Сіонізм проти більшовизму: український вимір
Одразу після захоплення більшовиками влади «біла» преса почала стверджувати, що революція в Росії була справою євреїв. І не лише жовтневий переворот, а й скинення царя — то їхня справа, наполягали найрадикальніші публіцисти. Потім ці тези підхопили впливові білоемігрантські кола; їх продукують і чорносотенці в сучасній РФ. Не оминули такі настрої й Україну: і в 1930-х вони були відчутні, й пізніше — аж до наших днів, коли деякі публіцисти, які вважають себе великими українськими патріотами, стверджують: у 1918—1938 роках радянська Україна була такою собі «жидівською державою», де порядкували «сіоністи», «юдо-нацисти» та різного ґатунку «єврейські попихачі».
На підтвердження цієї тези наводяться десятки вочевидь єврейських прізвищ чекістів високого рангу чи компартійних функціонерів (а їх там і справді вистачає — на середину 1930-х, скажімо, біля 80% обласних управлінь НКВД й інших керівних структур цієї «контори» очолювали чекісти єврейського походження; щоправда, ними керував Всеволод Балицький — персонаж, якого за екстер’єром і діловими якостями охоче взяли би і в СС, і в гестапо...). І як би не звинувачували публікаторів цих прізвищ в «антисемітизмі» деякі особливо ревні особи з іншого табору, — факти є фактами.
Але як тоді бути з тим, що одразу після жовтневого перевороту наркомат військових справ Росії очолювала трійця у складі Дибенка, Криленка й Антонова-Овсієнка, а через місяць на його чолі став українець Подвойський (а інший українець — Петровський — у ті ж часи створював ЧК і керував наркоматом внутрішніх справ РФ)?
З іншого боку, якщо пристати на точку зору ревних патріотів, то виходить, що злет української культури у 1920-х і тодішні здобутки у формуванні модерної української нації — то все сіоністські штучки (до речі, деякі російські чорносотенці саме це і стверджують...).
І ще один цікавий факт: Лев Мехліс, одесит за народженням, який кілька років пропрацював на теренах радянської України, у 1919-му в анкеті написав, що рідна його мова — російська, однак він може розмовляти і «єврейською» (тобто їдиш), і українською. У 1926-му (переїхавши до Москви і працюючи в секретаріаті Сталіна) Мехліс, згідно з анкетою, геть забув усі мови, крім російської...
Отож реальні процеси були значно складнішими, ніж це видається чи то нинішнім російським чорносотенцям, чи то українським суперпатріотам. Й однією зі складових цих процесів був потужний опір, який чинили більшовикам справжні, а не уявні сіоністи.
Але про все по черзі.
На виборах до всеросійських Установчих зборів восени 1917 року абсолютна більшість виборців-євреїв на території УНР (і поза нею) проголосувала не за більшовиків. Візьмімо для прикладу Житомир. Список №1 — меншовики і Бунд — 6,9% виборців. Список №2 — Єврейський національний виборчий комітет — 9%. Список №3 — Єврейська народна партія — 1%. Список №8 — єврейські громадські діячі — 9,5%. Список №9 — Поалей-Ціон — 0,5%. Список №10 — Об’єднана єврейська соціалістична робітнича партія — 2,6%. Сумарно 29,5%. Відомо, що єврейське населення тоді становило у Житомирі приблизно третину. Отож невеличка рештка виборців-євреїв могли поділитися між іншими списками: есерами (набрали у Житомирі 4,9%) та більшовиками (10,3%). Але так чи інакше, за більшовиків проголосувала незначне, порівняно із загальним, число виборців-євреїв. А тепер Одеса. Список №6 — Поалей-Ціон — 0,6%; список №7 — меншовики і Бунд — 4,6%; список №10 — єврейський блок — 31%. Більшовики — 28,6%. При цьому етнічних євреїв в Одесі було ледь більше за третину всього населення. Отже, за більшовиків проголосувало не більше, ніж 1—2% від усіх одеських євреїв, чи ще менше (бо частина русифікованої єврейської інтелігенції голосувала за російських есерів та кадетів). І так по всій Україні.
Отож більшовизм в Україні стояв не на єврейських плечах. Якщо говорити про прихильників більшовизму та про рушійні сили революції, їх, схоже, треба шукати в інших місцях. Скажімо, за список більшовиків у Київському гарнізоні проголосували 37% особового складу; в Одеському — 44,9%. Чорноморський флотський виборчий округ дав більшовикам 20,5%. Чи, скажімо, в самій Росії у місті Пскові (де євреї практично не жили) за список більшовиків проголосували 38,7% виборців, а по губернії — 33,7%. У Москві більшовики одержали 50,1%, у губернії — 55,8%. А у місті Іваново-Вознесенськ список більшовиків на виборах підтримали 64,3% виборців. Чи була серед тамтешніх ткачів та ткаль бодай одна особа єврейського походження — історія мовчить.
Відтак симпатії абсолютної більшості євреїв-виборців були на боці тих політичних сил, які участі у Жовтневому перевороті не брали, ба більше — ставилися до нього вороже. З іншого боку, більшовики мали беззаперечну підтримку в «корінних», «ісконних» російських губерніях, а також серед солдатських та матроських мас і — до певної міри — у середовищі «обрусілих інородців» (термін В.Ульянова-Леніна). Не випадково: під машкарою інтернаціоналізму більшовики з самого початку відновлювали Російську імперію.
