають про зворушливі деталі сімейного побуту, проте головним творцем атмосфери тут залишається сам маєток. Гра світла і тіні на його старому паркеті, столітні осокори і привітні працівники-затурчани та навіть запах кави у залах — усе це мало змінилося з часів Липинського.

Менш ніж за 50 кілометрів від маєтку Липинських у Затурцях розташований один із найбільших центрів давнього руського світу — Володимир. Місто, засноване Володимиром Великим у 988 році, впродовж століть було домом для багатьох князівських династій, славилося як важливий осередок християнства та міцний оборонний форпост на західному кордоні Давньоруської держави. У Володимирі сформувалася самобутня архітектурна школа, а з ХІІІ століття тут писали Галицько-Волинський літопис, що зберігся в Іпатіївському літописному зведенні й дійшов до нашого часу. Значне місце в його текстах посідає історія короля Данила — першого короля Cхідної Європи, який зробив Володимир однією з трьох столиць Королівства Руського (разом із Галичем та Холмом).

Наступним важливим етапом у монархічній традиції Волині стає 13-тижневий з’їзд європейських монархів у Луцьку 1429 року. Життєпис великого князя Литовського, Руського та Жематійського Вітовта вартий великої пригодницької саги — сімейні зради, втечі з в’язниці, Грюнвальдська битва і лицарство в таємничому Ордені Дракона. Наприкінці свого земного шляху Вітовт робить усе, щоб зберегти незалежність князівства. Він запрошує до Луцька монархів майже двадцяти європейських країн, аби обговорити низку економічних проблем того часу і заручитися їхньою підтримкою для власної коронації. Історія зберегла довжелезні списки страв і забав першого з’їзду монархів Європи, задовго до ери євросамітів. Поміж тим, імператор Священної Римської імперії Сигізмунд I Люксембург проголосив Вітовта королем Литовського королівства і 29 вересня 1430 було призначено церемонію його коронації. Проте освячена корона, яку Сигізмунд I послав до Вітовта, була перехоплена польською шляхтою і загадково розчинилася у волинському повітрі, а Вітовт помер 27 жовтня того ж року. Таємниці втрачених корон Данила і Вітовта ще потребують своїх дослідників, як і та особлива атмосфера, що надихає володарів цих земель прагнути вічного збереження своїх традицій.

У добу козацько-селянських повстань колишній сотник Костянтина Острозького Северин Наливайко разом із загонами Григорія Лободи і Матвія Шаули контролювали все українське Правобережжя та Південно-Східну Білорусь і, на превелике занепокоєння поляків, мали наміри створити Українську республіку на чолі з князем. Богдан Хмельницький за життя хотів впровадити принцип успадкування влади і передати її синам. Завдяки шлюбу Тимоша з дочкою молдавського господаря Хмельницькі породичалася з найвпливовішими вельможними родинами тогочасної Східної та Центральної Європи — Радзивіллами, Конецпольськими, Вишневецькими. Богдан Хмельницький плекав династичні плани, і це неабияк лякало його супротивників. Менш ніж за рік після шлюбу Тиміш загинув, а після смерті самого гетьмана старшини відійшли від дідичного принципу і обрали гетьманом генерального писаря Івана Виговського.

Ще один видатний гетьман України — Іван Мазепа — 1705 р. подорожував землями Волині між Дубном, Кременцем і Бродами, зимував у містечку Торговиця під Луцьком. Припускають, що саме волинська аристократія з її давніми державницькими традиціями відіграла велику роль у справі його розриву з Петром I.

«Без традиції немає культури, без культури немає нації», — писав В’ячеслав Липинський. Ідеологію майбутнього Гетьманату він виводить із народних традицій рідних йому земель. Земля і традиція — найважливіші базисні поняття, з яких проростає унікальна ідея української трудової дідичної монархії. Волинь — край спокійної сили і збережених давніх традицій, виступаючи тлом багатьох історичних подій, творить свою особливу атмосферу. Далеко від столиць, але посередині Королівського Шляху, вона береже пам’ять про минулих достойників і залишає надію на їхнє повернення. В’ячеслав Липинський, як ніхто, розумів важливість персоніфікації влади, держави і традиції в особі Павла Скоропадського.

Навіть після зречення останнього гетьмана В’ячеслав Липинський не відмовляється від ідеї збереження династичного монархічного руху. «...Я пішов служити Вам, Ясновельможний Пане Гетьмане, глибоко вірячи, що Ви єсть той Гетьман, який поправить помилки своїх попередників і виведе Україну на шлях власного державного життя, — пише він до Павла Скоропадського. — Віри цієї я не стратив і досі і тому віддаю себе до розпорядження Вашого, поскільки Вам, Ясновельможний Пане Гетьмане, моя поміч і моя служба потрібні» (Архів Східноєвропейського дослідного інституту ім. В.К. Липинського). Працюючи зі Скоропадськими — гетьманом та його спадкоємцями, особливо з Данилом, — В’ячеслав Липинський вірить у відновлення Української держави.

Чимало дослідників, аналізуючи пізні праці Павла Скоропадського, відзначають разючу еволюцію його державницьких ідей, і все це під впливом Липинського. Він радить гетьманові книги, відкриває важливі моменти глобальної монархічної історії, готує гетьманича Данила до правління і робить усе це з неймовірною впертістю та витривалістю, незважаючи на проблеми зі здоров’ям і станом справ у повоєнній Європі.

В’ячеслав Липинський писав, що «первородним гріхом українців єсть ідейний хаос в політиці і брак організаційної дисципліни». Його праці, як і досвід усього ХХ століття, — це наша можливість зберегти краще і змінити гірше. Саме тому, через сто років опісля українських визвольних змагань, на них і досі не можна поглянути як на далеке минуле. Частина вічних вад, як і чеснот нашої нації, лишаються незмінними.

В’ячеслав Липинський помер 1931 року у Відні, розчарований у людях, але не в Україні. За заповітом, його тіло повернули на Волинь і відспівали у тому ж костелі, де й охрестили на сорок дев’ять років раніше — у Затурцях. Він повернувся у землю, яку обрав рідною.

P.S.: Гетьманич Данило Скоропадський за кілька днів до своєї загадкової смерті заручився з Галиною Мельник-Калужинською, волинянкою, у британській еміграції. За гостру вдачу Данило Скоропадський називав її «Волинська сіль». Цікаво, якою могла бути наша альтернативна історія? Проте очевидно одне — є щось особливе у волинській землі, народному аристократизмі її людей, давній історії та духовних скарбах, частина з яких ще чекає свого відкриття, як і Данилова корона.