До цього слід додати, що мужність улітку 1918 року стріляти впритул у Леніна за зраду справі свободи без жодного шансу втекти після того мала тільки есерка Фанні Каплан, родом з України.
Іншими словами, з «єврейською революцією» якось не виходить. Навпаки: серед єврейської громади України, як читач уже бачив, існувало чимало різних партій: лівих, сіоністських, консервативних, традиційних, які були здебільшого закриті більшовиками, розігнані, найбільш активні їхні члени арештовувалися і переслідувалися. До середини 1920-х років проіснувала тільки Єврейська компартія (так само до часу паралельно з КП(б)У існувала й Українська компартія).
А разом із тим у 1920-х в УСРР діяла потужна і розгалужена система єврейського підпілля, особливо молодіжного сіоністського підпілля, яке всіляко чинило супротив радянізації, зберігаючи традиції, релігію, мову. Переважно це були прикриті масками «пролетарських спортклубів» сіоністські молодіжні спортивно-військові структури, які готували євреїв для майбутньої боротьби за свою власну державу. Адже основна ідея сіонізму у ті часи полягала в тому, щоб євреям зібратися з усього світу і утворити на «Землі обітованій», звідки їх дві тисячі років було вигнано, незалежну єврейську державу, Медінат Ізраель. Як стверджують історики, котрі вивчали ці сюжети, не було жодного міста чи містечка в Україні, де б не існувала якась ланка сіоністських підпільних організацій, проти них активно боролися радянські спецслужби.
Згідно з даними Всеукраїнського перепису 1926 року, на теренах радянської України мешкало 1 574 391 євреїв (запам’ятаймо цю цифру), що становило 5,4% загальної кількості населення республіки. При цьому, навіть у розпал більшовицької політики «коренізації», тривав активний наступ на так званий єврейський клерикалізм — переслідування рабинів, перетворення синагог на клуби, майстерні, склади, нескінченні антирелігійні кампанії на кшталт показових «судів» над Торою, створення «червоних громад» на чолі з «червоними рабинами», нищення священних книг, документів на івриті тощо. До середини 1920-х влада заборонила діяльність створеної за часів Центральної Ради «Культур-Ліги» — найвизначнішого осередку їдишистської культурно-освітньої роботи в Україні. При цьому спершу був встановлений контроль за кооперативним видавництвом, яке випускало основну масу єврейських навчальних посібників, технічної, художньої літератури, а пізніше випуск книг на їдиш було передано державі. Номінально книжок та журналів цією мовою виходило чимало, але реально йшлося здебільшого про заполітизовану макулатуру.
У ході так званої антирелігійної п’ятирічки, яка почалася 1932 року, більшість синагог в УСРР припинила свою діяльність, значна частина рабинів та інших служителів культу зазнали репресій. А далі був Голодомор... Цей геноцид не обійшов і євреїв — мешканців переселенських колоній, примістечкових колгоспів та й багатьох містечок, продовольче постачання яких за картковою системою було умовним. Прагнучи врятуватися від голодної смерті, люди тікали до великих міст, однак і там їх наздоганяла невблаганна доля. Тільки на вулицях Києва протягом січня-лютого 1933-го було підібрано 918 померлих з голоду євреїв, за десять діб березня — 249. Робітники-євреї одного з підприємств Бердичева в один із березневих днів 1933 року, як засвідчили невсипущі чекісти, з сумом констатували: «На руському цвинтарі лежать понад 100 небіжчиків, померлих від голоду, а на єврейському — 40, також померлих від голоду...»
Загалом у міжвоєнний період в радянській Україні за політичними мотивами було засуджено 264 тисяч євреїв. Іще 87 тисяч євреїв проходили по кримінальних справах. Постраждали й рідні «ворогів народу»: 70 тис. дорослих і 35 900 дітей — членів сімей засуджених — були вислані за межі України. Чимало єврейських дітей, чиї батьки були розстріляні або засуджені на тривалі строки, виявилися розкиданими по дитячих будинках.
Тим часом на Галичині й Волині, окупованих Польщею, процеси розвивалися зовсім інакше. Політизована частина єврейського загалу поділилася. Одні пішли до комуністів. Інші створили національні партійні організації, які подекуди співпрацювали з українськими партіями. А коли у 1939—1940 роках до радянської України були приєднані Галичина, Волинь, південна Бессарабія і Буковина, НКВД почав переслідувати там польські, українські і єврейські організації. Коли ж улітку 1941-го прийшли німці і почали відкривати в’язниці зі знищеними там сотнями і тисячами людей, то виник міф, наче це жертви «жидобільшовизму». Насправді ж до 10% вбитих у цих буцегарнях були єврейські підпільники з різноманітних сіоністських організацій, які були заарештовані, а потім і знищені як небезпечні для більшовиків політв’язні на самому початку німецького наступу.
Приблизно п’ята частина євреїв УРСР до нацистської окупації так чи інакше постраждала від більшовиків чи була репресована ними («кримінальні» злочини — то нерідко були «колоски» чи спізнення на роботу). А серед тих, хто проводив репресії, теж вистачало євреїв. Така от історія...
